|
Печеніг (оповідання)
«Печеніг» (рос. Печенег) — оповідання А. П. Чехова, вперше опубліковане у 1897 році. Історія публікації і критикаОповідання було написане під час перебування Чехова в Ніцці. 24 жовтня було надіслане редактору газети «Русские ведомости» Соболевському. Вперше опубліковане 2 листопада 1897 року у випуску «Русских ведомостей» № 303. Відредаговану версію оповідання Чехов пізніше включив у дев'ятий том свого зібрання творів, опублікованого Адольфом Марксом у 1899—1901 роках[1]. У 1887 році Чехов побував на півночі Донської області. Сюжет оповідання багато в чому заснований на досвіді цієї подорожі. Полферов цитував слова самого Чехова, який казав про зміст цих оповідань і місцях, описуваних у них:
Відгуків до цих двох оповідань: «У рідному кутку» і «Печеніг» (які могли вважатися пов'язаними між собою аж до формування малого циклу творів), було мало, але всі вони були позитивними. У сучасній Чехову пресі, а саме в газеті «Кур'єр», був опублікований захоплений коментар, автор якого високо оцінив грубий реалізм оповідань і те, як вони підказують читачеві важкі думки і гіркі почуття, змушують їх глибше замислитися про те, яке життя їх оточує[2]. Богданович у своєму огляді на два оповідання, опублікованому в журналі «Мир Божий», стверджував, що мислення Чехова стає все більш і більш темним, а його роботи ― абсолютно депресивними і залишають враження непроглядної темряви[3]. СюжетДія оповідання відбувається у вагоні залізниці і на хуторі у відставного козачого офіцера Івана Абрамовича Жмухіна. Одного разу влітку він повертався додому і думав про близьку смерть. На станції Провалля в його вагон увійшов білявий пан і сів навпроти. У розмові з ним Іван Абрамович поскаржився, що пізно одружився, а краще б зовсім не одружився, оскільки дружина його обтяжує, його двоє дітей не можуть отримати освіту, оскільки на це немає грошей. Пан їхав у розташований неподалік хутора Івана Абрамовича присілок Дюєвку і той запросив його до себе переночувати. На хуторі їх зустріли сини Жмухіна, що розважалися розстрілом підкинутих у повітря курей, дружина Жмухіна. За вечерею з'ясувалося, що пан підтримує вегетеріанство, шкодує тварин і вважає, що гріх убивати, оскільки вони «страждають, як і люди». Жмухін ніяк не міг зрозуміти, якщо не вбивати тварин, куди тоді дівати. Вночі Жмухіну не спалося, він думав про душі, про старість, про смерть, про те, що добре б і йому також відмовитися від м'яса і від різних надмірностей. Перед тим, як заснути, він знову завів розмову з паном — розповів йому про своє життя під час служби, про поміщика, який наймав управителя з вимогою, щоб він не платив працівникам, а за це отримував по десять рублів, про своїх синів, які вирили коня, що помер від сибірської виразки, і продали його шкуру. Вранці пан почав збиратися у своїх справах, сів у тарантас і під постріли синів, які вбивають чергового півника, поїхав. Проводжала його дружина Жмухіна. Перед від'їздом пан хотів обізвати господаря печенігом, однак стримався і тільки у воротах раптом не витримав і голосно крикнув: «Ви мені набридли!» Джерела
Примітки |
||||||||||||||||||||||||||||||||||
