За Святославом Семенюком («Український путівник по Польщі», 2007) рід Тарло походить із села Щекарки під Радомом (тепер Мазовецьке воєводство), який у XIV ст. згадується як боярський (бояр у польській феодальній ієрархії ніколи не було). Рід Тарло залишив вагомий слід як в українській, так і польській історії. У XIII ст. більша частина роду переселилася на Люблінську землю, і тоді утворилися дві гілки — руська (українська) і польська. З давніх-давен родині Тарло належали села Ополє і Яновець (на Люблінщині). Яновець перейшов пізніше до родини Фірлеїв. Люблінські Тарли очолили боротьбу за незалежність Русі (України) від Польщі і орієнтувалися на Литву, з якою організували і провели кілька походів на Польщу.
У 1351 р. люблінські бояри Оттон Тарло і Пшонка зробили спробу включити Люблінщину, яка входила на той час до Польського Королівства, до складу Великого князівства Литовського (вони видали литовцям усі переправи через Віслу). Але з того нічого не вийшло — Люблінщина потрапила до складу Польського Королівства. Тоді Тарли, як і всі інші люблінські бояри-русини, різко змінили свою позицію, і у 1387 р. навіть змусили польську королеву Ядвіґу Анжуйську рушити на схід і приєднати інші руські землі до Польщі. За такі вчинки Тарли одержали великі маєтки, але поляки їх з часом конфіскували за антипольські позиції. Повернув рід Тарлів свої землеволодіння лише за часів королеви Софії Гольшанської (1405—1461 рр.), що була донькою русько-литовського київського князяАндрія Івановича Гольшанського, у XIV ст. У 1550 р. Андрій Тарло заклав поруч із Щекарками місто, яке назвав Тарлов. Відомим істориком був Станіслав Тарло — єпископРКЦ у Перемишлі, який у 1544 р. видав книгу «Дії поляків у Прусії». Станіслав вважав себе поляком, виступав за подальше покатоличення Русі.[1]
Ян (бл. 1527—1587) — державний діяч Речі Посполитої, войськийльвівський (1553–1554), дворянин королівський (1554), секретар королівський (з 1556), каштелянмалогощський (1563 — 1565) та радомський (1565–1574), воєвода люблінський (1574–1587), старосталомжинський і пільзненський[1]. Активний кальвініст. 1573 р. підтримала створення Варшавської конфедерації. Надалі виступав проти Габсбургів і підтримував кандидатуру трансільванського князя Стефана Баторія на королівський трон Речі Посполитої. Був двічі одружений з кальвіністами. Перша дружина — Ганна Гостомська (пом. після 1565 р.), дочка воєводи равського Ансельма Гостомського (бл. 1508—1588 рр.), від шлюбу з якою дітей не мав. Друга дружина — Агнешка Шафранець (пом. після 1601 р.), дочка каштеляна і воєводи сандомирського Станіслава Шафранця (пом. 1598 р.) та Анни Дембіцької.[2]. Діти від другого шлюбу:
Анна (йморвіно від першого шлюбу) — дружина Станіслава Стажеховського.
Адам Пйотр[pl] (бл. 1679—1719) — стольник великий коронний, воєвода люблінський; староста стенжицький, блонський, янівський, люблінський, солотвинський і новінський; володар Винників (біля Львова)[1].
Станіслав Тарло[pl] (пом. 1705) — маршалок Головного Коронного трибуналу (1668), каштелян завіхостський, воєвода люблінський.
Ян (1684—1750) — генеральний подільський староста, воєвода люблінський і сандомирський; староста коросненський, кам'янецький, летичівський, сокальський, ясельський.
Станіслав Тарло[pl] (бл. 1480—1544) — католицький перемишльський єпископ, королівський секретар, поет.
Павел Тарло (пом. 1553) — суддя земський львівський, войський стрийський і львівський.
Анна — дружина Станіслава Жижинського.
Лукаш (пом. 1533)
Ґабріель[pl] (бл. 1486—1565) — великий коронний підстолій і крайчий, охмістр королеви Катерини Габсбург, каштелян радомський; староста холмський, дроговизький, хенцинський, ковельський, любачівський.
Андрій (Анджей) Тарло (пом. перед 1509) — підстолій львівський.
Анджей[pl] (пом. після 1532) — хорунжий львівський.
Адам (1713—1744) — воєвода люблінський, маршалок Скарбового Коронного трибуналу; староста ясельський, дрогобицький, зволенський та долинський; відомий дуелянт.
Антоній[pl] (пом. 1759) — каштелян любачівський, староста злоторийський.