Академічна культура

Лекція в університеті Готенбурга (Швеція)

Академічна культура (англ. academic culture) – культура накопичення знань, їхнього розвитку, впорядкування та передачі від покоління до покоління через практиків та передавачів[1], тобто дослідників і викладачів дослідницьких інституцій та вищих навчальних закладів. У західних мовах це є частина значення терміна латинського походження academia[2][3], який, окрім вказаного вище, також позначає історичну і сучасну спільноту дослідників, викладачів та мережу відповідних інституцій і публікацій, що українською мовою передається іншим терміном — «академічна спільнота», а для підкреслення тяглості історичної традиції використовується українське поняття «академічна традиція». Академічна культура є ширшим поняттям за «наукова культура» (як і академічна спільнота є ширшим поняттям за «наукова спільнота»), оскільки вищі навчальні заклади та дослідницькі інституції можуть займатися знаннями, які не є строго науковими (наприклад, філософією, мистецтвом, теологією тощо). Відомими теоретиками академічної та університетської культури були Вільгельм фон Гумбольдт[4], кардинал Джон Генрі Ньюмен[5], Хосе Ортега-і-Гассет («Місія університету»)[6], Ярослав Пелікан («Ідея Університету»)[7], Карл Ясперс («Ідея університету»)[8].

У вузькому значенні академічна культура позначає лише «відносини, цінності та поведінку людей, котрі працюють або навчаються в університетах, наприклад, викладачів, дослідників та студентів»[9].

Історичний розвиток

Історично академічна культура розвивалася і змінювалася у процесі розвитку академічних спільнот. Вона виникла в античності в Академії Платона й дооформилася в неоплатонічній академії пізньої античності. У ранньому середньовіччі ці традиції зберігалися й розвивалися в Александрійській бібліотеці та грецьких гімнасіях.

В інших регіонах академічна культура теж була представлена, але з власною специфікою. У Китаї перша академія виникла у 258 році в Нанкіні. В Індії навчально-дослідницький центр існував у місті Таксіла (нині Пакистан) з 5 століття до Р.Х. і до 5 століття після Р.Х., а згодом подібний центр постав у місті Наланда. У Персії академічна спільнота розвивалася у Харані, відомим своєю сабейською піфагорейською школою. В ісламському світі вчені спільноти виникли в університетах Аль-Карауїн (Марокко, 9 століття), Аль-Азгар (Єгипет, 10 століття) та в Тімбукту (нині Малі, 12 століття).

Один із коледжів Оксфордського університету.

У пізньому середньовіччі у Європі остаточно сформувалися регіональні академічні традиції та культура, що мали античні та християнські витоки, власне те, що нині у західному світі називається academia. У цей час постали класичні європейські університети, коли ченці та священики почали переїжджати із монастирів у кафедральні міста, де вони відкрили перші школи для поглибленого навчання і досліджень: Болонський університет, Університет Саламанки, Паризький університет, Оксфордський університет, Кембриджський університет. За виключенням Паризького університету, що після реформ французької освіти у 20 столітті вже не існує як єдиний навчальний заклад, всі ці університети і донині зберігають зв’язок із християнською культурою, в Оксфорді[10] та Кембриджі[11] досі викладається теологія і проводяться відповідні дослідження.

У добу Відродження в Європі Козімо Медічі спробував відродити Академію Платона. Цей гурток був неформальним, але справив значний вплив на розвиток ренесансного неоплатонізму. В Італії постали й інші подібні «академії».

У 16 столітті в Європі академічна культура змістилася в сторону літератури та естетики, що визначалося впливом Відродження. В Італії виникла велика кількість таких академій, найвідомішої із яких стала Флорентійська академія мистецтв.

У 17-18 столітті академії поширилися всією Європою, і їхня тематика розширилася на всі сфери знання і наук (академії мистецтв, академії наук, мовознавчі інституції, наукові товариства, військові академії), що, відповідно, призвело до розширення академічної культури. В Україні у 1632 році виникла православна Києво-Могилянська академія, заснована митрополитом Київським Петром (Могилою) з метою протистояти католицизму та уніатству (зокрема, Ягеллонському університету) і зберегти релігійну й національну ідентичність українців.

Президія Академії наук України.

У 19-20 століттях академічні спільноти розділилися на два основні типи: вищі навчальні заклади і приватні чи державні дослідницькі інституції. Останні можуть не ставити перед собою освітніх задач. На заході академічна культура загалом передбачає цілісність цих двох типів, тож вищі навчальні заклади включають у себе дослідницькі підрозділи, а дослідницькі інституції тісно пов'язані з освітніми установами. На пострадянському просторі, зокрема в Україні, ці два типи лишаються розділеними і спроби їх поєднати, зокрема через створення українських дослідницьких університетів, досі завершувалися невдало. Єдиний зв'язок полягає в тому, що співробітники дослідницьких інституцій (академії наук та науково-дослідних інститутів) зазвичай також викладають у вищих навчальних закладах, а викладачі університетів формально зобов'язані проводити власні наукові дослідження.

Особливості

Одним із визначень академічної культури є «сукупність способів і методів діяльності сучасної академічної спільноти (в українському контексті передовсім університетської), її системно інтегрована якість, що відбиває досягнутий рівень розвитку»[12]. Тобто академічна культура розглядається як сукупність певних соціальних норм і цінностей, які формувалися окремо в кожній країні і притаманні конкретній соціальній системі. Сюди також включаються цінності, явища, процеси та відносини, що помітно відрізняють науково-педагогічних працівників, студентів та адміністративний персонал вищих навчальних закладів, а також вчених і дослідників, які працюють у наукових та дослідних інституціях, від інших спільнот та соціальних груп суспільства. Академічна культура є результатом соціальної взаємодії та історичного розвитку суспільства.

Місце в культурі

У людській культурі в цілому, академічна культура виступає як тип духовної культури, яка, у свою чергу, включає всі види, форми і рівні суспільної свідомості, освіту і виховання, установи культури. На відміну від інших соціальних чи професійних груп, учасники академічної спільноти не лише задовольняють свої потреби завдяки духовній культурі, а й власною діяльністю збагачують її. Академічна культура характеризується певною самостійністю, однак її не можна розглядати у повному відриві від соціального життя сфери вищої освіти та дослідницьких інституцій. У сучасному світі навіть незалежні дослідники, науковці та викладачі на певному етапі були тісно пов'язані з тією чи іншою навчальною або дослідницькою установою, і не поривають цих зв'язків повністю.

В академічній культурі нерідко трапляються невідповідності та викривлення, обумовлені наявністю ідеології, що вибірково оцінює актуальні економічні, соціальні і політичні проблеми.

Складові

Основними елементами академічної культури виступають знання і переконання, якими керуються члени академічної спільноти у своїй повсякденній діяльності і які визначають їхнє духовне становище[12]. Це передбачає нероздільність інтелектуально-раціонального, чуттєво-емоційного і вольового компонентів. Переконання охоплюють всю структуру певних відомостей про явища суспільного життя, зміст і значення норм, принципів поведінки, що випливають зі знань.

Академічна культура включає в себе три види елементів:

• Поняття (концепти), які містяться головним чином в мові і допомагають членам академічної спільноти організовувати та впорядковувати свій досвід;
• Відносини, тобто уявлення про взаємозв’язок певних явищ, предметів та процесів, що характеризується своїми поглядами на взаємини між поняттями як реального світу, так і світу трансцендентного, тобто недоступного безпосередньому людському досвіду;
• Цінності, тобто переконання, що лежать в основі моральних доктрин і поділяються всіма, щодо цілей, до яких слід прагнути членам академічної спільноти.

Варіації

Характеристики академічної культури та академічної спільноти можуть варіююватися у різних інституціях залежно від того, яка саме школа філософії науки лежить в основі конкретної організації. Наприклад, радикальний сцієнтизм прагне вивести за межі академічної культури всі знання, які не стосуються точних і природничих наук. Натомість антисцієнтизм наполягає на обов'язковому включення до сфери науки гуманітарних наук і знань (філософія, мистецтво, теологія), які не мають такого строго наукового методу, як точні і природничі, але пояснюють сфери, які недоступні чи нецікаві останнім, і, при цьому, є добросовісними дослідженнями, а не псевдонаукою. Існує також багато проміжних підходів (наприклад, коли філософія включається, але деякі її розділи, як-от метафізика чи естетика, виключаються).

Функції

Лекція в сучасному університеті.

Академічна культура може виконувати низку функцій і мати відповідні цілі. М. М. Закович[13] виділяє наступні функції академічної культури:

• Пізнавальну, що виражається у фіксації результатів пізнання навколишнього світу, наукового, ціннісного та художнього його відображення і передбачає різні форми пізнавальної діяльності;
• Інформативну, що уможливлює розуміння сутності академічна культури (пряме і непряме спілкування, засвоєння культурної спадщини, розвиток членів спільноти, їхнє інтелектуальне та духовне збагачення);
• Світоглядну, що забезпечує єдність пізнавальних, емоційно-чуттєвих, оцінкових, вольових елементів свідомості в соціокультурному вимірі;
• Комунікативну;
• Регулятивну, що проявляється через символіку, певну знакову систему (правила етикету, різні знаки уваги, традиції тощо);
• Аксіологічну;
• Виховну.

Таким чином академічна культура впливає на соціальне життя університетської та дослідницької спільнот, їхні ціннісні основи, стиль роботи, зразки поведінки тощо. Академічна культура включає усвідомлення кожним членом університетської та дослідницької спільноти — викладачем, студентом, дослідником, адміністративним працівником — свого місця і обов'язків у загальному функціонуванні закладу; цінності і норми поведінки; звичаї та ділову практику; правила корпоративної культури; трудову і ділову етику[14].

Соціологічний аспект

Урочисте академічне вбрання.

З позицій соціології в академічній культурі можна виокремити три її основні сфери[14]:

• ставлення індивіда до навколишнього природного і соціального середовища, гармонія взаємозв’язків з природою;
• ставлення однієї людини до іншої, ступінь усвідомлення взаємозв’язків, культурний клімат у вищому навчальному закладі чи дослідницькій інституції;
• ставлення кожного індивіда самого до себе, самопізнання, самовиховання і саморозвиток.

Рівень академічної культури члена академічної (університетської) спільноти значною мірою проявляється у компетенції та моральних принципах самої спільноти. Наприклад, наявність корупції, плагіату та недобросовісного підходу до досліджень чи викладання призводить до низької академічної культури або її повної відсутності.

У літературі і мистецтві

Одним із текстів, що відображає традиційні академічні цінності, є середньовічний студентський гімн «Гаудеамус», який нині часто виконується під час церемонії посвяти студентів вищих навчальних закладів:

Хай живе Академія! Хай живуть професори! Хай живе кожен зокрема! Хай живуть всі разом! Хай завжди вони процвітають! Хай живе і республіка, І хто нею править. Хай живе наша община, Милість меценатів, Які нами тут опікуються. Хай згине печаль, Хай згине туга! Хай згине диявол, Всякий ворог студентів, А також насмішники!

Див. також

• Академія (значення)
• Академія як тип навчального закладу чи інституції
• Академічна спільнота
• Академічна традиція
• Знання

Література

• Barnett, R. The Idea of Higher Education. — Buckingham: Open University Press, 1997. — 240 p.
• Becher, Tony. Academic Tribes and Territories: Intellectual Enquiry and the Cultures of Disciplines / 2nd edition. — Open University Press, 2001.
• Brick, Jean. Academic Culture: A Student's Guide to Studying at University. — Macmillan Education Australia, 2009.
• Mattingly, Paul H. American Academic Cultures: A History of Higher Education. — University of Chicago Press, 2017.
• Rhode, Deborah L. In Pursuit of Knowledge: Scholars, Status, and Academic Culture. — Stanford University Press, 2006.
• Гумбольдт В. фон. О внутренней и внешней организации высших научных учреждений в Берлине // Университетская идея в Российской империи XVIII – начала ХХ века: антология. — М., 2011. — 527 c.
• Захаров И. В., Ляхович Е. С. Миссия университета в европейской культуре. — М., 1994. — 239 c.
• Налетова, Ирина; Прохоров, Андрей. Академическая культура как идея университета [Архівовано 13 квітня 2019 у Wayback Machine.] /
• Ньюмен Дж. Христианство и научные изыскания [Архівовано 13 квітня 2019 у Wayback Machine.] // Отечественные записки. — 2003, № 6.
• Ортега-и-Гассет Х. Миссия университета / пер. с исп. М. Н. Голубевой, А. М. Корбута. — М., 2010. — 144 c.
• Вебер А. Университет и историческая ситуация // Вебер А. Избранное: кризис европейской культуры. — СПб., 1999. — 565 c.
• Ясперс, Карл. Идея университета. — Минск: БГУ, 2006. — 159 c.
• Закович, М.М. Українська та зарубіжна культура. – К.: Знання, 2000.
• Пелікан, Ярослав. Ідея Університету. — К.: Дух і Літера, 2009. — 360 с.
• Хоружий, Г. Ф. Академічна культура: цінності та принципи вищої освіти / Г.Ф. Хоружий. — Тернопіль : Навчальна книга — Богдан, 2012. — 320 с. — ISBN 978-966-10-2347-4

Примітки

1. Англійською «practitioners and transmitters».
2. academia | Definition of academia in English by Oxford Dictionaries. Oxford Dictionaries | English. Архів оригіналу за 18 квітня 2019. Процитовано 13 квітня 2019. [Архівовано 2019-04-18 у Wayback Machine.]
3. ACADEMIA | meaning in the Cambridge English Dictionary. dictionary.cambridge.org (англ.). Архів оригіналу за 18 квітня 2019. Процитовано 13 квітня 2019.
4. Гумбольдт 2011.
5. Ньюмен 2003.
6. Ортега-и-Гассет 2010.
7. Пелікан 2009.
8. Ясперс 2006.
9. Brick 2009, p. 2.
10. Faculty of Theology and Religion. www.theology.ox.ac.uk. Архів оригіналу за 13 квітня 2019. Процитовано 13 квітня 2019.
11. Faculty of Divinity. www.divinity.cam.ac.uk (англ.). Архів оригіналу за 31 березня 2019. Процитовано 13 квітня 2019.
12. Хоружий, с. 30.
13. Закович 2000.
14. Хоружий, с. 30-51.