Егоїзм

Егої́зм (лат. ego — Я) — ціннісна орієнтація людини, етносу чи держави, що характеризується переважанням у її життєдіяльності корисливих особистих інтересів і потреб стосовно інтересів інших людей і соціальних груп

Характеристика

Егоїст вважає задоволення своїх особистих інтересів вищим благом. При цьому до інших людей він ставиться як до об'єкта й засобу досягнення корисливої мети[1]. Виявляється у надмірній зосередженості на собі, самозакоханості, безапеляційності суджень, споживацькому ставленні до оточення, байдужості та зневазі до них. Формування егоїзму зумовлене трансформацією природного інстинкту самозбереження. При цьому усвідомлення цінності власного «Я» є необхідною умовою становлення й самореалізації особистості, важливим елементом суспільного життя.

У низці етико-психологічних концепцій егоїзм виводять або з природи людини, її прагнення до щастя (евдемонізм), до насолоди (гедонізм, утилітаризм і прагматизм), або з сукупності цих чинників (теорії «розумного егоїзму»). Думки про егоїстичну природу людини відомі від часів античної філософії (Демокріт, Епікур). У XIX ст. цей принцип було розвинено у концепціях Штірнера й Ніцше. Егоїзм, як «буржуазну ознаку» яка мала бути витіснена колективізмом, завзято критикувався марксистами. Також його традиційним антагоністом є альтруїзм[2].

Людвіг фон Мізес, один з найбльш відомих представників Австрійської школи економіки писав:

Людина народжується асоціальною і антисоціальною істотою. Новонароджена дитина - дикун. Егоїзм - це її природа. Лише життєвий досвід і вчення батьків, братів, сестер, товаришів по іграх, а згодом і інших людей змушують її визнати переваги соціальної співпраці і відповідно змінити свою поведінку. Таким чином, дикун навертається до цивілізації та громадянства. Mises L. Omnipotent Government, p. 241

Див. також

Примітки

  1. Тофтул, 2014, с. 127.
  2. Егоїзм. Архів оригіналу за 25 квітня 2018. Процитовано 22 лютого 2016.

Джерела

Література

Посилання