|
Латгальці
Латгальці (літературною латг. latgalīši; латис. latgalieši) — корінне населення східної частини Латвії (Латгалії). Терміни «латгальці» і «Латгалія» були введені в латиську мову тільки на початку 20-го століття (запропонував Ф. Кемп в 1900 р.) і від латиської перейшли в інші мови. До цього латгальці іменувалися невизначено «литовське плем'я» (енциклопедія Брокгауза-Ефрона тощо), а їх земля — "Інфлянти Польські". Етногенез та історіяЛатгальці є нащадками східної частини латгалів, етнос яких був розділений Альтмаркським перемир'ям 1629 року. З цього моменту і аж до утворення Латвійської Республіки в 1918 році латгальці (тобто східні латгали) були адміністративно відокремлені як від західних латгалів, так і від інших племен (куршів , земгалів , селонів), що утворили латиський народ. У складі ПольщіЛатгалія до 1772 року належала безпосередньо Польщі, в той час як інші частини сучасної Латвії являли собою або провінцію Швеції (Ліфляндія), або Герцогство Курляндії і Семигалії, яке лише вважалося васалом Польщі. Розрив між латгальцями і рештою латишів посилювався релігією: латгальці були католиками, тоді як інші латиші — протестантами. Хоча Ліфляндія і Курляндія входили до складу різних держав, але їх об'єднувала спільна релігія і та обставина, що в обох провінціях керувало німецьке дворянство. Під покровительством цього дворянства і в інтересах цієї релігії в обох провінціях лютеранськими священиками була введена єдина літературна латиська мова. Католицької Латгалії ж цей процес не торкнувся. Німецьке дворянство лівонських часів у Латгалії зникло (змінилося на польське, а нечисленні роди, що залишились — були полонізовані), тому дворянство Латгалії не брало участі у спільних справах (німецького) дворянства Ліфляндії і Курляндії. Російський імперський періодПопри те, що протягом XVIII століття всі частини нинішньої Латвії ввійшли до складу Російської імперії, але потрапили вони туди трьома різними шляхами, і в імперії теж були видимо розділені. Ліфляндія і Курляндія утворили самостійні губернії і (разом з Естляндією) належали до трьох Балтійських (т. зв. «німецьких») губерній, у той час як Латгалія (після нетривалих вагань з іншими адміністративними одиницями) з 1802 року увійшла до складу Вітебської губернії разом з розлогими землями нинішньої Білорусі. Політика царського уряду цілковито розрізнялася в Балтійських і у Вітебській губернії. Так кріпосне право було скасовано в Курляндії в 1817 році, в Ліфляндії в 1819 році, а у Вітебській губернії тільки в 1861 році — одночасно з основною масою Російських губерній. Це ще більше збільшило прірву між латгальцями і рештою латишів. У той час, коли латгальці тільки перестали бути кріпаками, в решті Латвії встигла вже розвинутися бурхлива культурна і підприємницька діяльність. До кінця 19-го століття більшість латгальців були безграмотні, а в решті Латвії безграмотність вже майже зникла. Крім того, царський уряд після двох польських повстань проводив інтенсивну політику для ослаблення польського впливу в губерніях, що раніше входили до складу Польщі, у тому числі у Вітебській губернії і, значить, в Латгалії. У рамках такої політики в цих губерніях заборонялося використовувати латинський шрифт (і тим самим була заборонена писемність на латгальській мові; заборона діяла 40 років: 1864—1904), дозволялись тільки російські школи, всіма силами заохочувався перехід населення у православ'я і проводилася організована колонізація країни православними, переважно — росіянами (наприклад, в Латгалії видавалася земля, солдатам, які відслужили 25 років). Всі ці заходи ще більше сприяли занепаду латгальців в порівнянні з протестантськими латишами, а також істотного змосковщення латгальців і Латгалії. На зміну 19-го та 20-го століть розрив між латгальцями і протестантськими («балтійськими» — за назвою Балтійських губерній) латишами був настільки глибокий, що було мало підстав вважати їх двома частинами одного народу. Офіційна статистика Російської імперії і не вважала так. Корінне населення Ліфляндської і Курляндської губерній в переписах іменувалося латишами, а корінне населення «Польських Інфлянтів», тобто латгальці, іменувалися «литовським племенем» і, таким чином, з точки зору офіційної Росії належали швидше до литовців, ніж до латишів. Можливо, що Латгалія сьогодні і не належала б Латвії (і, відповідно, загальноприйнятим вважалося б, що латгальці — незалежний, хоч і споріднений латишам та литовцям, народ, а їхня мова — не діалект латиської, а самостійна, споріднена мова), якби не два процеси, що відбулися на самому початку 20-го століття.  Перший процес — це революція 1905 року. У Балтійських (двох латиських) губерніях вона була особливо активною, і її поразка викинуло величезну масу латишів за межі цих губерній — в західну еміграцію, в Сибір, на Кавказ, в російські міста … Але багато хто лише перебігли кордон губерній і осіли в сусідній, Вітебській губернії — в Латгалії. Причому це були переважно люди, суспільно активні — вчителі, діячі культури тощо Їх поява в Латгалії і їхня суспільна діяльність, з одного боку, налаштувало самих латгальців на союз з Балтійськими губерніями і, з іншого боку, їх особиста участь у з'їздах 1917 і 1918 років (тепер уже як представників Латгалії) мала визначальну роль у рішеннях цих з'їздів про приєднання до Латвії. Другий процес — це вже згадана політика царського уряду щодо колонізації колишніх польських губерній православними поселенцями. Цим скористалися і латиші. Багато хто, відкинувши лютеранство, переходили у православ'я з однією метою: отримати від царського уряду землю на пільгових умовах — переважно в Латгалії. Так в Латгалії на противагу корінним латгальцям, з'явилася значна діаспора колишніх протестантських, а нині православних латишів, які говорили на літературній латиській мові. Ці колоністи теж були зацікавлені визнати Латгалію частиною Латвії, а латгальців — частиною латиського народу. У результаті до 1917 року ця точка зору вже домінувала як в латиських Балтійських губерніях, так і в самій Латгалії — і відбилася в рішеннях делегатів на різних з'їздах того часу. Цю точку зору поділяли діячі різних політичних угруповань: у них не було розбіжностей щодо спільних кордонів Латвії, і вони розходилися лише в тому, який суспільний устрій має бути встановлено в цих кордонах. (Самі латгальці як відносно неписьменна в той час і відстала частина населення в усіх цих процесах брала мінімальну участь). У складі двох Латвій Опинившись у складі Латвійської Республіки, латгальці були відносно опозиційні до неї в порівнянні з «балтійськими» латишами. Але 20-річне (1920—1940) перебування в складі латвійської національної держави, звичайно, зближувало їх з протестантськими латишами і зміцнило в них самосвідомість себе як частини латиського народу, хоча і частини яка дискримінувалася з боку «справжніх» латишів. Серед латишів зміцнилося презирливе прізвисько латгальців: «чангалі» (čangaļi — що означає покидьки при очищенні зерна), а серед латгальців у відповідь прізвисько для латишів: «чіулі» (čiuļi — що на латгальському діалекті означає сніп порожньої соломи). Ці прізвиська в Латвії відомі кожному.  Все ж ризький уряд ставився до знов приєднаної Латгалії як до рівноправного члена Республіки. 11 серпня 1921 були видані Правила кабінету міністрів, які зобов'язували всі державні установи (по всій Латвії, не тільки в Латгалії) приймати від установ та приватних осіб документи на латгальській мові, а в Латгалії установам дозволялося вести діловодство — а в школах навчання — на Латгальській мові. Тим самим у Латвії фактично були введені дві державні мови. Незважаючи на такий дозвіл, фактичне поширення латгальської мови в офіційній сфері та у сфері освіти було невеликим навіть в Латгалії. До того часу в Латгалії проживало вже багато «балтійських» латишів, і склад учнів у школах, як правило, був змішаним, що ускладнювало ведення навчання тільки на латгальській мові. Крім того, початкове навчання на латгальській мові ускладнювало подальше отримання вищої освіти і обмежувало можливості кар'єри по всій Латвії, тому багато латгальців воліли навчання на літературній мові. В 1921 році Установчі збори (перший парламент Латвійської республіки) на 27% складались з латгальців. До переворота Карліса Ульманіса в Ризі був пост міністра по справам Латгалії. Коли 15 травня 1934 Карліс Улманіс здійснив державний заколот і встановив авторитарний режим, він скасував правила 1921 року, і в Латвії залишилася тільки одна державна мова — літературна латиська. Латгальська преса все ж збереглася, хоч і зменшилася. За радянських часів також не існувало шкіл з латгальською мовою навчання, і латгальці змушені були обирати або літературно-латиські школи, або російські, і, на відміну від довоєнного часу, чимало обирало російські, таким чином остаточно русифікувалися. Латгальська преса не видавалася. СучасністьПісля відновлення незалежності Латвії в 1991 році латгальська діяльність значно активізувалася, латгальську мову відразу стало видно в Латвії: з'явилося безліч видань, а потім інтернет сайтів на латгальській мові; чимало латгальців сьогодні демонстративно підкреслюють свою латгальську приналежність і розмовляють на своєму діалекті навіть при спілкуванні з латишами (хоча і володіють, звичайно, літературною мовою). Іноді обговорюється можливість відновлення правил 1921 року. Також на питанні про «права латгальців» йде спекуляція місцевими росіянами, російськомовними «інтерфронтівського» [en] спрямування, і переслідують вони при цьому зовсім інші цілі, а не захист латгальців. ЧисельністьТочну кількість латгальців визначити важко, так як кордони між ними і «балтійськими латишами» розпливчасті. Безліч латгальців, які переселилися в інші частини Латвії, вже не знають діалекту предків. Офіційної статистики немає, оскільки в списках переписів і анкетах, де вказується національність, не робиться різниці між латгальцями та іншими латишами. У довоєнний час число латгальців може бути оцінено в 300.000 (близько 1 / 5 латиського народу), а в 1990-ті роки в 200.000 (близько 1 / 7 латиського народу); з останніх близько 150.000 вважають латгальський діалект своєю рідною мовою. Відомі латгальці
Джерела
|
||||||||||||
.svg){kind=small}
