|
Нова речевість (архітектура) Нова речевість (нім. Neue Sachlichkeit), новий стиль — назва архітектурного стилю, що виник в Європі, насамперед у Німеччині, у 1920–1930-х роках. Стиль також часто називають Neues Bauen (нова забудова, нове будівництво). Набув поширення у багатьох містах Німеччини. Веркбунд та експресіонізм .JPG) Перші спроби осучаснити німецькі міста прихильники німецького Веркбунду робили ще перед Першою світовою війною. Багато архітекторів, які стали асоціюватися з Новою речевістю, у 1910-х роках використовувало скляні поверхні та суворі геометричні композиції. Прикладами цього є фабрика Фаґуса за проєктом Вальтера Ґропіуса й Адольфа Меєра 1911 року або універмаг Ганса Пельціга 1912 року у Бреслау (Вроцлаві). Однак після війни ці та інші архітектори, як Бруно Таут гуртувались у революційному «Робочому комітеті мистецтва»[en] і таємній групі Скляний ланцюг[en], працювали в новаторській експресіоністській архітектурі. До ранніх творів Баугауза відноситься, наприклад, будинок Зоммерфельда[de]. Динамічність експресіонізму та використання скла як для прозорості, так і для кольорових ефектів стануть основою Нової речевості. Вплив Де Стейля та конструктивізмуПоворот від експресіонізму до більш модерністських стилів другої половини 1920-х років відбувся під впливом голландського авангарду, особливо групи Де Стейля. Голландські архітектори Ян Вілс[en] і Якобус Ауд адаптували ідеї Френка Ллойда Райта для створення кубічного соціального житла. На відхід німецьких архітекторів від експресіонізму вплинула діяльність конструктивістів, а також Ле Корбюзьє. Крім того, Еріх Мендельсон вже відхилився від експресіонізму на користь заокруглених, динамічних форм, які він реалізував у «Будинку Моссе» і спорудах на заводі Вайхсмана в Гливицях у 1921—1922 роках. Ранні проєкти Імовірно, до найраніших зразків «Нової Забудови» в Німеччині відносяться «Гаус-ам-Горн»[en] Георга Мухе, представлений на виставці Баугауса 1922 року, і проєкт Ґропіуса і Меєра для конкурсу «Tribune Tower» у Чикаго[1]. Однак першим справжнім прикладом модернізму в будівництві стало поселення «Італійський Сад»[ru] в Целле за проєктом Отто Геслера[ru] 1923—1924 років. Це було модерністське поселення, зона нової забудови соціального житла, будинків, неправильних й асиметричних у плані, з плоскими дахами, великими вікнами й оберненими на південь терасами. На відміну від ідеї «білої коробки», яку згодом популяризував інтернаціональний стиль, вони часто фарбувались у яскраві кольори. Найбільшим прихильником кольору серед архітекторів житла був Бруно Таут[2]. Новий Франкфурт  Поширенню стиля сприяло призначення соціал-демократичною адміністрацією Франкфурта-на-Майні на посаду міського архітектора Ернста Мая. Май навчався у британського архітектора й урбаніста Реймона Анвіна. Його проєкт міста-сада вплинув на формування Маєм урбаністичного відкритого простору. Проте він повністю відкинув ностальгічний стиль проєкту Анвіна «Hampstead Garden Suburb[en]». «Новий Франкфурт» Мая став надзвичайно важливим для подальшого розвитку Нової речевості, не так через його дивовижний вигляд, як завдяки його успіху в швидкому відновленні тисячі бідних містечок. Ернест Май запросив до Франкфурту інших архітекторів, зокрема Маргариту Шютте-Ліхоцькі (де вона розробляла дизайн франкфуртської кухні[3]) і Марта Стама. Безпосередній вплив Мая можна побачити в архітектурі житлового селища Тертен, зведеного за проєктом Вальтера Ґропіуса в Дессау 1926 року, тоді ж, коли споруджено більш відому будівлю Баугауза. 1927 року до виставки Німецького Веркбунда у новому стилі звели житловий комплекс Вайсенгоф. Німеччина стала центром Нової Забудови[4]. Функціоналізм і мінімалістське житлоАрхітектори Нової речевості прагнули побудувати якомога рентабельніше житло, частково для розв'язання післявоєнної житлової кризи в Німеччині, а частково для виконання обіцянки статті 155 Веймарської конституції 1919 року, яка передбачала «здорове житло» для всіх німців. Ця фраза сприяла розтлумаченню терміна нім. Existenzminimum (прожитковий мінімум) і технічному визначенню мінімально прийнятної площі кімнати, об'єму свіжого повітря, компактності, доступу до транспорту і зелених насаджень тощо. У той час відбулося масове поширення будинків у новому стилі в усіх німецьких містах. У Берліні архітектор Мартін Вагнер[en] працював із колишніми експресіоністами Бруно Таутом і Гуґо Герінґом[en] над проєктом кольорових будинків із терасами. Будівлі Таута мали сучасні плоскі дахи, великі зручності, такі як газ, електричне світло та ванні кімнати. До уваги бралися інсоляція і провітрювання квартир, наявність в подвір'ях озеленення. Критики скаржилися, що ці помешкання занадто розкішні для «простих людей». Однак мер Берліна Густав Босс захищав їх: «Ми хочемо підняти нижчі рівні суспільства».  Окрім того, Карл Шнайдер спроєктував недорогі житлові комплекси в Гамбурзі, Людвіг Міс ван дер Рое — в берлінській Африканіш-Штрассе. Отто Геслер і Ґропіус збудували прямолінійні і, за словами їхніх критиків, схематичні будинки Зейленбау в Даммерстоку, Карлсруе. Для позначення досить суворого і простого стилю Нової речевості (в якому «немає нічого зайвого») почали вживати термін «функціоналізм», що використовувався ще в 1925 році Адольфом Беном у книзі «Der Moderne Zweckbau» («Сучасна функціональна будівля»). У 1926 році практично всі німецькі архітектори-модерністи об'єднались у групу «Der Ring». Вона незабаром зазнала гострої критики з боку нацистських архітекторів, таких як Пауль Шульце-Наумбург, який у відповідь створив «Блок»[5]. Поширення Нової речевості У Швейцарії та Нідерландах сформувалась група «ABC Group», до складу якої входили Лазар Лисицький, Март Стам, Ганнес Меєр[en]. Найбільшою роботою стали скляні будівлі фабрики Ван Нелле в Роттердамі. Чисті лінії Нової речевості також використовувались для поєктування шкіл та громадських будівель: будинків Мая у Франкфурті, Профспілкової школи ADGB Ганнеса Меєра в Бернау, школи Олександра фон Гумбольдта в Берліні Макса Таута, будівлі поліції в Берліні Мартина Вагнера. Під впливом стримлайну впродовж 1926—1928 років у Берліні спроєктували кінотеатри «Kino-Universum» (Еріх Мендельсон) і «Kino Babylon» (Ганс Пельціг).  Велика депресія, що почалася в 1929 році, мала катастрофічні наслідки для Нової Забудови через фінансову залежність Німеччини від США. Багато комплексів, запланованих у Франкфурті та Берліні, були відкладені на невизначений час[5]. Згасання стилюПрихід до влади у Німеччині націонал-соціалістів, посилення політичного тиску на єврейських та соціал-демократичних архітекторів змусило їх залишити країну. Багато значних німецьких модерністів, які сповідували ліву ідеологію, вирушило до Радянського Союзу. Значну пропагандистську роботу провів Лазар Лисицький. Май, Стам і Шютте-Ліхоцькі переїхали в 1930 році, щоб створити нові міста, як Магнітогорськ. Невдовзі прибувають Бруно Таут і так звана «бригада Баугауза» Ганнеса Меєра. Проте радянський експеримент провалився. Умови праці були жахливими і безнадійними. Будматеріалів не вистачало. Будівельники виявилися некваліфікованими й незацікавленими у результатах праці. А схвалення Йосипом Сталіним проєкту «ретроградного» Палацу Рад у лютому 1932 року викликало бурхливу реакцію міжнародної модерністської спільноти, зокрема Ле Корбюзьє. Модерністи щойно втратили свого найбільшого роботодавця. Внутрішня радянська політика призвела до жорсткого конфлікту між архітекторами і не менш жорстокої кампанії проти іноземних фахівців. Частину архітекторів репресували. Інша частина німецьких архітекторів поїхала до Японії або до значної німецької громади в Стамбулі. Архітектори модерністської спільноти опинилися навіть у Кенії, Мексиці та Швеції. Ще частина приєдналася до різних проєктів у Великій Британії і Сполучених Штатів, де Ґропіус, Брейер та берлінський містобудівник Мартін Вагнер навчали студентів у Гарвардській вищій школі дизайну[5]. Галерея
Примітки
Список літератури
Посилання |
