Арабський націоналізм

Арабський націоналізм (араб. القومية العربية ‎— аль-кавмія аль-арабія) — світська ідеологія, що стверджує єдність арабської нації, яка має спільну мову, походження і проживає на території від Атлантичного до Індійського океану (арабський світ). Багато в чому близька до панарабізму, але не повністю синонімічна йому.

Термінологія

Самі араби можуть використовуватиме позначення цього поняття одне з двох слів — «кавмія» (араб. قومية, походить від слова, що означає «плем'я» і відноситься скоріше до «націоналізму крові») та «ватанія» (араб. وطنية, походить від слова «батьківщина» і належить швидше до «націоналізму ґрунту»). Якщо йдеться про панарабізм, то зазвичай використовується перше поняття, якщо ж про регіональний патріотизм — друге^[1]. Також позначення народу використовується коранічне слово «шааб» (араб. الشعب Коран 49:13; пор. шуубія). Тому вищий представницький орган арабських країнах (меджліс, араб. المجلس — рада) може іменуватися або як «національний» (аль-ватані), або як «народний» ("аш-шааб).

Історія

Виникнення арабського націоналізму збіглося за часом із кризою Османської імперії, підданими якої були араби, і повсюдним поширенням націоналізму на Заході і у світі.

У перші десятиліття XX століття максимум, на що претендували арабські націоналісти — обмежені арабські автономії у складі Османської імперії. Також вони вимагали ширшого використання арабської мови в освіті та проходження у мирний час арабськими призовниками військової служби за місцем призову.

У 1909 році в Парижі було створено товариство Аль-Фатат.

У червні 1913 р. з ініціативи «Молодоарабського товариства» у Парижі зібрався конгрес арабських організацій, який доручив керівництву «Аль-Фатат» розпочати переговори з османським урядом про надання автономії арабським вілаєтам Османської імперії. Центр «Аль-Фатат» було перенесено спочатку до Бейрута, а потім до Дамаска.

Було організовано направлення телеграм та листів із проханням здійснити план автономії в арабських вілаєтах імперії. Але молодотурецький уряд відповів на прохання арабів численними арештами та закриттям опозиційних газет та журналів в арабських вілаєтах^[2]^[3].

Найсильнішими були позиції арабських націоналістів у Сирії, де вони виступали за створення «Великої Сирії», що об'єднує землі Сирії, Лівану, Йорданії та Палестини.

Після початку Першої світової війни переслідування урядом молодотурків таємних арабських націоналістичних товариств у Дамаску та Бейруті, страти арабських націоналістів у 1915 та 1916 роках лише зміцнили їхні позиції в арабському середовищі. У 1916 за підтримки британців в Аравії почалося Арабське повстання^[3].

У 1918 році Османська імперія зазнала поразки у війні. Проте спроба лідера Арабського повстання Фейсала I створити єдину арабську державу не увінчалася успіхом. Почасти цьому сприяла пряма інтервенція колоніальних держав (таємна угода Сайкса — Піко, укладена між Францією та Великою Британією в 1916 році передбачала, що Велика Британія отримувала територію, що відповідає сучасним Йорданії та Іраку, а також райони навколо міст Хайфа і Акко, а Франція отримувала північний Ірак, Сирію та Ліван), почасти родоплемінні пережитки, економічна відсталість та релігійні протиріччя. Арабський націоналізм мав подолати ці проблеми.

У зовнішній політиці арабський націоналізм виходив із позицій антиімперіалізму та панарабізму. У внутрішній — з арабського соціалізму (араб. لاشتراكية ‎— іштиракія): вестернізація (нахда), республіканізм (араб. جمهورية — ‎ джумхурія ) та революції (араб. ثورة — таурат). Арабський націоналізм дистанціювався від ідеї комунізму (араб. شيوعية — ш'юї).

З самого початку націоналістичний рух в арабському світі мав підкреслено світський, секуляристський характер. Це було багато в чому пов'язано з тим, що цю ідеологію розробляли переважно араби-християни, які були особливо схильні до впливу європейських ідей секулярного націоналізму. Видатними теоретиками арабського націоналізму були Амін Рейхані, Костянтин Зурейк^[en], Закі аль-Арсузі, Мішель Афляк та Саті аль-Хурсі^[en]. Вони підкреслювали спільність походження арабів, спільність арабської культури та історії, незалежно від релігії та за обов'язкового протиставлення арабів іншим народам^[3].

Арабський націоналізм досягнув піку своєї популярності під час правління Гамаля Абделя Насера в Єгипті, який побудував Асуанську греблю і спробував згуртувати арабські країни у боротьбі проти Ізраїлю. Символом арабського націоналізму в ті роки став орел Саладіна .

У 1958 році Єгипет і Сирія створили Об'єднану Арабську Республіку. Були також спроби включити до неї Ірак та Північний Ємен. У 1972 році лівійський лідер Муаммар Каддафі намагався об'єднати Лівію, Єгипет та Сирію у Федерацію арабських республік. У 1974 році Каддафі вже з Хабібом Бургібою, президентом Тунісу, спробував об'єднати Лівію та Туніс. Однак жоден з цих проектів не проіснував і кілька років^[3].

Найсильніший удар по арабському націоналізму завдала поразка арабів у Шестиденній війні 1967 року і смерть Насера; крім того, на той час колоніальна система вже практично повністю розпалася, і антиколоніальний аспект арабського націоналізму став набагато менш актуальним^[4]. Свою роль в ослабленні арабського націоналізму відіграло зростання національної самосвідомості у курдів та інших національних меншин в арабському світі. Крім цього, політичний іслам, що все більш посилюється, виступає різко проти проявів «кавмії»^[5].