Село розташоване на правому березі річки Ворскли.
Вище за течією на відстані 2,5 км знаходиться село Кардашівка, нижче за течією на відстані 1,5 км — село Чернечий Яр, на протилежному березі — село Матвіївка.
До села примикає лісовий масив (дуб).
Відстань до центру громади становить близько 13 км і проходить автошляхом Н12
Парк Антуана Томаса, створений французом на зразок Булонського лісу в Парижі.[1]
Балка «Полузир». Знаходиться по дорозі до села. Саме тут до революції вирощувався хміль для Кочубеївського пива. Тут розміщена база державного лісомисливського господарства «Диканське», яке має 56,2тис.га мисливських угідь і пропонує різні види полювання.
Історія
Час заснування першого поселення на місці сучасної Писарівщини невідомий. Але поблизу (найближче — на відстані 3—5 км) існували значних розмірів городища ще у V—IV ст. до н. е.[2][3]
На старих картах знаходимо кілька населених пунктів у межах нинішньої Писарівщини. У часи існування намісництв у документах адміністративного поділу згадуються казенні села Старі Млини та Нові Млини[4].
Село Нові Млини належало Василеві Кочубеєві ще до його страти 1708 року. Після його реабілітації, вже у грудні того ж року повернуте його спадкоємцям[7]. Пізніше належало Павлові Кочубею[8].
Населені пункти — попередники, 1878 рік.
При передачі зі складу Київської до Слов'янської та Херсонської єпархії 1776 року у Відомості згадуються: село Старі Млини, 107 дворів та 80 бездвірних хат, Воздвиженська церква, 1 батюшка й 4 священнослужителі; Нові Млини мали 58 дворів, у Петропавлівській церкві був один священик та двоє церковнослужителів[9][10]. На 1787 рік у Старих Млинах налічувалося 735 осіб чоловічої і 723 жіночої статі, у казенному селі Нові Млини їх нараховувалось, відповідно, 232 чоловічої і 276 жіночої статі. Ще після Другої світової війни місцеві жителі вживали назви Старі Млини, Нові Млини, Скрипники.
Воздвиженська церква зі Старих Млинів 1794 року перенесена до с. Сєдаківка (тепер с. Балясне Диканського р-ну), де проіснувала під назвою Євдокіївської до 1869 року
1819 року коштом поміщика Герасима Захарченка споруджена тепла мурована церква на честь Святої Трійці. 1873 року церква реставрована, 1875 до неї добудований Хрестовоздвиженський приділ.
На 1910 рік село вже під своєю назвою належало до Великобудищанської волості Зіньківського повіту[11].
Монастир мав два цегляних двоповерхових будинки, ігуменський корпус, приміщення літньої резиденції полтавських архієреїв, майстерні, цегельнийзавод, великий господарський двір, а поблизу р. Ворскли — хутори з фермами для худоби та птиці.
За постановою Полтавського губвиконкому від 24 лютого 1922 року, землі монастиря було націоналізовано і передано в розпорядження повітового земельного відділу. 17 березня 1922 року обитель було закрито, майно та церковне начиння пограбоване. На час закриття обителі Радянською владою в обителі було близько 700 сестер. Частина насельниць (близько 200) перейшла до Матвіївського Спасо-Преображенського скиту. Більшість сестер були Радянською владою пізніше репресовані.
Господарство монастиря (до 1000 га землі) перейшло до створеної Другої сільськогосподарської трудової колонії ім. В. І. Леніна, де виховувалось 750 дітей, батьки яких загинули «в боях за владу Рад». При колонії працювала школа профосвіти, де навчалися старші вихованці колонії [12]. В 1923 році колонію реорганізували в ремісниче училище, де діти й підлітки навчалися шевської, кравецької, слюсарної та столярної справи. Працювала також агрошкола.
Від 30-х років до 1978 року у Писарівщині існував ветеринарно-зоотехнічний технікум. Навчальний корпус та гуртожиток до війни 1941—1945 років знаходились у будівлях колишнього монастиря. Після війни на місці зруйнованого храму був побудований клуб.
12 червня 2020 року, відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України № 721-р «Про визначення адміністративних центрів та затвердження територій територіальних громад Полтавської області», село увійшло до складу Диканської селищної громади[15].
19 липня 2020 року, в результаті адміністративно - територіальної реформи та ліквідації Диканського району, село увійшло до складу новоутвореного Полтавського району[16].
Пам'ятні знаки
Братська могила воїнів громадянської війни[17] поблизу кладовища, 1921 року. Пам'ятний знак встановлений 1923 року.
↑Адміністративно-територіальний поділ Полтавщини (1648—2012 рр.): Довідник з історії адміністративно-територіального поділу / Редкол.: Білоус Г. П., Білоусько О. А., Гудим В. В. та ін.; упоряд.: Васильєва Ю. О., Жук В. Н., Коротенко В. В. та ін. — Вид. друге, перероб. і доп.– Полтава: ТОВ «АСМІ», 2012.– С. 93.
↑Генеральний опис Лівобережної України 1765—1769 рр.: покажчик населених пунктів / Уклад.: Л. А. Попова, К. Г. Ревнивцева; ред. І. Л. Бутич.— Київ: Центральний держ. історичний архів УРСР, 1959.— С. 68—69.
↑Адміністративно-територіальний поділ Полтавщини (1648—2012 рр.): Довідник з історії адміністративно-територіального поділу / Редкол.: Білоус Г. П., Білоусько О. А., Гудим В. В. та ін.; упоряд.: Васильєва Ю. О., Жук В. Н., Коротенко В. В. та ін. — Вид. друге, перероб. і доп.– Полтава: ТОВ «АСМІ», 2012.– С. 157.
↑Історія міст і сіл Української РСР: В 26 т. Полтавська область / Редакційна колегія тому: Буланий І. Т. (голова редколегії), Бардик Г. С. (заступник голови редколегії), Бевзо О. А., Білий П. X., Вербицька В. М., Гальчук І. Н. (відповідальний секретар редколегії), Данішев С. О., Ємець П. Н., Жук В. Н., Костюк Р. Г., Кулик Г. І., Легенький І. Ю., Момонт А. Г., Олещенко І. А., Пліш М. С, Соколовський О. X., Тарасенко О. А., Яворська Н. С. / АН УРСР. Інститут історії.– К.: Голов. ред. УРЕ АН УРСР, 1967.– С. 309.
Наталія Гаврилишина. Маєтності роду Кочубеїв (ІІ половина XVII — 60-ті рр. XVIII ст.): формування, господарство, географія.— Краєзнавство, 2013, № 3.— С. 149—157.
Генеральне слідство про маєтності Полтавського полку 1729-1730 // Упорядкування, передмова, примітки І. Л. Бутича.— Полтава: ВАТ «Видавництво «Полтава», 2007.— 176 с. ISBN 978-966-7244-47-7
Історія міст і сіл Української РСР: В 26 т. Полтавська область / Редакційна колегія тому: Буланий І. Т. (голова редколегії), Бардик Г. С. (заступник голови редколегії), Бевзо О. А., Білий П. X., Вербицька В. М., Гальчук І. Н. (відповідальний секретар редколегії), Данішев С. О., Ємець П. Н., Жук В. Н., Костюк Р. Г., Кулик Г. І., Легенький І. Ю., Момонт А. Г., Олещенко І. А., Пліш М. С, Соколовський О. X., Тарасенко О. А., Яворська Н. С. / АН УРСР. Інститут історії.– К.: Голов. ред. УРЕ АН УРСР, 1967.– 1028 с.
