|
Теорія авторського кіноТеорія авторського кіно або просто авторська теорія (фр. Cinéma d'auteur, англ. Auteur theory) — термін, що використовується для відображення трактування режисера як істинного автора та ключової фігури процесу створення фільму. Поняття виникло як протест проти індустріалізації кінематографу, коли режисер мав підлаштовуватись під домінуючу ідеологію студії, фінансові рамки, орієнтацію на пересічного глядача[1]. СтановленняАвторська теорія виросла на роботах групи ентузіастів, які працювали у журналі «Cahiers du cinéma» та відстоювали право режисера на власне індивідуальне бачення. До її появи кінофільм розглядався як продукт кіноіндустрії — скупної діяльності продюсерів, сценаристів, композиторів, акторів та інших. Але теоретики «Cahiers du cinéma» звернули увагу на те, що навіть в рамках конвеєрної студійної системи Голівуду успішно працювали яскраві індивідуалісти, нестеменні автори-творці: Альфред Хічкок, Джон Форд, Орсон Уеллс, Фріц Ланг та інші. Авторська теорія тісно асоціюється з французькою новою хвилею, її провідними фігурами є Франсуа Трюффо, Жан-Люк Годар, Ерік Ромер, Клод Шаброль, Жак Ріветт, Андре Базен. В термінах авторської теорії прийнято також розглядати і нове німецьке кіно 1970-х років. Його представники: Вернер Херцог, Вім Вендерс, Фолькер Шльондорф, Райнер Вернер Фассбіндер, Александр Клюге. На основі авторської теорії сформувались такі поняття як «артгаус», «незалежне кіно». Основи авторської теорії кіно були закладені ще Андре Базеном, одним із тих, хто створив «Cahiers» («Кайє дю сінема»). У статті «Про авторську теорію» («On the Auteur Theory», Cahier # 70, 1957) він казав, що авторська теорія — це спосіб вибору особистісного фактору як відправної точки в процесі режисури, який не завершується, але прогресує з одного фільму до іншого, формуючи індивідуальний підхід автора. Ще один ключовий елемент теорії був описаний Александром Астрюком — це caméra-stylo або «камера-пензель», якою режисер, мов письменник олівцем чи художник пензлем, бореться проти перепон традиційного оповідання[2]. Ендрю Сарріс у 1962 казав у своїй статті "Нотатки з приводу «авторської теорії»: «Сильний режисер вкладає свою особистість у фільм; слабкий режисер дозволяє особистостям інших втекти». Цей твір став початком поширення теорії у США і містив в собі три основні постулати:
1954 року 21-річний Франсуа Трюффо опублікував статтю, що стала визначальною у світі кіно: «Деякі тенденції французького кінематографу» («Une certaine tendance du cinéma français»). «Політика Авторів» — одне з ключових понять Трюффо. Він стверджував, що навіть найгірші фільми Жана Ренуара завжди будуть цікавіші за найкращі твори Жана Деланоя.
У своїй статті Трюффо в першу чергу виступав проти сценаристів, зокрема тих, які, на його думку, надмірно спрощували видатні роботи французької літератури задля того, щоб вони відповідали політичним настроям тих днів. «Авторами» він назвав Жана Ренуара, Макса Офюльса, Жака Беккера, Жака Таті та Роберта Брессона, які, окрім того, щоб відточувати свій власний стиль, писали сценарії до своїх фільмів, або брали участь в роботі над ними[5]. КритикаГоворячи «авторська теорія» часто мають на увазі авторське кіно, «Арт сінема» (Art Cinema), «інтелектуальний європейський кінематограф» маючи при цьому на увазі сукупність певних імен, фільмів. Таку сукупність називають ще каноном. При цьому виділяють кілька типів канонів у кіно.
Недоліки теоріїВ першу чергу, це недооцінка інших учасників процесу створення кіно: продюсерів, операторів, композиторів акторів тощо. Не-режисери також можуть бути авторами фільму, наприклад голлівудського хореографа Басбі Берклі можна сміливо назвати творцем численних мюзиклів, де він був постановником, але не режисером[7]. Посилання
Примітки
|
