|
ФеноманіяФеноманія або Фінський рух (фін. Fennomania) — фінський національно-визвольний рух, спрямований на перехід фінського населення зі шведської мови на фінську, та надання останній статусу державної і, створення незалежної Фінляндської держави, як від Швеції, так і від Росії, за мовним принципом. Найбільшого підйому рух досяг в період романтичного націоналізму, у другій половині XIX століття.  ІсторіяПередісторія та зародженняРух фінофілів, який ратував за зміцнення позицій фінської мови і народних традицій, почав зароджуватися ще в кінці XVII-XVIII столітті. Одним з перших його прихильників був Даніель Юсленіус. У другій половині XVIII століття подібна система поглядів була широко представлена в колах Королівської академії Або. На початку XIX ст., коли Фінляндія була відокремлена від Швеції і стала частиною Росії (Велике князівство Фінляндське), в ній почався розвиток національного руху. Метою феноманів була загальна фінізація[1] всього суспільного життя країни: фінська мова мала стати провідною у всіх сферах громадського життя автономії, а не тільки в побуті. Один з перших фінськомовних поетів Яакко Ютейні[2] писав ще у 1820 році: «Мова — це залізний обруч, який згуртовує весь народ». Термін «феноманія» ввів шведський письменник та історик літератури Лоренцо Гаммаршельд. За умовами часу феноманія отримала літературно-науковий напрям. На чолі руху стояли «будителі» фінської модерної нації[3]: професор філософії та історії Гельсінґфорського університету Юган-Вільгельм Снелльман, поет Юган-Людвіґ Рунеберґ, збирач народного карело-фінського епосу «Калевала» Еліас Леннрот, Сантері Алкіо, Конрад-Віктор Зілліакус[4], Вігторі Косола та інші. Юган-Вільгельм Снелльман протягом 1863–1868 років він обіймав посаду віце-голови фінляндського Сенату. Головним гаслом Снелльмана було: «...нація повинна сподіватися лише на власні сили!». Пізніше супротивниками феноманів на політичній арені стали шведомани[5], які відстоювали права шведської мови як знаряддя шведського культурного впливу у Фінляндії. Підтримку феноманам надавали насамперед селяни й лютеранське духівництво, а шведомани спиралися на шляхту й бюрґерство. Метою феноманів була загальна фінізація всього суспільного життя країни: фінська мова мала стати провідною у всіх сферах громадського життя автономії, а не тільки в побуті. Таких цілей не поділяли шведомани, вважаючи забаганки своїх опонентів необґрунтованими й небезпечними; свою політичну позицію вони мотивували тим, що, мовляв, шведська мова – берегиня західноєвропейського культурного спадку, а також гарант тісних контактів зі Скандинавією. Обидва ідейно-політичні угруповання — як феномани, так і шведомани — керувалися винятково патріотичними й національними почуттями, хоча основною ареною їхньої полемічної боротьби були не Сейм чи Сенат, а Гельсінґфорський університет і «Фінське літературне товариство»[6]. Як перші, так і другі сперечалися про те, що саме могло б стати найприйнятнішим для Фінляндії, аби уникнути надалі поглинання фінляндської автономії Російською імперією та її культурою, як це сталося в Польщі після «Січневого повстання» 1863 року. Феномани Адольф-Івар Арвідссон та Юган-Якоб Тенґстрьом почали говорити про створення «незалежної держави» Фінляндії, яка б орієнтувалася на Європу, зберігаючи тісні зв'язки з Росією. Але насправді автором теорії стосовно Фінляндської держави був Ісраель Гвассер, який виклав свою концепцію у памфлетах 1830-х рр. Згідно з «фінляндською ідеєю», новоутворене Велике князівство Фінляндське ставало новим гегемоном у Східній Балтиці. Ідеї Гвассера підхопив молодий філософ Снелльман, який на початку 1830-х рр. тісно контактував зі студентами Гельсінґфорського університету, що перейнялися феноманськими ідеями. Однодумці об'єдналися в літературно-філософський гурток «Суботнє товариство»[7] (фін. Lauantain-seura). Щосуботи учасники товариства збиралися в будинку одного з його членів і обговорювали нові твори літератури та філософії. Головним предметом розмов була філософія та естетика геґельянства, її осмислення з точки зору завдань фінського національного руху і розвитку літератури у Фінляндії. У 1832 році був заснований друкований орган «Суботнього товариства» — газета «Helsingfors Morgonbladet», головним редактором якої став Рунеберґ. Однак Снелльман, будучи активним учасником гуртка, не публікувався на сторінках газети через деякі розбіжності з головним редактором. Зокрема, патріотизм Рунеберґа був сповнений святобливості перед рідною природою, тоді як Снелльман вважав дрімучі фінські ліси нудними. У січня 1844 року Снелльман переїжджає до провінційного міста Куопіо для видання власної шведськомовної газети «Saima». Газета відображала вимоги сучасного індустріалізованого суспільства Фінляндії, критикуючи тих, хто, живучи в нових російських реаліях, застряг у шведській королівській традиції середини XVIII ст.[8] Із літа 1845 року генерал-губернатор князь Меншиков почав стежити за статтями з газети «Saima», які для нього перекладали. Він доводив Снелльману, що із пропозиціями щодо поліпшення суспільного життя у Фінляндії слід звертатися безпосередньо до влади, а не викликати публічне невдоволення «нинішнім становищем країни…». А навесні 1846 року до газети був приставлений цензор. Восени 1846 року фінляндський Сенат на вимогу князя Меншикова скасував дозвіл на видавництво «Saima», а Снелльман з родиною повернувся до Гельсінґфорса. Першими феноманами в академічному середовищі були представники товариства «Аура» — Йохан Габріель Лінсен і професор Фредрік Берґбум, які видавали газету «Мнемозина», а також Адольф Івар Арвідссон, який випускав газету «Або Моргонблад». Після 1848 року фінляндський національний рух було запідозрено у демагогічних тенденціях, тому його активні представники, зокрема Снелльман і Арвідссон, зазнали гонінь з боку генерал-губернатора Меншикова. «Похмуре семиріччя» 1848—1855 років позначилося на внутрішньополітичному житті Фінляндії, яка розглядалася російським самодержавством як зона проникнення революційних ідей у Росію. У 1850 році була заборонена видавнича діяльність фінською мовою, крім релігійної та сільськогосподарської літератури.[9] Період правління Олександра IIУ 1855 році до влади прийшов імператор Олександр II, утиски фіноманов почали поступово сходити нанівець. З 1854 року виконувачем обов'язків генерал-губернатора Фінляндії був призначений Федір Берґ. Саме через це взимку 1854—1855 років розпочалася суспільно-політична лібералізація в Фінляндії, що посилило розквіт фінського національного романтизму у вигляді руху феноманії, лідером якого остаточно утвердився Снелльман. Вже тоді Юрьйо-Коскінен на сторінках газети «Суометар» наполягав на створенні вищих навчальних закладів з викладанням фінською мовою. У 1858 в місті Ювяскюля була заснована перша фінська гімназія, яку очолив Вольмар Шільдт, а Гельсінґфорскій університет отримав дозвіл використовувати фінську мову на академічних диспутах. Снелльман активно демонстрував лояльність до імператора Олександра ІІ. Під час візиту Олександра II до Фінляндії у 1863 році Снелльман вніс пропозицію, щоб той схвалив надання офіційного статусу фінській мові, як нагороду фінському народові за його лояльність. Олександр II підтримав ініціативу Снелльмана, і в тому ж році був прийнятий «мовний маніфест»[10], який наказував поступово протягом двадцяти років вводити фінську мову в офіційному діловодстві. У Санкт-Петербурзі не вірили, що фінська мова колись зможе дорости до такого рівня, однак побоювалися, що домінування шведської в громадському житті Фінляндії сприятиме проникненню небезпечних політичних впливів зі Швеції. Підтримуючи рух феноманів, російська влада мала на меті замінити шведську мову російською і зробити її офіційною мовою Фінляндії. Піднесення національної самосвідомостіЗ другої половини XIX століття фінський рух з національно-культурного починає переростати в національно-визвольний. Відкрито з'являються заклики до створення національної фінської держави[11], вперше зароджується ідея Великої Фінляндії. Велике значення для фінського національного мистецтва того часу мав кареліанізм, що зародився ще під впливом публікації «Калевали».  Посилення ролі фінської мови в освітіУ 1870-ті роки питання про створення фінськомовних шкіл викликало запеклі суперечки в сеймі. На той час уже були відкриті фінські гімназії в містах Ювяскюля, Куопіо, Йоенсуу і Гямеенлінна. Однак феномани на чолі з Юрьйо-Коскіненом і Агафоном Меурманом, підтримувані фінським селянством і духівництвом, наполягали на збільшенні числа фінських шкіл, підвищенні якості освіти в них, а також на обов'язкове навчання шведськомовних школярів фінської мови, проте їм перешкоджали шведомани. Спочатку уряд не підтримав вимоги феноманів, тому стало зростати число приватних фінськомовних шкіл. Однак у 1882 році, після переходу Юрьйо-Коскінена в Сенат, держава взяла фінансування цих шкіл на себе. Остаточне зміцнення становища фінської мовиВ цілому, протягом XIX століття фінська мова істотно потіснила або зовсім витіснила шведську в усіх сферах суспільного життя. Остаточно формується літературна фінська мова, і фінські письменники і поети, починаючи з Алексіса Ківі, пишуть свої твори вже не шведською, а фінською; розвивається національний фінський театр. Фінська також стала робочою мовою Національного банку та інших великих організацій. Згідно з новим маніфестом про мову від 1900 року, фінська мова була повністю зрівняна в правах зі шведською і російською, внаслідок чого її роль в управлінні ще більше зросла. До часу падіння самодержавства у 1917 році, фіни мали вже достатньо розвинуту національну самосвідомість, щоб здобути державну незалежність. Див. такожДжерела
Примітки
 Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Феноманія
Посилання |
Portal di Ensiklopedia Dunia
