|
Вікно (Коломийський район)
Вікно́ — село (у 16—17 століттях містечко) в Україні на Покутті, у Городенківській міській громаді Коломийського району До 2020 адміністративно належало до Городенківського району Івано-Франківської області України та було центром однойменної сільської ради. Відповідно до Розпорядження Кабінету Міністрів України від 12 червня 2020 року № 714-р «Про визначення адміністративних центрів та затвердження територій територіальних громад Івано-Франківської області» увійшло до складу Городенківської міської громади.[2] ІсторіяНайдавніші часиЗасноване у часи Галицько-Волинської держави. Назва походить від джерела «Вікнина», яке розташоване в центрі села і не замерзає навіть взимку. Перші згадки про Вікно стосуються 15 століття. У документі 1453 року вказано, що шляхтич Пречлавський (пол. Przecławski герба Короп або Задора) розділив свій маєток між племінниками, і одному з них дісталися села Вікно, Піддовга (пізніше повністю знищене татарами) і Чернятинці (сучасний Чернятин). У квітні 1485 року суд коломийських комірників закріпив цей розподіл[3]. Містечко1591 року Вікно згадується як містечко — «село покинув і осів у містечку Вікні тишківський отаман Влашин з сім'єю»[4]. Позначене на мапі Боплана як значний населений пункт «лат. Okena». Проте внаслідок татарського набігу 1621 року укріплене містечко Вікно зрівняне з землею[5] і знову стає селом. Під владою ЦенськихУ 1772 році внаслідок першого поділу Польщі Галичина до 1918 року опиняється під владою Габсбургів. З середини 18 століття Вікном володіє польська шляхетська родина Ценських (гербу Помян, пол. Cieński z Cieni i z Okna h. Pomian)[6]. При переїзді у 1816 році в новозбудовану садибу до Вікна Ценські перевезли з Чернелицького замку унікальну мистецьку колекцію (твори Кранаха, Рубенса, ван Реймерсвале, Рафаеля, Менгса), книгозбірню та архів. Було закладено парк з оранжереєю. Після реформи 1848 року (скасування панщини) активізувався розвиток сільського господарства. Наприкінці 19 століття (під час будівництва залізниці) за 2 км від села збудовано залізничну станцію «Вікняни». На рубежі 19—20 століть у пошуках кращої долі багато малоземельних мешканців села емігрувало до Америки. Франко у ВікніУ другій половині жовтня 1884 року у Вікні побував Іван Франко[7]. Дідич села Людомір Ценський[pl] на три дні забрав заарештованого письменника з коломийської тюрми — щоби той начебто попрацював у його маєтку (поширена на той час практика). Насправді Франко був шанованим гостем. Перебуваючи у Вікні, Франко написав листа до Івана Белея, у якому повідомляв, що передав у друк біографічний нарис про Володимира Навроцького. Після невдачі Української революції 1917–1921 років та анексії ЗУНР Польщею нестерпне соціально-економічне становище західноукраїнських земель у її складі викликало закономірний спротив населення. Зокрема, в 1932 році у Вікні відбувся страйк сільськогосподарських робітників[8]. Польська влада відповіла на акції протесту хвилею «пацифікацій». У 1925 році, після смерті Тадеуша Ценського, останнім дідичем села став його син Ян — згодом єдиний (таємний) єпископ латинського обряду України в радянські часи. У «золотому вересні» графський маєток пограбовано та імовірно знищено місцевим населенням, яке після подій польсько-української війни та «пацифікації» 1930 року ставилося до колишніх феодалів (польських націоналістів) із закономірною ненавистю. На базі маєтку радянською владою після Другої світової війни проведено колективізацію. Довідкова інформаціяПрізвища, «кутки», місцевостіХарактерні віконські прізвища: Березовський, Бутницький, Василик, Велич, Гев'юк, Кобилянський, Круць, Левко, Мартинюк, Москалюк, Муляк, Погреда, Савицький, Хома. Назви «кутків» та місцевостей: Броварища, Долини, Залевади, Клевчуки, Солонець, Тямпа. Визначні місцяЦерква Святого Архангела МихаїлаПарафіяльний храм на традиційному місці, з традиційною назвою на честь небесного покровителя села. Належить Українській православній Церкві (Київського патріархату), хоча до 1946 року був греко-католицьким. Збудований у 90-х роках 20 століття замість розібраної «під шумок»[9] і попри поодинокі протести дерев'яної церкви, пам'ятки архітектури[10] 1774 року[11]. Одним із ініціаторів будівництва був місцевий уродженець Микола Круць. Спорудження нової Михайлівської церкви є прикладом сучасного нехлюйного ставлення до історичного надбання на Прикарпатті, коли історичні пам'ятки (в основному культового призначення) перебудовують або навіть руйнують із начебто «добрими намірами».[12] На церковному подвір'ї ще у радянські часи влаштовано лапідарій, куди звозилися надмогильні і пам'ятні хрести зі всього села. Це врятувало їх від знищення — зокрема, хрест 1848 року на честь скасування кріпацтва. Під час будівництва нової церкви відкрито давні поховання (до 1792 року навколо церкви був сільський цвинтар). У 19 столітті священиками були представники родин Карачевських та Осадца. Могила сотника «Грома»На сільському кладовищі похований місцевий уродженець, один із останніх польових командирів УПА — сотник «Грім». Інші пам'яткиІнші пам'ятки 19—20 століть — стара будівля залізничної станції «Вікняни», двоповерхова споруда в центрі села, читальня «Просвіти»[13]. Відомі особиУ Вікні народилися
Галерея
Примітки
Джерела та посилання
|
||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
.jpg)
