Геліографія Геліографія — ранній фотографічний процес, винайдений Нісефором Ньєпсом у 1822 році, який послужив теоретичною основою для розробки дагеротипії. Зображення, виготовлені таким способом, називаються геліогравюрами, і можуть бути отримані як контактним способом, так і за допомогою камери-обскури. ІсторіяЦей спосіб отримання зображень за допомогою світла спочатку був спробою удосконалення літографії.[1] Французький винахідник Жозеф Ньєпс Нісефор, маючи великий досвід в області фотохімії, у 1813 році почав експерименти по закріпленню світлових зображень хімічними способами.[2] Через три роки він отримав перші знімки на хлорсрібному папері, які швидко вицвітають на світлі.[3] Крім того, ці зображення були негативними, що ніяк не влаштовувало винахідника.[4] Розчарувавшись у можливостях срібних солей, у 1822 році він домігся першого успіху за допомогою сирійського асфальту (бітуму), який наносив на олов'яні платівки або літографський камінь. Частина знімків виконувалася на скляній підкладці. Найперша з геліогравюр, яка збереглася до наших днів, називається «Вид з вікна в Ле Гра» (фр. Point de vue du Gras), створена у 1826 році. Назва «геліографія» (буквально: «сонячне письмо») підкреслювало нерозривний зв'язок технології зі сонячним світлом.[5] У результаті впливу світла на шар бітуму, його експоновані ділянки піддавалися частковій полімеризації та втрачали розчинність ув певних речовинах. Після обробки сумішшю нафти і лавандової олії, неекспонований бітум змивався з олов'яної пластини, тоді як на засвічених ділянках він залишався.[6] Отримане таким чином зображення знову виявилося негативним, оскільки оголені від бітуму неекспоновані ділянки металу блищали. Ньєпс намагався усунути цей блиск, обробляючи пластину парами йоду, але позитивного результату не домігся.[7] Наступним кроком досліджень було додавання стадії травлення пластини кислотою, впливаючи тільки на неекспоновані ділянки, з яких був змитий бітум.[8] Таким чином, в оброблених місцях поверхня змінювала свою структуру, набуваючи здатність утримувати фарбу. Обробка закінчувалася видаленням залишків бітуму спиртом і промиванням у воді.[9] У будь-якому варіанті технологія виявилася малопридатною для фотографування з натури через дуже низьку світлочутливість бітуму, який давав контрастне зображення без деталей і півтонів. Тому, подальші пошуки можливості фіксації світлового малюнка Ньєпс вів абсолютно в іншому напрямку спільно з Луї Дагером, що призвело до розробки дагеротипії. Однак, для виготовлення друкарських кліше за допомогою контактного друку геліографія виявилась цілком придатною. Надалі процес із незначними змінами використовувався в друкарській справі для створення як штрихових, так і напівтонових зображень. Так, у 1853 році французи Лемерсьє і Двані розробили так звану півтонову фотолітографію на основі асфальтового принципу.[10] Пізніше гравер Жан Батіст Каміль Коро розробив метод «кліше-верр», який дозволяє тиражувати гравюри, створені в шарі фарби на склі, способом геліографії Ньепса.[9] Примітки
Література
|
Portal di Ensiklopedia Dunia
