|
Ейлін Фаррелл
Ейлін Фаррелл (англ. Eileen Farrell; 13 лютого 1920, Віллімантік, Коннектикут, США — 23 березня 2002, Парк-Ридж, Нью-Джерсі, США) — американська співачка (сопрано). За свою майже 60-річну кар'єру виконувала класичну та популярну музику на концертах, у театрах, на радіо, телебаченні та для запису на платівки. NPR зазначив: «Вона володіла одним із найсильніших і найяскравіших оперних голосів XX століття»[6]. Хоча вона активно виступала як оперна співачка, кількість її концертів значно перевищувала кількість виступів у театрі. Виступала переважно у США, хоча були і запрошення з-за кордону. «Дейлі телеграф» стверджував, що вона «була однією з найкращих американських співачок з голосом сопрано XX століття; її голос має чудові пропорції, вона використовує його з проникливістю й артистизмом у різноманітних ролях». Додавши, що має голос, «як якесь незрівнянне явище природи. Для співаків вона така ж, як Ніагара для водоспадів»[7]. Розпочала кар'єру у 1940 році як учасниця хору CBS на радіо CBS. У 1941 році CBS запропонувало їй власну програму «Ейлін Фаррелл співає», у якій вона виконувала як класичну, так і популярну музику протягом 5 років[7]. У 1947 році дебютувала як співачка сопрано, а через дев'ять років почала виступати на оперній сцені[8]. Вершиною оперної кар'єри стали п'ять сезонів у Метрополітен-опера з 1960 до 1966 рік. Їй приписують випуск першого успішного кросоверного альбому «I've Got a Right to Sing the Blues» (1960)[9]. У 1986 році оголосила про свій відхід від виступів, але все ж продовжила виступати та періодично записувати музику до кінця 1990-х років[9][8]. Крім кар'єри співачки також викладала вокал в Університеті Індіани та приватно[8]. Молодість й освітаНародилася у Віллімантіку, штат Коннектикут. Наймолодша з трьох дітей родини ірландських американських католиків Майкла та Кетрін Фарреллів (уроджена Кеннеді). Її батьки були водевільними співаками, які до народження дітей виступали як «The Singing O'Farrells». У дитинстві Ейлін досить часто переїжджала у різні міста Коннектикуту. Перші чіткі спогади Ейлін були про будинок у Сторрс, де її батьки влаштувалися вчителями музики та драми в Сторрському сільськогосподарському коледжі (нині Університет Коннектикуту)[7]. Коли Фаррелл було п'ять років, сім'я повернулася до Віллімантіка. Там вона закінчила перший клас і мама отримала посаду органістки у церкві св. Марії у Норвічі і сім'я знову переїхала. Наступні 10 років вони мешкали там. У 1935 році Ейлін закінчила 9 клас у Вільній академії Норвіча. Потім родина переїхала до Вунсокета, і восени 1936 року Фаррелл вступила до місцевої школи, яку закінчила у 1939 році. Фаррелл отримала початкову вокальну підготовку від батьків у дитинстві. Мати, з голосом колоратурне сопрано, була її першим учителем, але й батько, баритон, також час від часу навчав її. Рання кар'єра Ейлін як співачки заохочувалась місцевим пастором, отцем Корнеліусом Дж. Голландом, з церкви св. Чарльза Борромео у Вунсокеті, Род-Айленд. Після закінчення середньої школи переїхала до Нью-Йорка у серпні 1939 року, та вчилася у колишньої співачки (контральт) Метрополітен-опери Мерли Алкок. Крім того, вона тренувала мовні навички у Чарлі Бейкера, музичного керівника Пресвітеріанської церкви Рутгерса. Після кількох місяців занять він найняв її співачкою у свою церкву. Коли її кар'єра на радіо пішла вгору, Бейкер став вчителем вокалу у Фаррелл і допомагав їй готувати більшу частину її музики. У своїй автобіографії «Can't Help Singing: The Life of Eileen Farrell» (1999) вона зазначила, що Бейкер допоміг їй досягти успіху у перші роки кар'єри на радіо. Пізніше Фаррелл опановувала вокал й оперний спів у Елеонор Маклеллан, яку вона відзначила за міцну техніку[10]. Початок кар'єри на радіоУ 1940 році почала кар'єру на радіо як учасниця хору CBS. Після трьох місяців роботи CBS запропонувала їй щотижневу півгодинну радіопрограму «Ейлін Фаррелл співає» (або «Ейлін Фаррелл представляє»), у якій вона виконувала як класичну, так і популярну музику у супроводі оркестру CBS під керівництвом Говарда Барлоу. Програма координувалася музичним керівником Джимом Фассетом і здебільшого записувалась в театрі Еда Саллівана. Для програми вона заспівала з кількома відомими запрошеними артистами, зокрема Маргарет Гаршоу, Френком Сінатрою, Мартіалом Сінгером і Рісе Стівенс. Програма вперше вийшла в ефір на початку 1941 року і швидко стала популярною. Останній випуск відбувся у 1946 році. Фаррелл також була гостею на інших радіопрограмах, зокрема постійно з'являлася у «The Pause That Refreshes» Андре Костеланця й «Invitation to Music» Бернарда Геррманна. Вона також виступала у «The Bell Telephone Hour», «The Prudential Family Hour», «Songs of the Centuries» і «Your Hit Parade» й інших. У 1944 році зробила спеціальний різдвяний запис для американських солдатів, розміщених за кордоном під час Другої світової війни, з Ширлі Темпл як ведучою. Концертна й оперна кар'єраПротягом 1947—1948 років гастролювала США як гастрольна співачка, а у 1949 році — Південною Америкою. Пісенний концерт Фаррелл у Нью-Йорку у жовтні 1950 року зустріли з ентузіазмом й одразу співачка отримала визнання. Того року вона також з'явилася у концертному виконанні «Воццека» Берга у ролі Марі. У 1952 році її залучив Артуро Тосканіні для його першого й єдиного студійного запису Симфонії № 9 Бетховена RCA Victor з Симфонічним оркестром NBC. У фільмі «Перервана мелодія» 1955 року, в якому Елеонор Паркер знялася в ролі австралійської оперної співачки Марджорі Лоуренс, Ейлін Фаррелл співала за акторку. Уже у 1956 році вона виступила перед 13-тисячною аудиторією під керівництвом диригента Альфредо Антоніні, виконавши арії з «Ернані» Верді на Левісонському стадіоні у Нью-Йорку[11]. У 1956 році вона дебютувала в ролі Сантуцци в «Сільській честі» Масканьї в Опері Сан-Карло у Тампі, штат Флорида. У 1957 році дебютувала у Ліричній опері Чикаго; у 1958 році в Опері Сан-Франциско. 6 грудня 1960 року дебютувала у Метрополітен-опері, виконавши головну роль в опері Глюка «Альцеста». Вона відкрила сезон у Метрополітен 1962—1963 років роллю Маддалени в «Андреа Шеньє» Джордано разом з Франко Кореллі. Протягом сезону 1963—1964 мала ролі у сорока чотирьох виставах, а у березні 1966 року повернулася для двох останніх виступів у ролі Маддалени. Серед інших робіт у Метрополітен-опері — головна роль у «Джоконді» Понк'єллі, Леонори у «Силі долі» Верді, Ізабелли в «Атлантиді» де Фальї. Крім оперної кар'єри Фаррелл виконувала поп-музику. Вона записала чотири альбоми популярної музики для Columbia Records: «I've Got a Right to Sing the Blues», «Here I Go Again», «This Fling Called Love» і «Together with Love». Протягом 1960-х років вона часто виступала як солістка в Нью-Йоркському філармонічному оркестрі під керівництвом Леонарда Бернстайна; вона також була улюбленицею Томаса Шипперса. З Юджином Орманді, Філадельфійським оркестром і Хором Мормонської скинії вона була солісткою у скороченій версії «Месії» Генделя разом з Мартою Ліптон, Девісом Каннінгемом і Вільямом Ворфілдом. З 1971 до 1980 рік Фаррелл була професором музики в Школі музики Університету Індіани у Блумінгтоні. З 1983 до 1985 рік — професор музики в Університеті Мену в Ороно. Вона також зробила кілька записів блюзової музики наприкінці своєї кар'єри, а також разом з Френком Сінатрою записала дуетом пісню «For the Good Times» для його альбому «Trilogy» (1979). У 1999 році опублікувала мемуари «Can't Help Singing» («Не можу не співати»). У 1987 році повернулася до записування попальбомів. Перший «With Much Love» записано для Audiophile. Пізніше випущено ще кілька для Reference. Фаррелл була одружена з офіцером поліції Нью-Йорка Робертом Рейганом, з яким вона утримувала будинки в районах Граймс-Гілл й Емерсон-Гілл на Стейтен-Айленді, Нью-Йорк. Пара виховувала сина та доньку. Чоловік помер у 1986 році. Її обрано до Зали слави Вунсокета. Мешкала у Кліффсайд-Парку, померла у будинку літніх людей у Парк-Рідж 23 березня 2002 року у віці 82 років[10]. Вибіркова дискографія
Примітки
Література
Посилання
|
||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
Portal di Ensiklopedia Dunia
