|
Липки (Рівненський район)
Ли́пки — село в Україні, у Гощанській селищній громаді Рівненського району Рівненської області. Населення становить 499 осіб. ІсторіяУ 1906 році село Межиріцької волості Рівненського повіту Волинської губернії. Відстань від повітового міста 40 верст, від волості 5. Дворів 171, мешканців 1087[1]. 24 кілометри від залізничної станції Любомирка. Колишній сільській раді (до реформи децентралізації в Україні) підпорядковані села Андрусіїв, Вовкошів, Дружне. Існувало колективне господарство «Україна» — 4766 га землі, 3505 га — орної. У восьмирічній школі навчався 141 учень та працювало 14 вчителів. Діяли клуб, бібліотека, ФАП, відділення поштового зв'язку з телефонною станцією. Перша згадка про село датується 1577 роком. У 1877 році селяни сіл Липок і Вовкошева самовільно зорали 100 десятин поміщицької землі, приїхав Волинський губернатор і ввівши війська землі повернули власниці. Радянську владу було встановлено у січні 1918 року. У 1940 році було організовано вищезгаданий колгосп. На фронтах німецько-радянської війна билися проти гітлерівців 63 жителі села, 21 з яких загинув. 57 воїнів нагороджено бойовими орденами і медалями[2]. Від часів монголо–татарського лихоліття західноукраїнські землі, мабуть, не бачили такого страшного спустошення, якого вони зазнали з вересня 1939 року до червня 1941 року. Важко підрахувати, скільки десятків тисяч було репресовано на Рівненщині. А скільки розстріляно без суду і слідства. Саме через це значна частина населення в появі німецьких військ хотіла бачити визволителів. Молодь села Липки не хотіла миритися з німецькими порядками. Разом із іншими юнаками став на боротьбу з німцями 19-літній Євген Нечипорик. Народився він у 1922 році в селі Липки в селянській родині. Крім Євгена в сім'ї був ще молодший брат Микола та дві сестри. Родина була працьовита. Понад усе любила рідну землю, свою Україну. Не якісь особисті інтереси покликали Євгена, якого в селі звали Женькою, до повстанців. Він ніс у серці виміряну думку про вільну, незалежну Україну. Як показав час, у неймовірно важкій боротьбі за неї, він лишився до кінця вірним своїй совісті, своїм ідеям, свідомо поклавши на вівтар свободи найдорожче – життя. Судити когось за минуле у позиції сучасності дуже легко, але дуже тяжко при цьому судити справедливо. Євген вступає в загін УПА. Разом зі своїми однодумцями вони здобувають у німців зброю, влаштовують засідки поблизу мосту с. Горбаків, так як в повстанських загонах не вистачало не лише зброї, але й іншого спорядження, одягу, грошей. Восени 1942 року загін уже діяв в районі Мізоча. Над лісом на невеликій висоті часто пролітали німецькі літаки. Євген, прикріпивши кулемет до берези, чекав наступного літака. І ось почулося характерне ревіння двигунів. Пролунала довга кулеметна черга. Літак якось неприродно хитнувся, і впав, не загорівшись. Повстанцям дісталося багато медикаментів, зброї, харчів. Настав 1944 рік. Німецька навала відступила. У селах лютували енкаведисти. У Липки не один раз навідувалися групи Гарбузова, Кірюшина, Коваленка, Садеча, Шебелінова. Зі своєю невеличкою групою Євген несподівано з'являвся то в одному то в іншому місті Рівненщині. Він тепер має псевдонім «Дума». У Мізоцькому районі група потрапляє в оточення енкеведистів, але виходить з отчення живим та неушкодженим. Євген—«Дума» ставав грозою для енкеведистів. Дуже старався переманити його на свій бік, а якщо ні, то полонити або вбити лейтенант Гарбузов. Очевидно, надіявся отримати за це винагороду, та підвищення у званні. Кілька років переслідував повстанця. Розпитував багатьох односельчан, пускав у хід обіцянки, погрози залякування. Нарешті, знаючи, що Євген часто навідується до батьків, за одягом, харчами, прибув туди підводами і пограбував усе майно родини Євгена. В жовтні 1946 року в селі Чудниця Євген вбиває Гарбузова. У цьому ж 1946 році була заарештована молодша сестра Євгена, а трохи пізніше — батько. Євген довідався, що батько знаходиться в Тернополі у в'язниці. Придбавши необхідні документи, та форму енкаведиста він з'являється в камері в'язниці. Провідавши батька та зваживши обстановку, Євген розуміє, щоб забрати звідси батька, потрібно добре підготуватися. У тій же формі енкаведиста Євген часто буває в Рівному, Гощі. Щоб вивідати потрібну інформацію заводив знайомства з чиновниками. Роздобуту інформацію передавав в повстанський загін. Його загін потребував зброї, гранат, боєприпасів. Якось, після довгого переходу, повстанці відпочивали на хуторі Забара, поблизу Липок. Темніло. Не чекаючи небезпеки, до хати господаря зайшла група енкеведистів на чолі з Коваленком. «Не бійся, - сказав Євген господарю, - непомітно виклич на подвір'я Коваленка». Після короткої розмови Коваленко виніс диски з патронами, гранати, і видав групі «Думи». Повстанці мирно відійшли. Як розповів житель села Володимир Довгалець, Коваленко за це дістав 20 років ув'язнення. При згадці про «Думу» енкаведисти казилися. Повсюдно розставляли пастки, вербували нових донощиків — зрадників. Ніякі методи спіймати або вбити «Думу» не давали результатів. За голову невловимого «Думи» було оголошено велику на той час (1949 р.) грошову винагороду — 35 тисяч карбованців. І невдовзі зрадники знайшлися. Захотілося кривавих грошей. 5 серпня 1949 року. Не знали тоді Євген Нечипорик і його товариші, що знайома стежка, яка вела від села Мнишин до села Гориньград, відрахувала останні кроки в їхньому житті. Ще звечора півсотні енкеведистів засіли в хащах вздовж Горині біля с. Гориньград. Ніхто не знав про небезпеку. Полудень. Троє молодих, струнких хлопців вже біля правого берега. Тримаючи в одній руці верхній одяг і автомати, почали перепливати річку. Заторохкотіли автомати, постріли з гвинтівок, важко пораненого Євгена друзі підхопили й понесли, сподіваючись вибратись з оточення. Почався нерівний бій. Хлопці ведуть прицільний вогонь. Падають вороги, скоро скінчилися набої. Енкаведисти про це дізналися одразу, кинулися до того ж місця звідки вів вогонь Євген. Та прорахувалися. Вибух гранати розкидав їх в різні боки. В обоймі пістолета лишився останній патрон. Пролунав постріл… Скінчилося життя героя. Прийми, Україно, в пам'яті вічної слави полум'яного патріота України – Євгена Андрійовича Нечипорика – «Думу». Тіло героя кинули на віз, і повезли на «опознаніє». Самі собі не вірили, що перед ними він — невловимий. До райцентру Межирічі доставили з в’язниці батька: - Твій син? - Мій, - відповів батько. Енкеведист вдарив батька прикладом у груди. Не дав доказати, не дав попрощатися з сином. Вночі невідомі патріоти, ризикуючи життям, викрали тіло повстанця, і таємно поховали. Прости Україну. За неї 12 червня 2020 року, відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України № 722-р від «Про визначення адміністративних центрів та затвердження територій територіальних громад Рівненської області», увійшло до складу Гощанської селищної громади[3]. 19 липня 2020 року, в результаті адміністративно-територіальної реформи та ліквідації Гощанського району, село увійшло до складу новоутвореного Рівненського району[4]. Відомі люди
Галерея
Примітки
Джерела
Література
Посилання
|
||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
,_%D1%81.%D0%9B%D0%B8%D0%BF%D0%BA%D0%B8,.jpg)
,_%D1%81.%D0%9B%D0%B8%D0%BF%D0%BA%D0%B8,.jpg)
