Его-ідеал

Фройд. Его ідеал—Его—Об'єкт—Зовнішній об'єкт

У психоаналізі Фройда, его-ідеал (нім. Ichideal)[1] – це внутрішній образ себе, яким людина хоче стати. Він складається зі «свідомих і несвідомих уявлень індивіда про те, ким він хотів би бути, за зразком певних людей, яких ... він вважає ідеалом»[2].

У французькому психоаналізі поняття его-ідеалу розрізняють від поняття ідеального его (нім. Idealich)[1]. За словами Жака Лакана, саме ідеальне Его, сформоване в момент ідентифікації немовляти з власним цілісним дзеркальним образом, стає основою постійного прагнення его до досконалості. На противагу цьому, его-ідеал виникає, коли его сприймає себе з уявної точки досконалості, вважаючи своє звичайне життя марним і безглуздим[3].

Фройд і суперего

Есей Фрейда «Про нарцисизм: Вступ» (1914) вводить «концепції «его-ідеалу» та пов’язаного з ним механізму самоспостереження, які були основою того, що зрештою він описав як «супер-его» в праці «Я та Воно» (1923)[4]. Фройд вважав, що его-ідеал є спадкоємцем нарцисизму дитинства: «Це ідеальне Его тепер є мішенню самолюбства, яким у дитинстві насолоджувалося справжнє Его... Що вона [людина] проєктує перед собою як ідеал є заміщенням втраченого нарцисизму дитинства, в якому вона сама була своїм ідеалом»[5].

У наступне десятиліття ця концепція відігравала дедалі важливішу роль у мисленні Фройда. У «Скорботі та меланхолії» (1917) він підкреслив, що «одна частина его протиставляє себе іншій, критично оцінює її і, так би мовити, бере її за свій об’єкт»[6]. Кілька років потому в «Психології мас та аналізі Я» (1921) він далі досліджував, як «у нашому его розвивається якийсь такий агент, який може відокремитися від решти его і вступити з ним у конфлікт». Ми назвали його «его-ідеал»... спадкоємець первісного нарцисизму, в якому дитяче его насолоджувалося самодостатністю»[7]. Фройд повторював, як «у багатьох формах любовного вибору ... об'єкт служить заміною для якогось недосягнутого власного его-ідеалу», і далі припустив, що при формуванні групи «груповий ідеал ... керує его замість его-ідеалу»[8].

Однак із «Я та Воно» (1923) номенклатура Фройда почала змінюватися. Він все ще наголошував на важливості «існування градації в Его, диференціації в Его, яку можна назвати «его-ідеалом» або «супер-его»[9], але останній термін зараз вийшов наперед. Після «Я та Воно» і деяких коротших творів, що йдуть за ним, термін «его-ідеал» майже повністю зникає з творів Фройда[10]. Коли він ненадовго знову з’являється в «Нових вступних лекціях» (1933), він є частиною супер-его, яке є «носієм его-ідеалу, за допомогою якого Я вимірює себе... осад старого образу батьків, вираження захоплення досконалістю, яку дитина тоді їм приписувала»[11].

Пізніші перспективи

Отто Феніхель, спираючись на диференціацію Шандора Радо на «добрі» (тобто, такі, що захищають) і «погані» (тобто, такі, що карають) аспекти суперего»[12] прагнув «розрізнити его-ідеали, моделі того, чим хтось хотів би бути, від суперего, яке характеризується як загрозлива, заборонна та каральна сила»[13]. Визнаючи зв’язки між двома агентами, він, наприклад, припустив, що «в гуморі надмірне суперего є дружнім і захисним его-ідеалом; у депресії це негативне, вороже, каральне сумління»[14].

Кляйніанці, як-от Герберт Розенфельд, «знову посилалися на попередній наголос Фройда на важливості его-ідеалу в нарцисизмі та уявляли характерний внутрішній об’єкт — можна сказати, химерний монтаж або монстра — який був сконструйований з его, его-ідеалу, і «божевільного всемогутнього я»[15]. Після них Отто Кернберґ підкреслив деструктивні якості «інфантильного, грандіозного его-ідеалу» — «ототожнення з надмірно ідеалізованою само- та об’єктною репрезентацією, з примітивною формою его-ідеалу»[16].

У літературному контексті Гарольд Блум стверджував, що «у нарциса его-ідеал стає роздутим і руйнівним, оскільки він наповнений образами досконалості та всемогутності»[17]. Втеча від наслідків такої одержимої відданості его-ідеалу можлива лише тоді, коли від нього відмовляються і натомість стверджують «невинність смирення»[18].

У французькому психоаналізі поняття ідеального его відрізняють від его-ідеалу. У 1930-х роках Герман Нунберг, услід за Фройдом, розробив концепцію ідеального Его, генетичного попередника Суперего[19]. Даніель Лагаш розвинув це розрізнення, стверджуючи, що «підліток заново ототожнює себе з ідеальним его і прагне за допомогою цього відокремитися від суперего та его-ідеалу»[20]. Жак Лакан розумів концепцію ідеального Его в термінах «нарцисичної ідентифікації суб’єкта. ... його ідеальне его, точка, в якій він бажає задовольнити себе в собі»[21]. Для Лакана, «суб'єкт повинен регулювати завершення того, що відбувається як ... ідеальне его — яке не є его-ідеалом — тобто конституювати себе у своїй уявній реальності»[22].

Примітки

1. Laplanche, Jean; Pontalis, Jean-Bertrand (2018). Ideal Ego. The Language of Psychoanalysis. Routledge. ISBN 978-04-29921-24-7.
2. Eric Berne, A Layman's Guide to Psychiatry and Psychoanalysis (Penguin 1976), p. 96.
3. Feluga, Dino Franco. Ego Ideal and Ideal Ego. Introductory Guide to Critical Theory. Процитовано 29 червня 2023.
4. Angela Richards, "Editor's Note", in Sigmund Freud, On Metapsychology (PFL 11), p. 62.
5. Freud, On Narcissism: an Introduction, chap III.
6. Freud, On Metapsychology p. 256.
7. Sigmund Freud, Civilization, Society and Religion (PFL 12), p. 139.
8. Freud, Civilization p. 143 and p. 160.
9. Freud, On Metapsychology p. 367.
10. Richards, p. 348.
11. Sigmund Freud, New Introductory Lectures on Psychoanalysis (PFL 2), p. 96.
12. Otto Fenichel, The Psychoanalytic Theory of Neurosis (London 1946), p. 412.
13. Fenichel, p. 106.
14. Fenichel, p. 399.
15. James S. Grotstein, "Foreword", Neville Symington, Narcissism: A New Theory (London 1993), pp. xiii-xiv.
16. Otto Kernberg, Borderline Conditions and Pathological Narcissism (London 1990), p. 239 and p. 102.
17. Harold Bloom, Jay Gatsby (2004), p. 92.
18. Harold Bloom, Raskolnikov and Svidrigailov (2004), p. 120–1 and p. 133.
19. Elisabeth Roudinesco, Jacques Lacan (Oxford 1997), p. 284.
20. Quoted in Mijolla-Mellor
21. Jacques Lacan, The Four Fundamental Concepts of Psychoanalysis (London 1994), p. 257.
22. Lacan, p. 144.