Київ поділяється на десять адміністративних міських районів, утворених за радіальним принципом і назв за географічним принципом (окрім Шевченківського району, названого на честь Тараса Шевченка). Державна влада в кожному районі представлена районною державною адміністрацією, яку очолює її голова. Районні ради були скасовані після місцевих виборів 31 жовтня 2010 року[1].
Сучасний адміністративний поділ Києва
У 2001 році в Києві була проведена адміністративна реформа, в ході якої з 14 районів були утворені 10 — сім на правому березі Дніпра і три на лівому. Районам були присвоєні географічно прив'язані імена, а кордони пройшли головними міськими авто- і залізничними магістралями[2][3].
Адміністративний поділ Києва після 2001-го року: Г — Голосіївський район Дар — Дарницький район Дес — Деснянський район Дн — Дніпровський район О — Оболонський район Печ — Печерський район Под — Подільський район Св — Святошинський район Сол — Солом'янський район Ш — Шевченківський район
Історія адміністративно-територіального поділу Києва
Дорадянський устрій
Перший офіційний адміністративний поділ міста на частини відбувся наприкінці XVIII століття. Згідно з указом імператриці Катерини ІІ від 17 квітня 1787 року було затверджено план Києва[5], яким визначалася частина для будівництва кам'яних споруд, яка отримала назву Володимирова, на честь св. Володимира — Хрестителя Русі. Ця частина міста займала територію нинішніх Липок та Печерська. Цим же указом визначалося ще дві частині міста — Старий Київ та Поділ.
На картах 1803 і 1812 року частини міста були зазначені під номерами. Перша — у районі Липок та Печерська, друга — у Старому Києві та третя — на Подолі.
На початку 1830-х років у місті налічувалось вже п'ять частин. Починаючи з жовтня 1834 року, за указом імператора Миколи І Київ поділявся на шість частин: 1-шу Печерську, 2-гу Либідську, 3-тю Дворцову, 4-ту Старокиївську, 5-ту Подільську і 6-ту Плоську[6].
Починаючи з 1874 року, коли було затверджено черговий офіційний план міста, міські частини було названо поліцейськими дільницями.
У березні 1879 року було утворено дві нові поліцейські дільниці: Бульварну та Лук'янівську[7].
На жовтень 1917 року в Києві існувало 8 районних дум: Либідська, Лук'янівська, Печерська, Подільська (з місцевістю Плоске й Трухановим островом), Пріорська-Куренівська (включала Пущу-Водицю), Солом'янська, Старокиївська, Шулявська-Бульварна[8].
Радянський довоєнний
У березні 1921 в Києві більшовики створили 6 партійно-територіальних районів: Деміївський, Міський, Печерський, Подільський, Солом'янський, Шулявський[9]. У жовтні 1922 року територію міста було поділено на десять міліцейських районів: Центральний, Бульварний, Подільський, Шулявський, Либідський, Солом'янський, Печерський, Деміївський, Святошинський та Куренівський[10]. Натомість партійно-територіальних районів станом на 1923 рік залишалося вже п'ять: Подільський, Печерський, Солом'янський, Шулявський та Деміївський[11].
У січні 1924 року Печерський район було перейменовано на Ленінський[12], у грудні 1924 року Подільському району було надану назву Петрівський[13][14]. У 1923 року Шулявський район був перейменований на Раковський, на честь Християна Раковського, з 1927 року — Жовтневий район.
Кількість районів, як і їхні межі, не були сталими, постійними, вони весь час змінювались. У 1922–1925 роках у місті було п'ять районів, в 1927 році — сім, а в 1932 році — чотири.
Після перенесення столиці УСРР з Харкова до Києва, Київська міськрада 11 березня 1934 року постановила утворити в місті чотири райради (за кількістю районів): Ленінську, Сталінську, Петрівську і Жовтневу, що й було здійснено під час виборів 1934 року[15].
В 1935 році на базі земель селищ Осокорки, Позняки, Биківня, Аварійного, хуторів Червоного та ім. Тараса Шевченка, колишніх слобідок Микільської, Кухмистерської, Воскресенської та Передмістної було утворено Дарницький район[16].
Адміністративно-територіальний поділ Києва у 1937–1938 роках
4 квітня 1937 року ЦВК УРСР було затверджено постанову, за якою у Києві замість п'яти районів (Ленінського, Сталінського, Жовтневого, Петрівського і Дарницького) утворювалося вісім: Ленінський, Сталінський, Молотовський, Кагановичський, Кіровський, Жовтневий, Петрівський і Дарницький[17].
Ленінський район охоплював невелику територію навколо сучасного Хрещатика. Територія району — 280 га.
Сталінський район займав територію навколо залізничного вокзалу від вулиці Леніна, Солом'янку, залізничну колонію, селище Першого Травня та Олександрівську слобідку. Територія району — 1765 га.
Молотовський район, виділений з існуючого Жовтневого району, включав в основному територію Лук'янівки та частину центру — новостворюваний Урядовий майдан, вулицю Короленка від її початку до вулиці Леніна, територію вулиці Гершуні, Нероновича та Дмитрівської. Територія району — 980 га.
Кагановичський район займав територію навколо Червоноармійської вулиці, а також всю Сталінку, Забайків'я, Совки, Голосіїв та Мишоловку. Територія району — 5480 га.
Кіровський район утворено в основному на базі Печерська, Звіринця та Телички. Територія району — 2120 га.
Жовтневий район у свої межі включав територію Шулявки, Караваєвих Дач, Сирця, селища Шевченка та Святошина. Територія району — близько 10 тис. га.
Петрівський район займав територію сучасного Подолу, Куренівки, Пріорки та Пущі-Водиці. Нагірну частину Татарки та Юрковиці було передано до Молотовського району. Це був найбільший район міста, його територія складала 13 738 га.
Дарницький район займав територію всього лівобережжя міста, а також Труханів острів. Територія району — 8580 га[18].
9 квітня 1938 року постановою ЦВК УРСР було утворено Залізничний район, до якого відійшла частина території Сталінського і Кагановичського районів. До складу новоутвореного району увійшли селище Першого Травня, Чоколівка, Олександрівська слобідка, Батиєва гора, непарний бік вулиці Саксаганського (від рогу вулиці Короленка до вулиці Комінтерну), вулиця Комінтерну від залізничного вокзалу до вулиці Саксаганського, смуга відчуження вздовж залізниці від вокзалу до Поста Волинського[19].
Такий адміністративний устрій зберігався до початку окупації міста у вересні 1941 року.
Під час нацистської окупації
Постановою Київської міської управи від 13 жовтня 1941 року було утворено 11 районів, на чолі яких постали районові управи: Богданівська, Подільська, Софіївська, Печерська, Шевченківська, Залізнична, Ярославська, Володимирська, Святошинська, Дарницька та Куренівська[20][21]. Того ж дня колишній Жовтневий район було перейменовано на Володимирський[22].
З 1 січня 1943 року на підставі вказівок штадткомісара міська управа м. Києва провела скорочення: Святошинська, Куренівська та Богданівська районові управи були ліквідовані, територія Святошинського району підпорядкована Володимирській районовій управі, Куренівського — Подільській, Богданівського — Шевченківській[23].
Радянський післявоєнний
Після звільнення Києва у 1943 році у в Києві було відновлено дев'ять довоєнних районів: Дарницький, Жовтневий, Залізничний, Кагановичський, Ленінський, Молотовський, Печерський (до війни — Кіровський)[24], Подільський (до війни — Петрівський)[24], Сталінський.
1957 року Кагановичський район був перейменований в Московський[25], а Молотовський — у Шевченківський[25]; в 1961 році Сталінський район перейменовано Радянський[26], а в 1992 році — Ленінський район перейменували в Старокиївський.
Цей адміністративний поділ у загальних рисах зберігався фактично до адміністративної реформи 2001 року (з урахуванням зростання міської території та будівництва нових житлових масивів). Так, в 1969 року з Дарницького району був виділений Дніпровський район; в 1973 року був створений Ленінградський район; в 1975 році — Мінський, у 1987 році створені Харківський і Ватутінський райони.
Варто зауважити, що домінували не географічно прив'язані назви районів, а ідеологічно: з чотирнадцяти районів до географії були прив'язані тільки Дніпровський, Дарницький, Печерський і Подільський[27].
1993
Адміністративний поділ Києва 1993: В — Ватутінський район Дар — Дарницький район Дн — Дніпровський район Ж — Жовтневий район З — Залізничний район Л — Ленінградський район Мін — Мінський район Мос — Московський район Печ — Печерський район Под — Подільський район Р — Радянський район С — Старокиївський район Х — Харківський район Ш — Шевченківський район
Райони
Рік заснування
Колишні назви
Ватутінський
1987
Утворений за рахунок розукрупнення Дніпровського району[28]
1917 — згадується як Новостроєнський район і частина Міського району, 1921 — як Деміївський район. 1924–1933 — частина Ленінського району. У 1925–1933 Деміївка, Голосієво, Корчувате — частина Сталінського району. 1937 отримав назву Кагановичський район[29]. 1957 року район було перейменовано на Московський[25].
Печерський
1921
Під назвою Печерський згадується з 1917, повторне рішення про заснування — 1921, в цей же рік об'єднаний з Центральним районом. У 1924–1933 — частина Ленінського району. 1937 отримав назву Кіровський район[29]. Сучасна назва — з 1944[24].
Подільський
1921
Під назвою Подільський згадується з 1917, повторне рішення про заснування — 1921. З 1925 — Петрівський район[14]. Сучасна назва — з 1944[24].
Січневий р-н; з 1934 р. до 1961 — Сталінський район.
Старокиївський
1924
1917–1924 існував під назвами Міський, Центральний, Старокиївський. З 1924 — Ленінський район, 1937 частина району (Печерськ) була виокремлена під назвою Кіровський район[29].
Харківський
1987
Утворений за рахунок розукрупнення Дарницького, Московського і Печерського районів[28].
Шевченківський
1937
Утворений 1937 року під назвою Молотовський район[29]. Сучасна назва — з 1957[25].
Населення і площа дореформених районів (на 1999 рік)[30]
↑Об утверждении плана города Киева / Указ № 7451 // Полное собрание законов Российской империи, с 1825 года. Собрание Второе. Том 9. Отд. ІІ. — Санкт-Петербург, 1830. — С. 65.
↑Приказъ кіевского полиціймейстера по полиціи 11-го марта 1879 года // Кіевлянинъ. — 1879. — № 31. — 13 марта. — С. 1. (рос. дореф.)
↑Постановление Президиума Киевского губисполкома от 16 сентября 1922 года № 35 // План-справочник города Киева. 1923 г. — К.: Изд-во «Правда», 1923. — К. 17–20. (рос.)
↑Постановление Президиума Киевского губисполкома от 16 сентября 1922 года № 35 // План-справочник города Киева. 1923 г. — К. : Изд-во «Правда», 1923. — К. 13, 14. (рос.)
↑Постанова Президії Центрального Виконавчого Комітету УРСР від 4 квітня 1937 року «Про організацію в м. Києві 3-х нових районних рад» // Збірник законів та розпоряджень Робітничо-Селянського уряду України. — 1937. — № 16. — 29 квітня. — С. 1. — Стаття 54..
↑Цваль Є. Нове адміністративне районування Києва: Короткий нарис // Соціалістичний Київ. — 1937. — № 4. — С. 39–40.
↑У новому Залізничному районі столиці // Пролетарська правда. — 1938. — № 80 (4886). — 8 квітня. — С. 3.
↑ абвгУказ Президії Верховної Ради УРСР «Про перейменування деяких районів міста Києва» від 12 жовтня 1957 р. // Відомості Верховної Ради Української РСР. — 1957. — № 9 (30 жовтня). — Стаття 122. — С. 186.
↑ абвгПостанова Президії Центрального Виконавчого Комітету УРСР від 04.04.1937 «Про організацію в м. Києві 3-х нових районних рад» // Збірник законів та розпоряджень Робітничо-Селянського Уряду України. — 1937. — № 16. — 29 квітня. — С. 1. — Стаття 64.
Архипова С. І.Стан адміністративного поділу Києва в 50–90-х рр. ХХ ст. // Регіональна історія України. Зб. наук. статей / гол. ред. В. Смолій; відп. ред. Я. Верменич. НАН України. Інститут історії України; Відділ історичної регіоналістики. — Вип. 8. — К. : Інститут історії України, 2014. — С. 189–196. [Архівовано 25 червня 2016 у Wayback Machine.]
Архипова С. І.Територіальний розвиток київського Лівобережжя в ХХ ст. // Регіональна історія України. Зб. наук. статей / гол. ред. В. Смолій; відп. ред. Я. Верменич. НАН України. Інститут історії України; Відділ історичної регіоналістики. — Вип. 5. — К. : Інститут історії України, 2011. — С. 223–232. [Архівовано 31 травня 2016 у Wayback Machine.]
Адміністративно-територіальний устрій України / А. І. Жежера (авт.-упоряд.). — К. : Держ. підпр. «Державний картографо-геодезичний фонд України» ДП «Укркартгеофонд», 2005. — С. 707–708. (Довідник на геопорталі «Адміністративно-територіальний устрій України»)
Україна: Адміністративно-територіальний устрій (станом на 1 січня 2012 р.) / Верховна Рада України; за заг. ред. В. О. Зайчука; відп. ред. Г. П. Скопненко; упоряд. В. І. Гапотченко. — К. : Парламентське видавництво, 2012. — С. 417–418. — 2000 прим. — ISBN 978-966-611-865-6.
