Село поділяється на «кутки»: Осередок (центральний), На горі, Могилівка, Лиса гора, Заверб'я, Голиня, Сівка. До 1940 року до західного кутка Могилівка прилягав німецький присілок Гофнунґзау (нім.Hoffnungsau — джерело надії), перейменований польською владою 18 лютого 1939 року на Подлясє (пол.Podlasie)[1].
Історія
Перша письмова згадка про село має місце у грамоті короля Ягайла (Владислава ІІ) від жовтня 1399 року[2].
У податковому реєстрі 1515 року в селі документується піп (отже, уже тоді була церква) і 7 1/2 ланів (близько 187 га) оброблюваної землі[3].
На 1.01.1939 в селі проживало 1790 мешканців (1670 українців-грекокатоликів, 20 поляків, 50 українців-римокатоликів, 20 євреїв і 30 німців) та у присілку Гофнунґзау — 170 мешканців (10 українців-грекокатоликів і 160 німців)[5]. Німецька колонія була перейменована 18.03.1939 польською владою на «Подлясє»[6] та ліквідована радянською владою у січні 1940 року. Її мешканців було депортовано до Німеччини згідно із сумнозвісною угодою Молотова — Ріббентропа і розселено у Вартегау. Надалі в село переселено українців з бойківського села Смерек (Закерзоння).
У селі діє православна церква св. Миколая (1863 р.)[8].
У селі знаходиться один із перших пам'ятників Тараса Шевченка.[9] У 2013 р. громада урочисто святкувала 100 річчя пам'ятника Т. Шевченка за участі Митрополита Івано-Франківського і Галицького Іосафа. Співав хор Львівського ставропігійного Братства св. ап. Андрія Первозваного УАПЦ «Ставрос».
Неподалік від села знаходиться заповідне урочище Надіїв.
Відомі люди
Уродженці
Микола Роїв «Рубан» (1922 р.) — стрілець сотні «Юрка» («Грозного»), охоронець пропагандиста сотні «Богдана»[10].
↑Zródla dziejowe. Tom XVIII. Polska XVI wieku pod względem geograficzno-statystycznym. Cz. I. Ziemie ruskie. Ruś Czerwona. s. 165 — Warszawa: Sklad główny u Gerberta I Wolfa, 1902. — 252 s.
↑Шапіро О. Дерев'яні кораблі віри // Україна молода. — 2016. — № 114 (5107) (13 вер.). — С. 13. (Спадщина)
↑Володимир Кубійович. Етнічні групи південнозахідньої України (Галичини) на 1.1.1939, с. 21 — Вісбаден, 1983. — 205 с.