Станіслав Лемпицький народився 25 травня1886 року. Навчався в гімназіях Нового Сонча (1897—1901) i Львова (1901—1904). У 1904 році він вступив на філологічний факультетЛьвівського університету, де вивчав польську літературу й класичну філологію. Слухав лекції, зокрема, Вільгельма Брунхальського та Йозефа Калленбаха. Там він познайомився зі Станіславом Котом, Юліушем Кляйнером, Тадеушем Сінком, Стефаном Грабінським і Стефаном Верчинським. Здобувши вищу філологічну освіту, 1910 року вступив на юридичний факультет цього ж навчального закладу й у 1911 році закінчив його. З 1910 по 1921 рік працював викладачем у Восьмій і Шостій львівських гімназіях, а також у гімназіях Городенки та Борислава. У 1913 році захистив докторську дисертацію. 1924 року став екстраординарним професором, завідувачем кафедри історії освіти й навчання Львівського університету. Крім історії освіти, займався також дослідженнями історії культури в Польщі (праці Mecenat kulturalny w Polsce. Problemy i postulaty, Biskupi polskiego renesansu jako opiekunowie kultury, Szymon Szymonowicz i jego czasy, Medyceusz polski XVI wieku, Renesans i humanizm w Polsce), був історик польської літератури (Ян Кохановський, Ігнацій Красицький, Адам Міцкевич). У 1933 році Станіслав Лемпицький став ординарним професором. Обіймав посаду заступника декана й декана гуманітарного факультету Львівського університету.
З 1925 року він працював директором Польського шкільного музею при вул. Госєвського, 4 у Львові, у 1925—1927 роках керував літературним видавництвом Оссолінеуму, у 1933—1939 роках був редактором «Енциклопедії освіти». З 1928 року обирався дійсним членом Наукового товариства у Львові, а з 1929 року був член-кореспондент Польської академії знання. 1930 року одружився з Ядвігою Гамською й разом з нею провадив науково-літературну рубрику Львівського радіо. У 1937 році нагороджений командорським хрестом Ордена Відродження Польщі.[1]
Після приєднання Львова до СРСР викладав старопольську літературу у Львівському університеті.
Під час німецької окупації працював бібліотекарем у львівському Оссолінеумі, брав участь у роботі таємного університету.
Після другої світової війни Станіслав Лемпицький був викладачем Львівського університету. Навесні 1945 року примусово репатрійований, виїхав до Кракова. Став там викладачем, а згодом завідувачем кафедри історії літератури Ягеллонського університету. З 1946 року Лемпицький дійсний член Польської академії знання.
Помер 2 грудня 1947 року в Кракові від гострого інфаркту міокарда, коли в себе вдома приймав іспит у студентів. [2] Поховали Станіслава Лемпицького на Сальваторському цвинтарі.
Учні
Учнями Станіслава Лемпицького були Стефан Цьорох, Амелія Діцян, Ян Добжанський, Ева Гродецька, Тадеуш Ган, Оскар Канфер, Л. Карлувна, Антоні Кнот, Броніслав Коцовський, Марія Ванда Кон-Культис, Лукаш Курдибаха, Адольфіна Маннувна, Броніслав Надольський, Марія Антоніна Ольхава, Редер Рапаппорт, Альфонс Шлец, Таубе Шонфельд, Естер Шрейбер і Уршула Шумська[3].
Твори
Наукові праці
Mecenat kulturalny w Polsce. Problemy i postulaty
Biskupi polskiego renesansu jako opiekunowie kultury
Szymon Szymonowicz i jego czasy
Medyceusz polski XVI wieku
Renesans i humanizm w Polsce (1952)
Художні твори
Wspomnienia ossolińskie (1948)
Złote paski (1957) — автобіографічна повість
Heinrich Heine. Poezje wybrane. (Wrocław 1951) — переклади поезії Гайнріха Гайне
Бібліографія
Ewa Brodacka-Adamowicz. Stanisław Łempicki (1886—1947) — człowiek i historyk. A. Marszałek, 2002. ISBN 8373229353, 9788373229358
Jan Draus. Uniwersytet Jana Kazimierza we Lwowie 1918—1946. Portret kresowej uczelni. Kraków 2007.
Władysława Szulakiewicz. Stanisław Łempicki (1886—1947). Twórca lwowskiej szkoły historii wychowania. Toruń: Wydawnictwo Naukowe Uniwersytetu Mikołaja Kopernika, 2012. ISBN 978-83-231-2802-1
↑Joanna Pisulińska. Doktoraty historyczne na Uniwersytecie Jana Kazimierza 1918—1939. У: Wielokulturowe środowisko historyczne Lwowa w XIX i XX w., t. 1, red. Jerzy Maternicki, Rzeszów: Wydawnictwo Uniwersytetu Rzeszowskiego 2004, s. 233—249