|
Сварник Іван Іванович (письменник)
 Іва́н Іва́нович Сварни́к (* 1 червня 1921, с. Лисогірка, тепер Дунаєвецького району — † 14 лютого 1989, Львів) — український письменник-байкар, редактор, видавець. БіографіяНародився у с. Лисогірці (нині Дунаєвецького р-ну Хмельницької обл.) у родині заможних селян. Дядько Семен під час революції 1905 вчинив замах на царського жандарма і втік до Америки (там став комуністом, а потім власником крамниці). Батько, Іван Тимофійович, був грамотним і відстоював права селян перед владою, в роки НЕПу заснував власну артіль і забезпечував односельців сільгоспреманентом[1]. Коли Івасеві було 8 років, батька «розкуркулили» й заслали в Сибір, а небавом і матір Настю (з дому Чудна) з 5 дітьми, одне з яких іще не ходило, вигнали з села й мали вивозити в Сибір[2]. Але на станції (це згадували в Лисогірці ще живі свідки) Настя так вдало зіграла сцену божевілля, що вартові махнули на них рукою: «І так здохнуть!». Бабі вдалося порозпихати дітей, крім найменшої, яка померла, серед людей — як наймитів. Сама ж вона пристала у с. Завадівці біля Вишнівчика до вдівця, якому була за господиню, а з часом зібрала докупи й дітей. За спогадом І.Сварника, «Кам'янець-Подільський — перше місто, куди я ще учнем четвертого класу прийшов пішки на екскурсію». Згодом за кожної нагоди приїздив сюди. Після закінчення середньої школи вступив до Кам'янець-Подільського учительського ін-ту[3]. Однак, отримавши повістку до війська, повернувся додому і працював учителем і старшим піонервожатим у Вишнівчицькій середній школі. 1940 року пішов служити в армію. Учасник Другої Світової війни. Війну зустрів під Володимиром-Волинським командиром 45-мм протитанкової гармати. Бійці називали її «Прощай, родіна». Полк потрапив в оточення і був знищений. І. Сварникові з невеликою групкою артилеристів вдалося вибратися з оточення і навіть врятувати прапор полку. За це його згодом нагородили орденом. Однак значно більше він цінував дві солдатські медалі «За отвагу». Війну згадував рідко й без жодного ентузіазму. Після оточення добрався на рідне Поділля, працював удома, а потім у Балинському надлісництві. Тоді ж почав писати сатиричні вірші (проти Гітлера), пристав до партизанів. 1944 пішов у діючий загін ім. Чапаєва, а далі знову в армію. Воював в Україні, Польщі, Чехословаччині. Був контужений. Після війни один рік навчався в Кам'янець-Подільському учительському інституті (нині — Кам'янець-Подільський національний університет). Закінчив 1951 року філологічний факультет Львівського університету. Тоді ж одружився з однокурсницею Софією Скиртою[4]. З нею виховав 3 дітей. У 1951–1957 роках працював у Луцьку: викладач української мови та літератури, інспектор шкіл, завідувач кабінету мови й літератури Волинського інституту вдосконалення кваліфікації вчителів. Від 1957 року старший редактор, від 1962 року головний редактор львівського видавництва «Каменяр»[2]. З 1973 року, відколи його старшого сина Івана виключили з університету за «націоналізм» — завідувач відділу поезії журналу «Жовтень» (нині — «Дзвін»)[4]. Виховав не одне покоління поетичної молоді. Був чудовим оратором, часто виступав у школах, бібліотеках, колгоспах. У житті не терпів пияцтва, несправедливості, лицемірства, хамства, бюрократії; був дуже чуйним до людей, допомагав усім, хто до нього звертався. За нинішніми уявленнями був «націонал-комуністом», постійно боровся за нашу мову, культуру. Захоплювався горбачовською перебудовою, однак уважав, що бюрократія (в першу чергу партійна) не допустить радикальних змін[5]. Активно працював Іван Іванович на громадському поприщі, був відповідальним секретарем правління Львівського міського відділення Комітету захисту миру, за що удостоювався неодноразових нагород Комітету. А літературна діяльність відзначена Почесною грамотою Президії Верховної Ради БРСР, Грамотою Президії Верховної Ради УРСР[6]. Помер несподівано, після операції на апендицит[7]. Похований на полі № 22 Личаківського цвинтаря. Як учень корифея української байки Микити Годованця, неодноразово бував, часто з іншими гумористами, у «діда Микити» в Кам'янці-Подільському, учасник свята «Подільські візерунки» (Кам'янець-Подільський, вересень 1986). ТворчістьПерші вірші й фейлетони надруковано 1948 року в багатотиражці університету. Збірки гуморесок та байок:
Перший лауреат премії імені Степана Олійника (1986). Вшанування пам'ятіВ рідному селі поета Лисогірці його іменем названа школа (нині недіюча) та вулиця (Братів Сварників)[7]. На відзначення 100-річчя Івана Сварника відбулась низка заходів на його батьківщині - Дунаєвеччині та Хмельниччині. 28 травня 2021 року у селі Лисогірка відбулись читання за участю учнівської молоді, працівників школи, клубу, бібліотеки. Учасники відвідали криничку, з якої пив воду Іван Сварник, поклали квіти до його портрета. 1 червня 2021 року у Дунаєвецькій міській публічно-шкільній бібліотеці відбувся конкурс читців байок та гуморесок Івана Сварника під назвою «Жартома про все на світі», у якому взяли участь учні 1-9 класів шкіл Дунаєвецької громади. Переможців відзначили призами голова Дунаєвецької міської громади Веліна Заяць. 2 червня 2021 року у Хмельницькій обласній універсальній науковій бібліотеці відбулись загальнообласні літературні читання «Мій вічний дух на журавлиному крилі» за участю читців з Хмельницького обласного літературного музею, читачів бібліотек області. До заходу долучилися син і донька Івана Івановича Сварника — Іван Іванович та Галина Іванівна. На відзначення 100-річного ювілею Івана Сварника підготовлено ряд видань. Збірка «Сміх і сльози Івана Сварника» укладена сином і донькою письменника. Сюди увійшли вибрані байки, уривки зі щоденника, неопубліковане, спогади і нариси. Збірка «Невтомний життєлюб. Іван Сварник у творчості, спогадах, відгуках» підготовлена Центром дослідження історії Поділля інституту історії НАН України при Кам'янець-Подільському національному університеті ім.І.Огієнка, Хмельницькою обласною універсальною науковою бібліотекою та Хмельницьким обласним літературним музеєм, укладач В.С.Прокопчук.  Примітки
Література
|
||||||||||||||||||||||||||||||||||||
Portal di Ensiklopedia Dunia
