Якубовська Марія Степанівна
Марі́я Степанівна Якубо́вська, до шлюбу Маткобожик (*29 серпня 1959, Почапи (Любомльський район)) — українська поетеса, прозаїкиня, драматургиня, критикиня, есеїстка, культурологиня, дослідниця історії та теорії літератури. Кандидат філологічних наук, доцент кафедри українознавства Української академії друкарства. Відмінник народної освіти України.[1] БіографіяНародилася 29 серпня 1959 року в селі Почапи Любомльського району Волинської області. У 1981 році закінчила Львівський державний університет імені Івана Франка. Працювала у середніх школах, педагогічному коледжі. У 1980-ті студенти університету ім. Франка і члени літстудії «Франкова кузня» відкрили для себе Марію Якубовську як українську поетесу. Членкиня Національної спілки письменників України з 2 вересня 2003 року. Головна редакторка часопису «Літературний Львів». Голова Гільдії митців Львівщини. Літературна діяльністьУ творчому доробку Марії Якубовської понад 70 книжок різних жанрів. Підготувала і впровадила в життя чотири навчальні програми з української літератури (станом на 2005 рік). Авторка культурологічного проекту «Духовність».[1] Організаторка та ініціаторка створення Міжнародної письменницької організації. Засновниця літературних премій: премія ім. О. Грицая, премія ім. Ірини Вільде, «Лісова пектораль».
ВІРШІ З МАЙДАНУІ перший ряд впаде, обдурений киями. Знов дзвони загудуть — і небо спалахне. І Каїна печать устане поміж нами, Й молитвою трава погасне і… сплакне. Печальний блиск щитів. Знов брат іде на брата. Хтось лічить бариші, а хтось тремтить в юрбі. І миє руки той, хто научив Пілата, Як обійти рожен, щоб пертись у святі. То кригою встаєм, то попелом, то гноєм. І тільки схлип вітрів гуде та ковила. Так хочеться вернутися героєм До Пирогощі з древнього села. Так хочеться молитись, і мовчати, І стати тихо серед світлих зір. Та тільки плаче степ і… кличе мати, І зойкає пожмаканий папір. 2 Ми не знали, що руки летіли до неба, як крила; А сипучість пісків через пальці текла, як вода. Рівно зірка прониже пітьму, як замети Ярило. і читатиме вічність розмиті у сні письмена. Явна хіть пірамід — і черлені щити, наче ружі. Слово прагне вогню, за заметами виють вовки. Віщі сови гудуть, миють крила орли серед стужі, І не знати чому піраміди стоять, наче ртуть. Тьмяна пристрасть снігів, тінь летить невідомої птиці, Де завіси старі, як обдерті лахміття, пливуть. Фісгармонії стид, і уперше збунтовані вівці Лижуть сніг, наче воду, в кошару уже не ідуть. … Омиваючи берег Каяли, намети ростуть.
Тут запах цвіту промайне-сяйне. Такий врочистий, аж подаленілий. Ти не впізнаєш в цвіті тім мене. Здивуєшся: взялася звідки сила. У безлічі замаяних облич Шукати будеш, але вже даремно. Бо я сама пройшла крізь ночі клич І лячно було в тих обіймах темних. Отож цвіту — роняю цвіт в росу. Дивуєшся чи, може, і не бачиш? Я пелюстки лише тобі несу. А яблука? Дозріють ще! Побачиш! Примітки
Посилання
Журнальні публікації
Джерела |