Окситонна рима

Оксито́нна ри́ма (грец. oxýtonos — слово з наголосом на останньому складі) — співзвуччя слів у вірші, в яких наголос падає на останній склад.

Термін увів Ігор Качуровський, посилаючись на органічну властивість української мови замість вживаної у віршознавстві «чоловічої рими» (оскільки нерідко слова жіночого роду — вода, біда, орда тощо або середнього — чоло, село, крило тощо — належали до категорії «чоловічих рим»).

В українській поезії силабо-тонічного ґатунку окситонна рима чергується здебільшого з парокситонною римою, хоча трапляються випадки із суцільним окситонним римуванням:

Вже красується, мов жито, світлий сум,

Вколосилася зерном моя печаль…

Бо навік відбила сонячну красу

Молодих очей душі холодна сталь… (Лада Могилянська).

Окситонне римування збігається не тільки з окситонною клаузулою, а й із внутрішнім римуванням, де активізується цезура («Вбираються в далеку подорож, і рож не дасть мені ніхто». — Б.-І. Антонич), або внутрішнім і зовнішнім, як у леонінському вірші («Зеленіють жита, і любов одцвіта». — Володимир Сосюра; «Не сон, а сміх, і / не сміх, а осміх — / Сніг!» — Майк Йогансен тощо).

Література

• Літературознавчий словник-довідник / Роман Гром'як, Юрій Ковалів та ін. — К. : Академія, 1997. — С. 518.
• Окситонна рима // Літературознавча енциклопедія : у 2 т. / авт.-уклад. Ю. І. Ковалів. — Київ : ВЦ «Академія», 2007. — Т. 2 : М — Я. — 624 с. — С. 149.