|
Грозненський російський драматичний театр імені М. Ю. Лермонтова
Державний російський драматичний театр імені Михайла Юрійовича Лермонтова — заснований у 1904 році республіканський театр, розташований у Грозному. Біля витоків створення театру стояв такий відомий майстер російського театру, як Євген Вахтангов. Згодом у театрі працювали народні артисти СРСР Леонід Броньовий та Інокентій Смоктуновський, народні артисти РРФСР Римма Бикова, Мімалт Солцаєв, Муса Дудаєв, народний артист Російської Федерації Руслан Хакішев, інші відомі театральні діячі[1]. ІсторіяСтановлення 1904 року у Грозному з'явився робочий театральний гурток. Євген Вахтангов, який на той час працював у Владикавказькому музично-драматичному гуртку, поставив у грозненському гуртку низку вистав за виставами російських і зарубіжних класиків. Першою режисерською роботою Вахтангова була вистава «Хворі люди» (за п'єсою «Свято примирення» Ґергарт Гауптмана). Торішнього серпня 1909 року владикавказький гурток представив на суд грозненської публіки спектакль «Зіночка», у якому сам Вахтангов виконав роль студента Магницького[2]. У 1910 році Вахтангов переїхав до Грозного. На сцені театрального гуртка під його керівництвом було поставлено оперету місцевого автора М. Попова, «Дядю Ваня» Антона Чехова та інші. Вистави відбувалися на велотреку (пізніше парк імені Кірова)[2]. У 1920-ті роки за проектом архітектора А. Ларіонова почали будувати комплекс, що включав школу, театр, зал з'їздів. Театр будували на закладеному ще 1914 року фундаменті «прибуткового будинку» місцевого нафтопромисловця Схіртладзе на вулиці Михайлівській (нині вулиця Сайпуддіна Лорсанова). 1928 року відбулося відкриття театру. Першою постановкою, здійсненою 12 січня 1929 на сцені театру, була п'єса Ромашова «Кінець Криворимська»[3][4]. 1938 року з'явилася спеціальна постанова Раднаркому Чечено-Інгушської АРСР про відкриття російського драматичного театру. У листопаді 1938 року глядачі побачили першу, після його офіційного визнання, роботу колективу — спектакль за п'єсою Миколи Погодіна «Людина з рушницею»[4]. Російським театром керували в різні часи режисери М. Трофимовський, І. Гуревич, В. Ігнатов, В. Бєлов, Є. Красницький, А. Ісаєв, В. Губін, М. Децик. У 1941, коли виповнилося 100 років із дня загибелі М. Ю. Лермонтова, театр був названий його ім'ям[4]. До відновлення автономії Чечено-Інгушетії в 1957 театр мав статус обласного драматичного театру[5]. На сцені театру ставилися «Іванов» та «Дядя Ваня» Антона Чехова, «Злочин і кара» Федора Достоєвського, «Звичайна історія» (інсценування В. Розова за романом Івана Гончарова), «Іркутська історія» Олексія Арбузова, «На добрий час» А. Розова, «Справжня людина» (інсценування Т. Лондона за повістю Бориса Полевого «Повість про справжню людину»), «Гамлет» Вільяма Шекспіра, «Марія Тюдор» Віктора Гюго, «На дні» Максима Горького, «Підступність і кохання» Фрідріха Шиллера, «Безприданниця», «На всякого мудреця досить простоти», «Вовки і вівці» Олександра Островського, «Клоп» Володимира Маяковського, «Маскарад» Михайла Лермонтова, «Трагедія людини» Імре Мадача та багато інших[6]. Німецько-радянська війнаУ роки Німецько-радянської війни концертні бригади Грозненського російського театру виїжджали на фронт. Артисти збирали гроші на будівництво літаків. За збір коштів театр був удостоєний подяки Верховного головнокомандувача. Із 1942 по 1944 рік театр перебував в евакуації у Східному Сибіру[3]. 1950-1980-і рокиУ 1950—1954 роках головним режисером театру був Народний артист УРСР Г. Полежаєв. Із 1950 до 1955 року перед кожним сезоном трупа театру майже повністю оновлювалася. За сезон 1950—1951 років відбулося 13 прем'єр. Природно, за такої швидкості підготовки вистав їхня якість неминуче страждала.
— писала газета «Грозненський робітник» у жовтні 1950[5]. 1955 року режисером А. Рідалем було поставлено п'єсу Віктора Розова «У добрий час!». Одну з головних ролей, Андрія Аверіна, зіграв Леонід Бронєвой. Газета «Грозненський робітник» писала:
Леонід Бронєвой пропрацював у театрі лише один сезон. Він зіграв роль Мересьєва у виставі «Справжня людина» (інсценування Т. Лондона за повістю Бориса Полевого «Повість про справжню людину»), одну з ролей у виставі «Собака на сіні». Також він виступив як режисер, поставивши спільно з Є. Красницьким дитячий спектакль-водевіль «Дімка-невидимка»[5]. У 1957 році відбулася прем'єра вистави «Грізні дні», яка розповідає про громадянську війну в Чечні. Потім були поставлені Іркутська історія А. Арбузова, «Нерівний бій» В. Розова[5]. Театр представив на суд глядачів вистави «Гамлет» (у головній ролі Заслужений артист ЧІАССР та РРФСР Г. Гладкіх) та «Анна Кареніна» (у головній ролі В. Плужнікова). Режисером обох постановок був М. Децик, художником — Е. Валентинов[5]. У 1962 році обидва республіканські драматичні театри, національний і російський, виступили на сцені Московського Кремлівського театру. Чеченський театр показав столичним глядачам спектакль «Горянка» за п'єсою Расула Гамзатова. Лермонтовці презентували роботу «Вірити людині» М. Музаєва. Ця вистава була показана на московському телебаченні. Міністр культури РРФСР О. І. Попов влаштував прийом на честь колективів обох театрів[5]. Першим твором національної драматургії, яку поставив театр Лермонтова, була п'єса «Вірити людині» М. Музаєва. Згодом за п'єсами чеченських та інгуських авторів були поставлені «Я не буду самотнім» А. Мальсагова, «Ми повернемося, нані!» та «До юрського періоду» Ахмета Бокова[5]. Чимало режисерів Російського театру, такі, наприклад, М. Децик і В. Вайнштейн ставили спектаклі й у театрі Лермонтова, й у театрі Нураділова. У свою чергу, і Руслан Хакішев, і Мімалт Солцаєв здійснили низку постановок на сцені театру Лермонтова[5]. Під час Всесоюзного фестивалю угорської драматургії у 1979 році близько двохсот театрів по всій країні поставили спектаклі за п'єсами угорських авторів. Театр Лермонтова поставив п'єсу Імре Мадача «Трагедія людини». Робота постановника, головного режисера театру, Заслуженого діяча мистецтв Чечено-Інгушетії, лауреата премії Ленінського комсомолу Мімалта Солцаєва була відзначена дипломом і премією, диплом за виконавське мистецтво було вручено народному артисту РРФСР В. М. Оглобліну[5]. Період із 1990-х років до теперішнього часуУ результаті політичної нестабільності і двох воєн, що пройшли на території Чеченської Республіки, театр фактично припинив своє існування. Будівлю театру було зруйновано, а більшість артистів залишили республіку. Після майже 15-річної перерви театр Лермонтова відновив свою роботу. 9 квітня 2005 року було відкрито 67-й театральний сезон прем'єрою вистави «За чим підеш, те й знайдеш» за трилогією Олександра Островського[6]. 5 червня 2005 року в рамках Днів культури Чеченської Республіки в Москві в Центральному Будинку актора відбувся вечір «Був такий театр», присвячений театру Лермонтова. Було представлено уривок зі спектаклю «За чим підеш, те й знайдеш». Керівництво Чечні вручило почесні звання та листи подяки колишнім і діючим працівникам театру. Театру було присуджено медаль Лермонтова. Вечір завершився вже під іншою назвою: «Був такий театр. Є такий театр»[6]. У вересні 2005 року театр було запрошено до Новочеркаська на фестиваль російських театрів Півдня Росії «Комплімент». Вистава «За чим підеш, те й знайдеш» була дуже добре прийнята глядачами та критикою. Колектив став володарем Гран-прі фестивалю за двома номінаціями:
У тому ж році театр Лермонтова взяв участь у фестивалі комедійного жанру «Усмішка друзів» у Нальчику[6]. Спільно з Дитячим фондом ЮНІСЕФ було підготовлено дитячу виставу «Не хочу бути Сярміком» (чеч. Сярмік — дракон) за сценарієм Муси Ахмадова, благодійні покази якого відбулися наприкінці 2005 — на початку 2006 років[6]. У червні 2006 року головним режисером театру став Мімалт Солцаєв. Він залишався на цій посаді до своєї смерті у 2013 році[6]. У вересні 2007 року театр узяв участь у Другому міжнародному фестивалі «Комплімент» у Новочеркаську та був нагороджений дипломами у п'яти номінаціях:
У повоєнний період театр через відсутність власної концертної зали, тому трупі доводилося репетирувати у грозненському будинку культури «Оргтехніка». У червні 2012 року відкрився новий будинок театру. Зал для глядачів театру розрахований на 500 місць. Сценічне обладнання відповідає сучасним світовим стандартам: оркестрова яма може підніматися та опускатися, сцена сконструйована так, що найдальше глядацьке місце розташоване лише за 17 метрів від сцени. У театрі є репетиційна зала на 100 глядацьких місць, сучасні гримерні та комплекс виробничих майстерень. Перед будинком установлений пам'ятник Михайлу Лермонтову[1][7]. У філателії У 1991 був випущений художній маркований конверт із зображенням будівлі театру[8]. Примітки
Література
СтаттіСтатті
Посилання
|
||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
Portal di Ensiklopedia Dunia
