Старосві́тська або наро́дна банду́ра — український народний інструмент з родини арф, гусел та псалтиріонів, на якому грали (грають) традиційнийкобзарський репертуар.
Старосвітські бандури бувають різної форми та величини. Їх роблено кустарним способом і вони відрізнялися одна від одної. Коряк (нижня дека) видовбували з суцільного шматка дерева, переважно з клена або верби. Деки були з різної породи ялини, й часто не мали рип. Інструмент мав приблизно 20 струн (від 17–23), з яких 4-6 — басові струни та 15–18 — приструнки. Стрій приструнків — діатонічний (мінор, мажор, або діатонічні лади) залежно від твору, який треба виконувати. Баси було настроєно до основних акордів звукоряду приструнків. Кілки дерев'яні.[1][2]
До 1891 р. струни використовувано кишкові та на деяких інструментах баси поодиноких струн — мідні. В XX столітті на інструментах почали використовувати сталеві струни. В такій формі С.Б. залишилась незмінною продовж 20-х, 30-х років XX століття.
Початком уживання в Україні терміну «бандура» Г. Хоткевич назвав 1580 рік, де його згадано у зв'язку з Войташком, українським бандуристом і композитором, що працював при дворі Самійла Зборовського.[3]
І. Зінків конкретизує етнічну і географічну атрибуцію хордофонів, які могли стати прототипами для виникнення старосвітської бандури, а саме: ліро- та лютнеподібні хордофони скіфо-сарматів і аланів; ліроподібні хордофони ґотів та англо-саксів; цитро- та лютнеподібні хордофони давніх слов'ян Східної і Центральної Європи; цитро- і лютнеподібні хордофони Західної і Східної Європи доби Середньовіччя, Відродження і Бароко[4][5].
Стрій та спосіб гри
Традиційні бандури мають діатонічний стрій — без півтонів — і настроюються відповідно до голосу свого господаря. Вироблений поколіннями спосіб гри — обома руками по всіх струнах, інструмент притиснуто до грудей і розвернуто струнами до слухача — забезпечує повний, кришталево прозорий супровід до співу.[6]
Вміння грати на старосвітській бандура зберіг фактично тільки один чоловік — художник з Харкова Георгій Ткаченко. Він навчився грати ще 1916–1917рр, придивляючись до гри харківських кобзарів Петра Древченка, Степана Пасюги, Павла Гащенка, Івана Кучугури-Кучеренка та инших. Г. К. Ткаченкові вдалось оминути жорна репресій (у ті страшні часи він виїхав на навчання за межі України, до Москви), і таким чином зберегти традицію.[7]
З часів відновлення Україною своєї Незалежності кобзарі та бандуристи реставрують старосвітську бандуру як іструмент та способи гри на ній.
Стрій бандури М. Кравченка
Бандура Михайла Кравченка мала 5 басів і 18 приструнків[8]. Мала такий стрій: баси В1-В-f-F-B та підструнки c1-d1-es1-f1-g1-a-b-c2-d2
-es2-f2-g2-a2-b2-c3-d3-es3-f3[3].
Інструмент мав 5 струн на грифі (бунтів) і 6 приструнків. Порфирій Мартинович вказує, що спосіб гри тут був подібний до вересаївського: притискалося тільки два найтонші бунти[10]. З обляду на це, бандура Магадина, за сучасною класифікацією, радше є кобзою, ніж старосвітською бандурою. Стрій такого інструменту записаний не був.
Панська бандура — гібрид народної (старосвітської) бандури та торбана. Від старосвітської бандури був запозичений діатонічний звукоряд та спосіб гри, від торбана — додаткові басові струни, що кріпились на контргрифі. Окрім того, панську бандуру частіше робили довбаною (як С. Б.), а не клепаною (як торбан).
Старосвітська діатонічна бандура ідеально підходила під традиційний репертуар кобзарів та бандуристів. Але наприкінці XIX — початку XX століття ентузіасти намагаються розширити можливості інструменту за рахунок невластивого йому репертуару класичної музики і хроматизують інструмент повністю чи частково.
Хроматизація, збільшення кількості струн, докорінна зміна способу гри та інші «вдосконалення» класичного народного інструмента у радянський час спричинилися до майже повного витіснення традиційної бандури з народного побуту, а також до значної підміни понять[6]. Тепер, коли хтось говорять слово «бандура» достеменно не зрозуміло, про що йдеться. Про традиційну (ще — старосвітську, народну) бандуру, чи бандуру академічну.
Академічна бандура «харківського» типу
Цей різновид бандури також можна вважати спадкоємцем хроматичної бандури, але конструкція інструмента дозволяє грати і в традиційний спосіб, і у «чернігівський».
Староствітська бандура наприкінці 1980-х — у 2010-х роках
Наприкінці 1980-х — поч.90-х всі, хто намагався відродити старовинну бандуру об’єдналися у творче об’єднання Кобзарський Цех. На кшталт старовинних об’єднань незрячих кобзарів. На сьогодні існують Харківський, Київський кобзарський і Львівський лірницький цехи. Сучасні кобзарі всіляко намагаються відродити старовинний інструмент, надати йому більшого поширення[7].
Підручники
Кушпет В. Г. — «Самонавчитель гри на старосвітських музичних інструментах — Кобза О. Вересая, бандура Г. Ткаченка, торбан Ф. Відорта» (Київ 1997)
Кушпет В. Г. Школа реконструкції виконавської традиції: ліра, кобза, торбан, бандура, спів (К. 2016)
Хоткевич Г. «Підручник гри на бандурі» (Львів, 1909)
Овчинніков В. П. — «Самонавчитель гри на бандурі» (Москва, 1914).
Ткаченко, Г. К. Основи гри на народній бандурі // ж. «Бандура», #23-24, 1988
Домонтович, М. Самонавчитель до гри на кобзі або бандурі — № 1 — 2, Одеса, 1913 — 1914
↑ абХоткевич Гнат. Музичні інструменти українського народу. Друга редакція /Г. М. Хоткевич ; упоряд., підг. тексту, покажч. О. О. Савчук ; післямови І. В. Мацієвський, В. Ю. Мішалов, М. Й. Хай. — Харків : Видавець Олександр Савчук, 2018. — 512 с. ; 202 іл. — С.189
↑Кушпет В. Г. — «Самонавчитель гри на старосвітських музичних інструментах — Кобза О. Вересая, бандура Г. Ткаченка, торбан Ф. Відорта» (Київ 1997)