Тварини, що вимерли після 1500 р. — види тварин, існування яких було зафіксовано в пам'ятках культури, є відомості про спостереження цих тварин природознавцями або мандрівниками, але на нинішній день ці види не існують. За даними Міжнародного союзу охорони природи (англ.World Conservation Union) на 2008 р., за останні 500 років повністю вимерло 844 видів тварин[1].
Список вимерлих видів регіону, країни або світу публікується на перших сторінках відповідних Червоних книг регіонального, національного або міжнародного статусу.
Вимерлі ендемічні види
Найчастіше винищенню піддавалися ендемічні види, які довгий час існували в специфічних умовах ізольовано. Такі види часто не мали природних ворогів і втрачали захисні пристосування, у тому числі змінювалися поведінкові реакції, у птахів втрачалося вміння літати. Причиною вимирання таких видів могло бути не прямий, а опосередкований вплив людини — наприклад, завезені людиною навмисно або ненавмисно тварини (кішки, собаки, інші хижаки, пацюки), або перетворення, а частіше повне знищення природних екосистем (місць проживання ендемічних видів) під потреби сільського господарства, будівництва, промисловості та для інших цілей.
Вимерлі з 1500 р. по 1599 р
Plagiodontia ipnaeum — вимерлий гризун родини хутієвих, раніше зустрічався в Домініканській республіці і на Гаїті. Природними місцями проживання звіра були субтропічні і тропічні вологі ліси. Останні згадки відноситься до проміжку між 1536—1546 рр.[2].
Quemisia gravis — гризун, що відноситься до родини Heptaxodontidae. Раніше зустрічався в Домініканській республіці і на Гаїті[3]. Останні згадки відноситься до проміжку між 1536—1546 рр.[2]. Причина вимирання — зникнення природних місць мешкання.[4]
Nyctanassa carcinocatactes — зниклий вид чапель, що мешкав на Бермудських островах. Описано в 2006 році за рештками С. Л. Олсоном (Storrs L. Olson) і Д. Б. Вінгейтом (David B. Wingate). Останні згадки відносяться до 1623 р.[7]
Тур (лат.Bos primigenius) — парнокопитна тварина роду справжніх биків. Нині вважається вимерлим в результаті господарської діяльності людини і інтенсивного полювання. Остання популяція загинула в лісах недалеко від Якторува в 1627 році[8].
Мартинікський ара (Martinique Macaw) (лат.Ara martinica) — вид птахів родини папугових, підродини справжніх папуг. Мешкав на острові Мартиніка, описаний в 1905 році У. Ротшильдом по короткій записці XVII століття, складеній Дж. Бутоном[9]. Реальних слідів існування не виявлено, ймовірно були острівної популяцією синьо-жовтих ара, завезеними аборигенами[10]. Останні згадки відносяться до 1640 року[11]
Палеопропітек (лат.Palaeopropithecus ingens) — вид субфосильних лемурів, що відносяться до вимерлого роду палеопропітеки, які мешкали на Мадагаскарі, Були доволі великими, важили до 55 кг[12]. Останні згадки відносяться до 1658 р.[2]
Фоса велетенська (лат.Cryptoprocta spelea) — вимерлий вид мадагаскарських хижаків[13] родини Eupleridae, найбільш близьких до мангустів. Описано в 1902 році. Ймовірно вимерли через зникнення їхньої основної їжі — гігантських лемурів. Останні згадки відносяться до 1658 р.[2]
Дронт
Додо — птах, що втратив здатність літати, раніше відносили до родини голубиних. Мешкав на острові Маврикій. Європейські колоністи винищували його через смачне м'ясо, а привезені моряками свині, кішки і мавпи розоряли гнізда дронтів, що містилися на землі. Один зі скелетів знаходиться в Дарвінівському музеї в Москві. Дронт фігурує у книзі Льюїса Керрола«Аліса в країні чудес». У другій половині XX століття дронт став символом боротьби за захист та збереження рідкісних видів тварин. Останні згадки відносяться за 1662 р.[7]
Боривітер реюньйонський (лат.Falco duboisi) — хижий птах роду соколи, родини соколових. Мешкав на островах Родригес і Реюньйон. На даних островах були практично повністю знищені ліси, і зникла фактично вся реліктова фауна, зокрема, такі види, як родригеський птах пустельник і реюньйонський боривітер. Останні згадки відносяться до 1671—1672 років[7].
Каргарка реюньйонська (Réunion Shelduck) (лат.Alopochen kervazoi) — вимерлий птах з острова Реюньйон, належав до родини качиних. Єдиний сучасний представник даного роду — каргарка нільська. Офіційно каргарку реюньйонську визнано вимерлим на початку XXI століття[14]. Останні згадки відносяться до 1671-72 років[7].
Маврикійський чубатий папуга. Ілюстрація Хенріка Гренвольда (Henrik Grönvold) (1907), заснована на замальовці 1602
Lophopsittacus mauritianus — птах родини папугових, підродини справжні папуги. Описаний по фактично єдиному опису, зробленому в 1601—1602 роках, який зберігається в бібліотеці Утрехта (малюнок). Основний колір — сіро-блакитний. Масивний дзьоб, на голові мався виражений чубчик. Крила відносно тіла непропорційно короткі, імовірно не міг літати, тільки спурхував. Зник в період колонізації острова європейцями, які завезли собак, щурів, свиней, що полювали на птицю і розорювали гнізда. За свідченнями, останнього птаха бачили в 1638[15], за іншими даними — в 1673 році[7]. Описані також інші папуги цього острова, Lophopsittacus bensoni — сірий широкодзьобий. Він був меншим, Lophopsittacus mauritianus. Через нестачу описів, існує певна імовірність, що сірий папуга — це самка Lophopsittacus mauritanus. Сірі широкодзьобі папуги зустрічались на острові до кінця XVIII ст., що може вказувати на зникнення виду майже через 100 років після останньої згадки[16].
Nycticorax mauritianus — вимерлий птах родини чаплевих, мешкав на острові Маврикій, вперше описано Франсуа Легу (François Leguat) в 1693 році на порозі зникнення[7].
Пастушок іржастий (лат.Aphanapteryx bonasia) — вимерлий нелітаючий птах родини пастушкових, ендемік острова Маврикій. Перші описи птиці відносяться до 1602 р., а останні дані про зустрічі відносять до 1693 р[7].
Каргарка маврикійська (Mauritian Shelduck) (лат.Alopochen mauritianus) — ендемічний птах родини качиних. Найближчий родич реюньйонської каргарки і нільського гуся. Як і реюньйонська каргарка був предметом полювання колоністів і був винищений в короткий час, додатковим чинником стало розорення гнізд щурами і свинями, завезеними колоністами. Ще в 1681 році згадувався Франсуа Легу як численний вид, але вже в 1693 році зустрічався вельми рідко[17]. Останні згадки відносяться саме до 1693 р[7].
Чирянка маскаренська (лат.Anas theodori) — вимерлий птах родини качині. Ендемік островів Маврикій і Реюньйон. Описано Франсуа Легу. Причиною вимирання стало надмірне полювання на птицю і розорення гнізд завезеними щурами і свинями[17]. Останні згадки відносяться до 1693 р[7].
Реюньйонський рожевий голуб (Réunion Pink Pigeon) (лат.Nesoenas duboisi) — вимерлий птах родини голубині. Вперше описано С. Дюбуа в 1674 році, згодом Л. Ротшильд назвав його на честь першовідкривача[20]. Останні згадки відносяться до 1705 р[7].
Вимер внаслідок нещадного винищення мисливцями. Таке сильне переслідування пояснювалося шкодою, що наносилася цими папугами полям і плодовим деревам. Останній папуга помер у зоопарку в 1918 році.
Реліктові рожеві голуби і кілька інших видів дивом збереглися, багато в чому завдяки зусиллям Джеральда Дарелла (присвячену цьому книгу — «Золоті крилани і рожеві голуби» випущено російською мовою).
На Реюньйоні вимер ендемічний вид соколів (Réunion_Kestrel) Falco duboisi.
Морська, або стеллерова, корова — ссавець ряду сирен, багато в чому нагадувала ламантина і дюгоня, але була набагато більша за розмірами. Великі стада цих тварин плавали біля самої поверхні води, годуючись морською капустою (ламінарією), через що тварина і було названо морською коровою. М'ясо її, яке було дуже смачним і не пахло рибою, активно вживалося в їжу, так що стеллерова корова була винищена повністю всього за 30 років, незважаючи на вражаючі розміри популяції. Щоправда, окремі свідоцтва моряків, які нібито бачили кілька морських корів, приходили до 1970-х років і, можливо, пізніше. Скелет морської корови можна побачити в Палеонтологічному музеї ім. В. О. Топачевського в ННПМ НАН України в Києві.
Стеллерів баклан
Стеллерів баклан (очковий баклан, Phalacrocorax perspicillatus) — птах із ряду пеліканоподібних, родини Бакланові, роду баклани. Баклан був понад 70 см у висоту, не вмів літати і рухався як пінгвін. М'ясо стеллеріва баклана не поступалася м'ясу морської корови. Оскільки баклани не вміли літати і могли врятуватися від небезпеки тільки у воді, команди суден легко ловили їх, живими набивали трюми кораблів і везли на продаж. По дорозі частина птахів гинула, частина вживалася в їжу самою командою, і тільки 200 птахів з тисячі продавалися. Вважається знищеним до середини XIX століття, хоча, за непідтвердженими відомостями, останню пару бакланів бачили в 1912 р.
Одним із прикладів зникнення з вини людини є мандрівний голуб. Колись багатомільйонні зграї цих птахів літали в небі Північної Америки. Угледівши їжу, голуби як величезна сарана кидалися вниз, а наситившись — відлітали, начисто знищуючи фрукти, ягоди, горіхи, комах. Подібна ненажерливість викликала роздратування колоністів. Крім того, голуби були дуже гарні на смак. В одному з романів Фенімора Купера[21] описано, як при наближенні зграї голубів все населення міст і селищ висипало на вулиці, озброївшись рогатками, рушницями, іноді навіть гарматами. Вбивали стільки голубів, скільки могли вбити. Голубів закладали в льохи-льодовики, готували відразу, годували собак або просто викидали. Влаштовувалися навіть змагання зі стрільби по голубах, а ближче до кінця XIX століття стали використовувати і кулемети.[22]
Останній мандрівний голуб, на ім'я Марта, помер у зоопарку в 1914 році.
Вересковий тетерев
Та ж доля спіткала північноамериканського верескового тетерева. Близький родич тетерева звичайного здобувався заради смачного м'яса. Крім того, тетерев не мав імунітету проти захворювань домашніх курей. Останній тетерев помер в 1932 році в заповіднику, спеціально створеному, щоб спробувати зберегти цей вид.
Квага
Квагга
Квага мешкала на півдні Африки, відноситься до ряду непарнокопитних. Спереду вона мала смугасте забарвлення, як у зебри, ззаду — гнідий окрас коня. Бури добували квагу заради її міцної шкури. Квага — чи не єдина з вимерлих тварин, представники яких були приручені людиною і використовувалися для охорони табунів. Кваги набагато раніше домашніх овець, корів, курей помічали наближення хижаків і попереджали власників гучним криком «Куах», від якого отримали свою назву. Остання квага була вбита в 1883 році.
Гагарка велика
Гагарка велика
Схожа доля спіткала велику гагарку, «пінгвіна північної півкулі» — нелітаючих птахів із ряду сивкоподібних, родини чистикових, що гніздилися на північних островах Атлантичного океану. Їх добували заради м'яса і знаменитого пуху, пізніше, коли гагарки стали рідкістю, — для продажу колекціонерам. Останні великі гагарки були вбиті на невеликому острові біля Ісландії в 1844 році.
Тільки в XX столітті людство дійшло висновку, що винищення рідкісних видів тварин може завдавати непоправної шкоди природі. Однак перші спроби збереження видів часто виявлялися невдалими. Зокрема, це було пов'язано з тим, що зоологи намагалися реанімувати вид, маючи в своєму розпорядженні всього одну-дві пари особин.
За даними дослідження, проведеного в рамках Millennium Ecosystem Assessment, в даний час вимирання видів тварин відбувається від 100 до 1000 разів швидше темпу, відповідного нормальному процесу еволюції[23].
Внесок у зміну цієї ситуації вніс Джеральд Даррелл. Він став першою людиною, що перетворив зоопарк в інститут розведення рідкісних видів тварин. Для відновлення чисельності зникаючого виду потрібно як мінімум кілька пар неспоріднених особин, умови утримання та їжа, підібрані для кожного виду індивідуально. Позитивний підсумок роботи щодо збереження видів досягається в тому випадку, якщо особин стає досить багато для успішного переселення їх у природне середовище проживання або в аналогічне середовище, якщо природне середовище знищено людиною. Таким чином вже врятовано безліч видів тварин.
Якщо тварина вже є рідкісною, але ще не стоїть на порозі вимирання, практикується створення заповідників.
Влада Кенії і Танзанії вже усвідомили, що туристи, охочі побачити живих слонів та інших тварин в природній обстановці, приносять куди більші прибутки, ніж продаж слонової кістки і левових шкур. Тепер співробітники державних заповідників швидше вступлять в бій з браконьєрами (такі випадки були), ніж самі спробують убити лева або слона.
В Україні така робота проводиться в недостатньому обсязі, заповідники часто охороняються не надто добре.
Тварина, що вважається вимерлою, не обов'язково вимерла. Завжди є шанс, що кілька особин уникли загибелі, ставши обережнішими. Чим більшу територію займав раніше вид і чим менше вона освоєна, тим вищий такий шанс. Так, наприклад, були виявлені особини такахе, виду, який вважався вимерлим. Але в більшості випадків ймовірність вторинного набуття виду близька до нуля.
↑Van Vuure C.T. De Oeros — Het spoor terug, Cis van Vuure. — Wageningen University and Research Centrum / Ministry of the Flemish Community, Brussels & Wageningen, 2003.
↑Bouton Jacques («Père») (1640): Relation d'un établissement de francois depuis l'an 1635 en l'isle de Martinique, l'une des Antilles de l'Amerique, p.71-72
↑Fuller, Errol (1987). Extinct Birds. Penguin Books (England). с. 148—149. ISBN0670817972. {{cite book}}: Перевірте значення |isbn=: контрольна сума (довідка)
↑Fuller E. Extinct birds. — Oxford: Oxford Univ. Press, 2000.
↑ абШаблон:НЕ переведено3 (1708):Voyages et Avantures de François Leguat & de ses Compagnons, en Deux Isles Desertes des Indes Orientales, etc. 2: 71. Jean Louis de Lorme, Amsterdam. PDF fulltext [Архівовано 2 листопада 2012 у Wayback Machine.]
