Назва міста, як воно називалося литовцями або іншими мовами, якими розмовляли нелитовські етнічні групи, що проживали чи живуть у місті чи його околицях, включають: пол.Wyłkowyszki; їд.Вилковишк; нім.Wilkowischken. Інші варіанти написання включають Vilkavishkis і Wilkowyszki[3].
Лінгвіст Александрас Ванагас вважав, що «назва міста є похідною від назви річки Вілкауя, біля якої розташоване місто, з додаванням суфікса «-іскіс». Первісний вигляд назви міста — 'Vilkaujiškis', який пізніше став більш зручним варіантом вимови «Vilkaviškis»[4]
Усна народна творчість береже легенду про те, що річка Вілкауя отримала назву від болотистого лісу, який колись ріс на її берегах, де жило багато вовків[5].
Історія
Римо-католицька єпархія ВілкавішкісаНімецькі частини в місті під час Другої світової війниСтарий герб.
У 1670 році король польський і великий князь литовський Ян II Казимир надав поселенню магдебурзьке право, що стало одним із перших випадків, коли такі привілеї було надано у Великому князівстві Литовському. Герб міста, швидше за все, був запозичений у родини Паців, оскільки тодішній власник села Кшиштоф Зигмунт Пац був також канцлером Великого литовського князівства[6][7].
Під час Першої світової війни місто захопили німці та утримували його до 1918, після чого стало частиною незалежної Литви. Один литовський емігрант зі США написав про свої спостереження, коли повернувся до міста в 1919 р.:
Я бачив, що Литва більше спустошена, ніж Бельгія. Німці перетнули Бельгію лише один раз, тоді як Литва була регулярним полем битви для німецьких і російських військ. Її по черзі захоплювали та відвойовували ворогуючі армії. Коли російська армія тікала, вона знищувала будь-яку цінність, так само німецька армія під час відступу несла все за собою, грабувала, палила і нищила все, що не могла взяти. Зокрема, я помітив одне село, де було видно лише кілька дерев. Численні господарські будинки були зруйновані та спалені дотла. Зараз люди живуть у хатах, зроблених частково із соломи, старих дощок та глини. Не тільки війна, але й природа змінила Литву. Річки, такі як Сеймена і Сірвінта, є лише струмками. Коли ми під’їжджали до мого рідного міста Вілкавішкіс, пасажири звернули мою увагу на станцію. Моя фантазія не змогла б уявити грубо побудовану хатину, як ту саму станцію колишніх років, яка була повністю зруйнована армією загарбників[8]
У міжвоєнний період через сусіднє Маріямполе було побудовано залізничну колію, завдяки чому це місто стало обласним центром, замінивши Вілкавішкіс у його традиційній ролі.[6]
Незабаром після початку Другої світової війни контроль над територією перейшов до Совєтів, між 1940 і 1941 рр., на основі пакту Молотова — Ріббентропа. У 1941 нацистська Німеччина напала на Радянський Союз, вторглася в Литву та окупувала місто. У період з червня по вересень 1941 німці разом з литовськими колаборантами зруйнували майже всі будинки в місті та вбили понад 3 000 людей. Багатьох чоловіків розстріляли 28 липня, а жінок і дітей — 24 вересня.
Вілкавішкіс був ареною успішної контратаки німецької танково-гренадерської дивізії «Großdeutschland» восени 1944 р., а після боїв було знято кілька пропагандистських фотографій, на яких помітною була назва міста[9]. Місто захопила Червона армія в серпні 1944 р. Після війни воно було частиною Литовської РСР у межах Совєцького Союзу[6].
Коли Литва відновила свою незалежність у березні 1990, місто стало центром новоствореного Вілкавішкіського району[7].
У 2020 році Вілкавішкіс переміг на виставці квітів у Литві, згідно з голосуванням правління «Pakruojis Manor»[10].
Географія
Розташоване на південному заході Литви, за 23 км на північний захід від Маріямполе. Залізнична станція.
Пам'ятник Йонасові Басанавічюсу споруджено на центральній площі Вілкавішкіса в 1996 (скульптор – Антанас Жукаускас, архітектор – Вітаутас Бальчюнас). Критики оцінили пам'ятник як одну з найуспішніших монументальних робіт цього десятиліття в Литві.
↑Vilkaviškis. Lietuviškoji tarybinė enciklopedija, XII t. Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas, 1984. T.XII: Vaislapėlis-Žvorūnė, 251 psl. (лит.)
↑Vilkaviškis. Tarybų Lietuvos enciklopedija, T. 4 (Simno-Žvorūnė). Vilnius, Vyriausioji enciklopedijų redakcija, 1988, 522 psl. (лит.)
.jpg)
