Дідич

Ді́дич (ст.-укр. дѣдичь, пол. dziedzic; від лат. haeres, hērēs, англ. heir, «спадкоємець») — у XIV—XIX століттях титул спадкового власника певного маєтку, уділу, землі, князівства тощо; ця власність належала його дідам і він володів або претендував на неї на підставі спадкового права (вотчина)[1]. Володіння дідича називалися дідицтвами (ст.-укр. дѣдицтво). «Дідичами вічних земель» титулували себе польський король Казимир III, опольський князь Владислав, великий князь литовський Вітовт та інші правителі[1]. В універсалах українських гетьманів дідичами найчастіше називають представників козацької старшини, шляхти, заможних козаків та міщан, а їхні землі визначають як дідичні чи дідичність[1]. Також — спадкоє́мець.

Титул

Дідич — титул спадкового володаря певного уділу, землі, князівства у середньовіччі й модерні.

Приклади

Молдавія

• 1393: ст.-укр. мы Романь воевода Молдавскии и дѣдичь оусей землѣ Волошскоі[2]

Русь-Україна, Литва

• 1388 : Мы Александръ, або Витовтъ, зъ Божей ласки великій князь Литовскій, и дѣдичь Городенскій, Берестейскій, Дорогицкій, Луцкій, Влодимерскій и иншихъ[3]

Польща

• 1393: Владиславови из Божееі милости королеви Польскому, князю великому Литовскому, и дѣдичю оусеі Рускоі землѣ господареви нашему милому и освѣценоі Ядвизѣ и з Божеі милості королици Польскои[2]

Можновладці

Дідичі — назва спадкових землевласників (на відміну від тимчасових вотчинників і поміщиків) в Україні, які володіли великими маєтками із землею, одержаною у XIV—XX століттях за королівськими привілеями, гетьманськими універсалами чи царськими грамотами. Дідичі користувалися правом спадкової власності.

Дідицтво

Володіння дідича називалося дідицтвом. Цей термін згадується у документах XIV століття. Зокрема, у грамоті від 1366 згадується, що «коупилъ панъ Петръ Радцѣ̈о'вьский дѣдицтво Пнеколътъ оу Шюлжичювь»[4]. Так само, у грамоті від 1368 року зазначено, що «коупилъ панъ Ганько Сварць мѣстичь лвовскии старшии, в Олешка, оу Малечковича, дѣдичьство на Щирку, село и землю, и доубровы, и лѣсъ и рѣкоу, и ставы и все дѣдичьство ѥго за. с̃. гривенъ серебра»[5]

Примітки

1. Гуржій 2004:399.
2. Пещак 1974:120, документ № 62.[1] [Архівовано 17 листопада 2015 у Wayback Machine.]
3. Пещак 1974:85, документ № 45.[2] [Архівовано 27 листопада 2019 у Wayback Machine.]
4. Пещак 1974:39, документ № 20. [3] [Архівовано 4 березня 2016 у Wayback Machine.]
5. Пещак 1974:42, документ № 21. [4] [Архівовано 17 листопада 2015 у Wayback Machine.]

Бібліографія

Джерела

• Пещак, М. М. Грамоти XIV ст. Київ: Наукова думка, 1974.

Довідники

• Гуржій О. І. Дідичі [Архівовано 17 червня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2004. — Т. 2 : Г — Д. — С. 399. — ISBN 966-00-0405-2.
• Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1974–1985., т. 1, с. 610.
• Гайдай Л. Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях. — Луцьк : Вежа, 2000.

Посилання

• Дѣдичъ, Дѣдичьство. Словник староукраїнської мови XIV—XV ст.. — К. : Наукова думка, 1977. — Т. 1: А — М. — С. 336.
• Дѣдичъ // Словник української мови XVI — першої половини XVII ст.: У 28-ми вип. / НАН України. Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича; відп. ред. Д. Гринчишин. — Вип. 9. (дѣдичъ — закрите) Укладачі кандидати філол. наук. Н. Осташ, Р. Осташ, М. Чікало. Львів, — 2002. — С. 3—4. — 256 с. — ISBN 966-02-2705-1.
• Ді́дич // Словарь української мови : в 4 т. / за ред. Бориса Грінченка. — К. : Кіевская старина, 1907—1909.
• Дідичі // Універсальний словник-енциклопедія. — 4-те вид. — К. : Тека, 2006.
• дідич // Російсько-українські словники на R2U.