|
Янчевецький Василь Григорович
Васи́ль Григо́рович Ян, (справжнє прізвище — Янчеве́цький) (23 грудня 1874 (4 січня 1875) — 5 серпня 1954) — російськомовний радянський письменник і мандрівник українського походження, автор багатьох історичних повістей з історії Великого Євразійського Степу, зокрема українських степів різних епох. Основна праця — «Нашестя монголів», у якій відображена історія завоювань Війська Степового від Чингізхана до Батия. Трилогія сподобалася Сталіну, оскільки була, на його думку, ідейно доречною, за що письменник отримав Сталінську премію першого ступеня (1942). Разом з тим, існують думки, що насправді в книзі письменник аллегорично зобразив криваву історію утворення країни Рад, а як головного героя, хаджу Рахіма аль-Багдаді — самого себе. БіографіяВасиль Янчевецький — відомий письменник, автор книжок з історії Великого Євразійського Степу, Скіфії, Великого Війська Степового, Золотої Орди. Народився в Києві в сім'ї вчителя іноземних мов Григорія Андрійовича Янчевецького, вихідця з родини волинських священиків, випускника Київського університету св. Володимира, філолога і перекладача. Потім жив і навчався в Таллінні, Ризі, Санкт-Петербузі, в Середній Азії, жив в еміграції в Османській імперії, Румунському королівстві, де докладно вивчав різні культури й збирав матеріал для своїх книжок. Предки письменника по ліній батька, Янчевецькі, були з давнього козацького роду, служили писарями у Війську Запорізькому, ходили в походи на Османську імперію, потім стали православними священиками на Волині, активно боролись з польською унією. Дід був останнім священиком у роду, батько викладав у колегії Павла Галагана, багато подорожував Грецією, перекладав давньогрецьких поетів та істориків. Предки письменника по лінії матері, Варвари Мечеровської, теж були з давнього козацького роду. Сама Варвара Пампіївна була двоюрідною сестрою української художниці Марії Констянтинівни Башкирцевої. 1897 закінчив історико-філологічний факультет Петербурзького університету. Два роки подорожував Російською імперією, враження лягли в основу першої книги «Записки пішохода» (1901), потім близько року жив у Великій Британії — працював в бібліотеці Британського музею і подорожував. У 1901 році вперше приїхав до Ашхабаду, на службу в канцелярію керівника Закаспійської області, куди його взяли за рекомендацією старшого брата. Активно вивчав східні мови й життя місцевого населення. У 1902 році їздив через пустелю з науково-статистичними цілями в Хіву (перевіряв стан колодязів на караванному шляху), був на прийомі у хівінского хана і його наступника. Брав участь у дослідницькій експедиції вздовж персько-афганського кордону. Потім він повертався в Середню Азію не раз, а середньоазіатська тематика посіла центральне місце в його творчості. Під час Російсько-японської війни в 1905–1906 роках був військовим кореспондентом Санкт-Петербурзького телеграфного агентства на Далекому Сході. У 1906—1907 роках працював у Ташкенті статистиком у переселенському управлінні Туркестану. У 1907—1912 роках служив у редакції газети «Росія» (багато їздив у далекі відрядження), викладав латинську мову в 1-ій петербурзької гімназії, серед його учнів були драматург В. Вишневський і поет В. Рождественський. З числа гімназистів у 1910 році створив один з перших скаутських загонів «Легіон юних розвідників». Як організатор скаутів 26 грудня 1910 зустрічався з полковником Робертом Бейден-Павелом, який приїжджав до Російської імперії. З осені 1910 року по липень 1914 випускав журнал «Учень», у якому публікував і свої невеликі твори. У 1913—1918 роках разом з родиною жив за кордоном, працюючи кореспондентом телеграфного агентства: в Османській імперії, а з початком Першої світової війни — в Румунському королівстві. У 1918 році повернувся з дітьми через «білий» Крим до Росії, залишивши в Румунському королівстві дружину, оперну співачку, а згодом відому югославську виконавицю російських романсів Ольгу Янчевецьку. У 1918—1919 роках працював у похідній друкарні армії Колчака в Сибіру. Після встановлення в Ачинську радянської влади працював учителем, кореспондентом, директором школи в селі Уюк Урянхайського краю, потім редактором та завідувачем редакції газети «Влада праці» в Мінусинську, куди також розміщував свої нариси, писав п'єси для міського театру (в тому числі для дітей). Саме тоді він уперше став підписуватися псевдонімом Ян. У 1923 році ненадовго переїхав до Москви. У 1925—1927 рр. служить у Самарканді економістом узбецьких банків, де також багато пише в журнал «Всесвітній слідопит» статей і нарисів про культуру Узбекистану. Його п'єса про зміни в житті східних жінок «Худжум» (з узбецького — розкріпачення) йшла на багатьох сценах Середньої Азії. Повернувшись 1928 року до Москви приступає до написання історичних оповідань і повістей. Першими повістями були «Фінікійський корабель» про плавання фінікійців (1931), «Вогні на курганах» про опір скіфів і согдів Олександру Македонському (1932), «Спартак» про повстання рабів у Римі (1933) і «Молотобійці» про появу мануфактур у Росії (1934).  У червні 1941 року Василь Ян просився на фронт, але не був узятий по старості. До 1944 року був в евакуації у Ташкенті, де продовжував працювати над своїм головний твором — історичною трилогією «Нашестя монголів», у яку входять романи «Чингіз-хан» про завоювання Центральної Азії (1939), «Батий» про завоювання Північно-Східної Русі (1942) і «До останнього моря» про завоювання Південної Русі і походи далі на захід до Адріатичного моря (1955, після смерті письменника). Тема боротьби предків народів СРСР з монгольськими завойовниками в XIII столітті виявилася дуже актуальною в роки Німецько-радянської війни. Книги отримали безліч позитивних відгуків як від населення, так і від істориків, сходознавців, критиків і літературознавців і стали популярні. Ця епопея ґрунтується на ретельному вивченні джерел і виконана з великою сумлінністю; трилогія захоплює читача захопливістю дії. Василь Ян як публіцист був запрошений до співпраці із засобами масової інформації, як середньоазійськими, так і центральними, глави зі ще недописаної повісті-казки «На крилах мужності» (з сюжетом, паралельним «Чингіз-хана») друкувалися російською, узбецькою та туркме́нською мовами, передавалися по радіо, за мотивами книг планувалося поставити оперу «Джелаль-ед-Дін Неприборканий» і зняти два фільми — «Чингіз-хан» і «Джелаль-ед-Дін». Повернувшись з евакуації, Ян дописував, розпочаті в Ташкенті «Розповіді старого закаспійца» та «На крилах мужності», переробляє «Вогні на курганах», будує нові плани, яким не судилося здійснитися — через важку хворобу і смерть. Письменник помер 5 серпня 1954 року. Був похований на Вірменському цвинтарі в Москві, але недавно [коли?] перепохований навпроти — на Ваганьковському кладовищі. Створюючи свої твори, Ян часто слідував переконанню, що героїчні особистості «повинні бути не такими, якими вони були насправді, а якими вони повинні бути, щоб стати ідеалом», повинні підноситися над іншими, показаними реалістично. Письменнику вдається показати складність людської долі й відсутність поділу на своїх і чужих. Інтерес до його творів виник під час німецько-радянської війни та й надалі продовжував зростати. Так, до 1985 року кількість видань перевищила 230 загальним тиражем понад 20 млн примірників. Найпопулярніші до того часу були «Чингіз-хан» (понад 100 перевидань) і «Батий» (близько 80), перекладені на 50 мов у 30 країнах. Нагороди і премії
ТвориПовісті (романи)
П'єси та сценарії
Розповіді
Нариси і статті
ВшануванняНа честь Василя Яна названі вулиця та бібліотека в Києві. Література
Джерела
Посилання
|
||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
Portal di Ensiklopedia Dunia
