Мажуга Юрій Миколайович

Мажуга Юрій Миколайович
Народився	13 квітня 1931(1931-04-13)  Київ, Українська СРР, СРСР
Помер	11 липня 2022(2022-07-11)[1] (91 рік)  Київ, Україна
Громадянство	СРСР  Україна
Діяльність	актор, педагог
Alma mater	Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого
Вчителі	Неллі Володимир Олександрович
Заклад	Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки
Партія	КПРС
У шлюбі з	Литвиненко Таїсія Порфирівна
Членство	Національна спілка кінематографістів України
IMDb	nm0563276
Нагороди та премії
Орден «За заслуги» ІІІ ступеня Орден «За заслуги» ІІ ступеня Орден Дружби
Висловлювання у Вікіцитатах

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Мажуга.

Ю́рій Микола́йович Мажу́га (13 квітня 1931, Київ, УРСР, СРСР — 11 липня 2022, Київ, Україна) — радянський і український актор театру і кіно, професор. Народний артист СРСР (1981). Народний артист Української РСР (1971). Дійсний член Національної академії мистецтв України (2002).

Життєпис

У 1953 році закінчив акторський факультет Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. К. Карпенка-Карого.

Від 1953 до 2022 року — актор Київського (нині Національного) академічного театру російської драми ім. Лесі Українки. За цей час він зіграв більш ніж у восьми десятках спектаклів, з однаковим успіхом виконуючи як трагічні, так і комедійні ролі. Серед його робіт: «Ромео і Джульєта», «Історія Іркутська», «Лихо з розуму», «Гравець», «Вогонь бажань», «Ревізор».

В кінематографі дебютував у 1956 році роллю зоотехніка Василя Захаровича Мороза у фільмі «Коли співають солов'ї». Масову популярність у глядачів актору принесла роль дільничного міліціонера Санько з телевізійного серіалу «Народжена революцією» (1976—1977).

З 1966 року викладав у Київському інституті театрального мистецтва ім. І. К. Карпенка-Карого, професор (1985).

У 1997—2002 роках — член-кореспондент Національної академії мистецтв України. Член Національної спілки театральних діячів України та Національної спілки кінематографістів України.

Жив у Києві, на вулиці Михайла Грушевського, з 2001 року — на вулиці Бориса Гмирі, 1/2[2][3]. 11 липня 2022 року помер на 92-му році життя[4].

Роботи у театрі

Національний академічний театр російської драми імені Лесі Українки

Фільмографія

• «Багаття безсмертя» (1955, студент)
• «Коли співають солов'ї» (1956, Василь)
• «Правда» (1957, Вася)
• «Народжені бурею» (1957, Шабель)
• «Вогненний міст» (1958, епізод)
• «Місто запалює вогні» (1958, людина з тапочками)
• «Катя-Катюша» (1960, Жора)
• «Лушка» (1964, Бичок)
• «Криниця для спраглих» (1965, Петро)
• «З нудьги» (1967, Матвій Єгорович)
• «Ну і молодь!» (1969, солдат)
• «Тихі береги» (1972, Іван Лукич)
• «За все у відповіді» (1972, Максим Петров, працівник автозаправки)
• «Мріяти і жити» (1974, Сукач)
• «Важкі поверхи» (1974, Самородок)
• «Смолоскип» (1974, телеспектакль)
• «Розповіді про Кешку та його друзів» (1974, Мирон Олександрович («Вусатий»)
• «Ральфе, здрастуй!», кіноальманах, новела «Чіп» (1975, т/ф).
• «Там вдалині, за рікою» (1975, Єгор Карпович Тараканов, отаман банди, колишній конюх)
• «Хвилі Чорного моря» (1975, поручик Хвощин)
• «Місто з ранку до опівночі» (1976, Максим Максимович)
• «Бути братом» (1976, Борис Петрович Павлиш)
• «Дивна жінка» (1977, Степан Кузьмич, друг Андрія)
• «На короткій хвилі» (1977, Шидловський)
• «Народжена революцією» (1973—1977, т/ф, 10 с, Санько)
• «Червоні дипкур'єри» (1977, осавул Максименко)
• «Хомут для Маркіза» (1977, Потейкін, міліціонер)
• «Нісенітниця»/ рос. «Сапоги всмятку» (1977, Індюков, антрепренер)
• «Підпільний обком діє» (1978, Семен Бесараб)
• «За все у відповіді» (1978, Михайло Михайлович, батько Олега)
• «Господарка» (1978, директор заводу)
• «Незручна людина» (1978, Опанас Васильович Афонін, начальник цеху)
• «Прихована робота» (1979, Всеславський)
• «Хто бере бар'єри» (1979)
• «Хто ходить по колоді» (1979, к/м)
• «Дударики» (1979, епізод)
• «Смужка нескошених диких квітів» (1979, Тритузний)
• «Депутатська година» (1980, Курков)
• «Друге народження» (1980, Сергій Сергійович Самохін, слідчий)
• «Трест, що луснув» (1982, Білл Хамбл)
• «Миргород та його мешканці» (1983, т/ф, Іван Никифорович)
• «Канкан в Англійському парку» (1984, священик Іван Качур)
• «За все у відповіді» (Максим Петров)
• «До розслідування приступити» (1986)
• «Ігор Саввович» (1986, т/ф, 3 с., Микола Андрійович Ніколаєв)
• «Штормове попередження» (1988, Іван Харитонович Турчак)
• «Гальмування в небесах» (1989, Іван Сергійович Бареєв)
• «Яри» (1990, Клим Степанович Догановський)
• «Фуфель» (1990, Павло Петрович, прокурор)
• «Уроки наприкінці весни» (1990, Львовський, інженер, арештант)
• «Козаки йдуть» (1991, Сом)
• «Убити „Шакала“» (1991, Гаврилич)
• «У тій царині небес...» (1992, Георгій Адамович)
• «Вперед, за скарбами гетьмана!» (1993, перший секретар)
• «Стамбульський транзит» (1993, Шавкута)
• «Притча про світлицю» (1994)
• «Обережно! Червона ртуть!» (1995, Пилип Петрович)
• «Святе сімейство» (1997)
• «З вами небезпечно мати справу» (1998, телеспектакль; Родіон Миколайович; Росія—Україна)
• «Вечори на хуторі біля Диканьки» (2001, Голова)
• «Лялька» (2002)
• «Вітання Вам!» (2007, доглядач човнової станції) та ін.

Визнання та нагороди

• 1960 — Орден «Знак Пошани»
• 1971 — Народний артист УРСР
• 1976 — Орден Жовтневої Революції
• 1981 — Народний артист СРСР
• 1983 — Національна премія України імені Тараса Шевченка
• 1986 — Орден Трудового Червоного Прапора
• Медаль «За трудову відзнаку»
• 1991, 30 травня — Грамота Президії ВР УРСР[5]
• 1999, 22 липня — Орден «За заслуги» (Україна) 3-го ступеня[6]
• 2001, 26 липня — Орден «За заслуги» (Україна) 2-го ступеня[7]
• 2004 — Орден Дружби (Російська Федерація)
• 2010, 28 березня — Театральна премія «Київська пектораль» у номінації «За вагомий внесок у театральне мистецтво»[8].

Примітки

1. https://tsn.ua/glamur/pomer-legendarniy-ukrayinskiy-aktor-yuriy-mazhuga-2108164.html
2. Народный артист СССР Юрий Мажуга: «на сцене я партнершу постоянно хочу, а на самом деле женщин побаиваюсь»
3. Довідник Національної спілки кінематографістів України. — Київ, 2013, 127 с.
4. Помер легендарний український актор Юрій Мажуга. ТСН.ua (укр.). 11 липня 2022. Процитовано 11 липня 2022.
5. Указ Президії Верховної Ради УРСР № 1063-XII «Про відзначення працівників культури і мистецтва державними нагородами Української РСР». Архів оригіналу за 6 березня 2016. Процитовано 21 січня 2013.
6. Указ Президента України № 918/99 «Про відзначення нагородами України працівників культури і мистецтва»^[недоступне посилання з липня 2019]
7. Указ президента України про відзначення державними нагородами України працівників підприємств, установ та організацій. Архів оригіналу за 5 квітня 2022. Процитовано 14 квітня 2022.
8. «Київську пектораль — 2010» вручать Юрію Мажузі^[недоступне посилання з липня 2019]

Посилання

• Мистецтво України: Біографічний довідник. К., 1997. — С. 384;
• Хто є хто в Україні. К., 1997. — С.ЗОО;
• Всемирный биографический Энциклопедический словарь. М., 1998. — С. 450;
• УСЕ: Універсальний словник-енциклопедія. К., 1999. — С. 809;
• Хто є хто в Україні. К., 2000 — С. 282;
• Шевченківські лауреати: 1962—2001. К., 2001. — С. 319—320.
• П. М. Бондарчук. Мажуга Юрій Миколайович [Архівовано 17 вересня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2009. — Т. 6 : Ла — Мі. — С. 420. — ISBN 978-966-00-1028-1.
• Комітет з Національної премії України імені тараса Шевченка [Архівовано 5 березня 2016 у Wayback Machine.]
• Національна академія мистецтв україни [Архівовано 8 серпня 2012 у Wayback Machine.]
• Ю. М. Мажуга: «Я не соромлюся своїх ролей»
• Ю. М. Мажуга в кіно СРСР [Архівовано 18 березня 2013 у Wayback Machine.] (рос.)
• Біографія Ю. М. Мажуги на «Кино-Театр.ru» [Архівовано 23 січня 2013 у Wayback Machine.] (рос.)