Розіб’є світ на частки дві:
Пів мені і пів тобі.
Це тут межа для розбиття,
Бо затісний узор життя,
Щоб умістились ти і я.
Який могутній волосок,
Що через нього долі крок
Веде у самоту думок —
Та цей же волос, злу на злість,
Двох протиріч єднав би зміст
Мати ― піаністка і композиторка, належала до методисток, батько ― біолог і лікар єврейського походження[18]. Адрієнн мала двох молодших сестер, одна з яких ― письменниця Синтія Річ (нар. 1933).
Ранній поетичний вплив Адрієнн Річ походить від її батька, який заохочував її читати, а також писати власні вірші. Її інтерес до літератури виник у бібліотеці батька, де вона читала роботи таких письменників, як Ібсен, Арнольд, Блейк, Кітс, Данте Габріель Россетті та Теннісон. Адрієнн Річ та її молодша сестра навчалися вдома, поки Адрієнн не почала державну освіту в четвертому класі. Вірші «Джерела» та «Після темряви» документують її стосунки з батьком, описуючи, як вона наполегливо працювала, щоб реалізувати амбіції своїх батьків щодо неї — переміщаючись у світ, у якому вона, як очікується, буде досягати успіху[19].
Вступила в Редкліф-коледж у Кембриджі, де зосередилася на поезії та навчанні письменницькому ремеслу[20]. Після навчання отримала стипендію Гуггенхайма для навчання в Оксфорді протягом року. Однак після візиту до Флоренції вирішила не повертатися в Оксфорд і витратила час, що залишився в Європі, на письмо та дослідження Італії[21].
1953 року одружилася з Альфредом Гаскеллом Конрадом, професором економіки Гарвардського університету, з яким познайомилася ще в студентські роки. Про це сказала: «Я частково вступила в шлюб, тому що не знала кращого способу відірватися від своєї першої сім'ї. Я хотіла те, що я бачила повноцінним життям жінки, що б там не було»[21]. З 1966 року з чоловіком і трьома синами жила в Нью-Йорку.
Зблизилася з новими лівими, брала участь в антивоєнних демонстраціях, русі за громадянські права.
З 1967 по 1969 рік читала лекції в коледжі Свартмор і викладала у Школі мистецтв Колумбійського університету як ад'юнкт-професорка у письменницькому відділі. Крім того, 1968 року вона почала викладати за програмою SEEK в Сіті-коледжі Нью-Йорка, де вона працювала до 1975 року. За цей час Річ також отримала меморіальну премію Юніс Тітдженс від Poetry Magazine[22]. Річ і Конрад влаштовували антивоєнні вечірки та вечірки зі збору коштів «Чорна пантера» у своїй квартирі.
В кінці 1960-х Річ розлучилася[23][24]. Незабаром після цього, її колишній чоловік Гаскелл Конрад покінчив життя самогубством[23][25].
1997 року Річ відмовилася від Національної медалі мистецтв США, протестуючи проти голосування Палатою представників щодо припинення діяльності Національного фонду мистецтв, а також політики адміністрації Клінтона щодо мистецтва в цілому та літератури зокрема, заявивши, що «я не могла прийняти таку нагороду від президента Клінтона або цього Білого дому, тому що саме значення мистецтва, як я розумію, несумісне з цинічною політикою цієї адміністрації… [Мистецтво] нічого не означає, якщо воно просто прикрашає обідній стіл влади яка тримає його в заручниках»[26]. Її наступні кілька томів були поєднанням поезії та есе: «Опівнічний спаситель: вірші 1995—1998» (1999), «Мистецтво можливого: есе та розмови» (2001) і «Лис: вірші 1998—2000» (2001).
На початку 2000-х років брала участь в антивоєнній діяльності, протестуючи проти загрози війни в Іраку, як через читання своїх віршів, так і через інші заходи. 2002 року була призначена канцлеркою нещодавно розширеної ради Академії американських поетів разом з Юсефом Комуньяка, Люсіль Кліфтон, Джеєм Райтом, Луїзою Глік, Хізер МакГ'ю, Розанною Воррен, Чарльзом Райтом, Робертом Крілі та Майклом Палмер[22]. Вона була лауреаткою Єльської Боллінгенської премії 2003 року в галузі американської поезії, а журі схвалювала її «чесність, водночас люту, гуманну, глибоку навченість, а також її безперервне поетичне дослідження й усвідомлення багатьох „я“»[27]. У жовтні 2006 року Форум рівності вшанував роботу Річ, представивши її як ікону історії ЛГБТ[28].
Померла 27 березня 2012 року у віці 82 років у своєму будинку в Санта-Крус, Каліфорнія. Її син, Пабло Конрад, повідомив, що смерть сталася внаслідок тривалого ревматоїдного артриту[16]. Остання її збірка вийшла за рік до смерті. У Річ залишилися сини, двоє онуків[29] та її партнерка Мішель Кліфф[30].
Творчість
Дебютувала 1951 року книгою віршів «Змінити світ» (англ.A Change of World)[31], за неї за особистим вибором Г'ю Одена отримала Єльську премію для молодих поетес (Оден супроводжував збірку своєю передмовою). Авторка 25 книг віршів, 6 збірників есе і заміток. Належить до найбільших поетес США другої половини XX ― початку XXI ст., впливових фігур американської громадської сцени. Популярність, зокрема, отримала її книга «Народжені жінкою: материнство як особистий досвід і соціальний інститут» (1976) і феміністське есе «Примусова гетеросексуальність і існування лесбійки» (1980), пізніше включене в книгу «Хліб, кров і поезія» (1986)[21].
Визнання
Лауреатка численних премій за поезію, серед яких ― Національна книжкова премія за книгу «Diving into the Wreck» (1974, розділила її між письменницями Одрі Лорд і Еліс Вокер), медаль Роберта Фроста (1992), Поетична премія за книгу «Atlas of the Difficult World» (1992), премія «Лямбда» за книгу «Dark Fields of the Republic» (1995), премія Воллеса Стівенса (1996), премія Боллінг (2003), медаль Національного книжкового фонду за видатний внесок в американську літературу (2006), Гріффіновська поетична премія за життєве досягнення (Канада, 2010) і інші. Членкиня Американської академії мистецтв і наук (1991). Канцлерка Академії американських поетес (з 2002).
Бібліографія
Наукова література
1976: Of Woman Born: Motherhood As Experience And Institution. Norton. 1995. ISBN978-0-393-31284-3.
1979: On Lies, Secrets and Silence: Selected Prose, 1966—1978
1986: Blood, Bread, and Poetry: Selected Prose, 1979—1985 (Включає згадане есе: «Примусова гетеросексуальність і існування лесбійки»)
1993: What Is Found There: Notebooks on Poetry and Politics
