|
Олещук Ігор Андрійович
 Ігор Андрійович Олещук (псевдо «Грушка»; нар. 21 травня 1931, с. Чорний Ліс поблизу Збаража) — український інженер, громадсько-політичний діяч, учасник національно-визвольних змагань. Життєпис  Народився в селі Чорний Ліс (анексована Польщею ЗУНР—ЗОУНР, за польським адмінподілом — Збаразький повіт, Тернопільське воєводство, пізніше — Збаразький район, нині — Збаразька міська громада, Тернопільський район, Тернопільська область, Україна). ОсвітаПочаткову освіту здобув у рідному селі, далі навчався у Збаразькій середній школі № 1. Закінчив Львівський політехнічний інститут (1965, нині національний університет «Львівська політехніка»). Член Юнацтва ОУН (1946). Політв'язеньУ 15 років написав щомісячний звіт № 3 і підписав його псевдо Грушка. Коли кдбісти викрили криївку і знайшли цей звіт, то за почерком легко знайшли автора. У 17 років його заарештували й кинули до Збаразької в'язниці, пізніше перевели в Тернопільський слідчий ізолятор. 22 листопада 1948 військовий трибунал Прикарпатського військового округу засудив Ігоря Олещука на 25 років таборів суворого режиму; покарання відбував на шахтах Воркути (нині РФ). Молодий політв'язень потрапив в оточення української інтелігенції. У таборі не вистачало медичних працівників, а знаючи латину, за 8 місяців вивчився на медбрата й почав працювати фельдшером у травмпункті в шахті. Надавав першу медичну допомогу пораненим в'язням-шахтарям. У 1954 році, після смерті Сталіна, судова комісія зменшила термін покарання Ігоря Олещука до 8 років, а оскільки він мав кілька так званих трудових заліків, виконавши 150 % робочого плану, то звільнений у грудні 1955. Як згадує пан Ігор:
РоботаПрацював на цукровому заводі «Поділля» (1956—1962), у «Тернопільобленерго» на посадах диспетчера, інженера по режимах і керівника групи перспективного розвитку (1962—1995). Від 1996 — старший науковий працівник історико-меморіального музею політичних в'язнів (Тернопіль). Громадська діяльністьЗустріч зі студентами ТНЕУ       Під час дисидентського руху Ігор Олещук приєднавшись до лав нових борців за свободу, підтримував контакти з Ігорем та Олегом Ґеретами, Миколою Литвином та іншими місцевими дисидентами. Член НРУ (1989), від 1994 — член Ради Конгресу української інтелігенції, член ради Тернопільського обласного товариства «Меморіал», 2000—2002 — його голова; від 2003 — голова комісії Тернопільської обласної ради з питань поновлення прав реабілітованих. Часто проводить екскурсії, виступає з лекціями у школах, вишах, військових частинах. До його заслуг належить і реконструкція семи могил січових стрільців на Микулинецькому цвинтарі, а також будівництвом пам'ятної стели на фасаді будинку, що на вулиці Коперника, 1. РодинаОдружився на початку 1960-х. З дружиною Надією[2] виховав трьох синів — Тараса (нар. 1965), Романа (нар. 1967) і Володимира (нар. 1972). Старший син Тарас у складі бригади Львівської кераміко-скульптурної фабрики змонтував три тризуби на приміщенні Верховної Ради України; учасник реставрацій у Львові Собору св. Юра, приміщення залізничного вокзалу та інших, виготовив та встановив у Львові пам'ятну дошку присвячену куреню «Нахтігаль». Син Роман привіз зі Львова сценарій «Вертепу» і 1989 року разом з колегами започаткував неформальну громадську організацію «Вертеп». Наймолодший Володимир (1972) закінчив Львівську художню академію мистецтв, учасник реставрації Михайлівського Золотоверхого монастиря і Свято-Успенської церкви Києво-Печерської Лаври.[1] ДоробокАвтор книги спогадів «Шлях до світанку» (2001), путівник по музею «Тернопільський історико-меморіальний музей політичних в'язнів» (2007, співавтор), «За свободу і соборність» (2007, співавтор), численних публікацій у газетах «Вільне життя», «Свобода» та інших. Консультант документального фільму "Шлях до світанку" (реж. Т. Ткаченко, 2019) Відзнаки
Примітки
Джерела
Посилання
|
||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
Portal di Ensiklopedia Dunia
