Сефевіди (перс.صفویان; осман.: Devlet-i Safeviyye; دولت صفوی; курд.سەفەوییەکان,Sefewî) — іранкська шахська династія, що правила з початку XIV століття районом Ардебілю (Південний Азербайджан), що входила до складу держави Ак-Коюнлу, а з 1502 по 1722 роки всім Іраном[1][2][3][4][5][6].
Історія
Засновником династії був Ісмаїл I (1501-1524), нащадок засновника суфійського ордену Сефевіє, родом з Ардебілю в Південному Азербайджані. Після перемоги над Алвендом, правителем держави Ак-Коюнлу під Шаруром (в Нахічевані) Ісмаїл переможно вступив до Тебріза, де в червні 1501 року проголосив себе шахом Персії[7][8]. Ісмаїл далі підпорядкував собі весь Іран, а в травні 1502 року коронував себе шахом Ірану. Столицею сефевідської держави стало місто Тебріз. Згодом столиця була перенесена до Казвіна, а звідти — до Ісфахана, на початку правління Сефевидів в Ірані вони опиралися на тюркські племена кизилбашів і затвердили тюркську мову як мову двору та армії, тоді як перська мова була мовою цивільної адміністрації; перською ж писалися написи на монетах.
З початком XVII, з переносом столиці в Ісфахан, в державі Сефевидів виникає посилення іранського впливу, перська мова витісняє тюркську в офіційних сферах, однак при Сефевідському дворі продовжували розмовляти майже виключно тюркською.[9][10][11][12] Так, за повідомленням Адама Олеарія, що відвідав Персію під час правління шаха Сефі I, при дворі Сефевідів розмовляли тюркською мовою, а перську мову можна було почути вкрай рідко, тому більшість персів вчили на доповнення до своєї мови й тюркську[13]. Сефевіди називали себе сасанідським титулом «шаханшах» (цар царів), яке лестило національному самолюбству. На перший план вони висунули, однак, не національний принцип, а шиїзм, оголосивши його державною релігією.
↑Richard Tapper. «Shahsevan in Safavid Persia», Bulletin of the School of Oriental and African Studies, University of London, Vol. 37, No. 3, 1974, p. 324.
↑Vladimir Minorsky. «The Poetry of Shah Ismail», Bulletin of the School of Oriental and African Studies, University of London, Vol. 10. No. 4, 1942, p. 1006a.
↑У 16 столітті, тюркомовна сім'я Сефевидів з Ардебілю в Азербайджані, ймовірно, тюркизованого іранського (можливо, курдського), походження, завоювала Іран та затвердила тюркську як мову суду та армії, так він через свій високий статус та широкий контакт з місцевими мовами вплинув на розмовну перську; в той час як письмова перська, мова високої літератури та цивільної адміністрації, залишається практично в незмінному стані (In the 16th century, the Turcophone Safavid family of Ardabil in Azerbaijan, probably of Turkicized Iranian (perhaps Kurdish), origin, conquered Iran and established Turkic, the language of the court and the military, as a high-status vernacular and a widespread contact language, influencing spoken Persian, while written Persian, the language of high literature and civil administration, remained virtually unaffected in status and content. John R. Perry, «Turkic-Iranian contacts», Encyclopaedia Iranica, January 24, 2006
↑Most of the Persians, with their own language, learn also the Turkish especially in those provinces which have been long under the jurisdiction of the Grand Seignor, as Shirvan, Adirbeitzan, Iraq, Baghdad, and Eruan, where children are taught the Turkish language and by this means it is so common at court that a man seldom hears anyone speak the Persian; as in the Grand Seignior's country, they ordinarily speak the Sclavonian, and in the Mogul's the Persian. But in the province of Fars (which is the ancient Persia) and at Shiraz, they speak only the Persian language. The travels of Olearius in seventeenth-century Persia
