|
Рудницький Михайло Іванович
Миха́йло-Лев Іва́нович Рудни́цький (7 січня 1889, Підгайці, Тернопільська область — 1 лютого 1975, Львів) — український літературний критик, літературознавець, письменник, поет, перекладач. Дійсний член НТШ, доктор філософії (1914)[2]. У міжвоєнний період чи не найавторитетніший і найерудованіший з публіцистів у Західній Україні, дотримувався ліберально-демократичних поглядів. РодовідБатькоБатько — нотар Іван Рудницький (1856—1906), був сином греко-католицького священника Михайла Рудницького (1821—1889/90) з Дунаєва біля Бережан, потім декана з Поморян, і його дружини — ополяченої німкені Кароліни Глязер. Отець Михайло Рудницький був руським патріотом, під час «Весни народів» спалив свій шляхетський диплом. Іван навчався у Бережанській гімназії, на правничому відділі Львівського університету (закінчив 1880). Відбувши військову службу (брав участь у війні в Боснії 1882), працював судовим авскультантом у Бережанах, Винниках біля Львова, Миколаєві (1886). Покинув суд і перейшов до нотаріату: близько 1887 влаштувався нотаріальним кандидатом у Підгайцях у конторі Міхала Боровського. У Підгайцях народився старший син Михайло. Через польські шовіністичні замашки Боровського в час виборів 1889 року Іван Рудницький покинув його контору і перевівся до Зборова (1889—1892). Потім працював нотаріальним кандидатом у Золочеві, Ходорові (1896), Миколаєві, Гримайлові, поки знайшов посаду нотаря в Луці біля Самбора (бл. 1898—1899). На початку 1903 року перевівся до Бережан, де й помер. Похований на Бережанському цвинтарі[3]. Іван був українським патріотом, народовцем, приятелював із Данилом Танячкевичем, Анатолем Вахнянином, Юліаном Романчуком, виступав проти москвофілів. Попри те, що вдома говорили по-польськи, дітей виховав на українських патріотів, всі вони стали видатними культурними та громадськими діячами. МатиМати Іда Шпіґель (1862—1950) дочка єврейського рабина у Львові. Іван познайомився з нею, коли вперше проходив військову службу (1877—1878). Її батьки мали крамницю на вулиці Замарстинівській і противилися їхньому шлюбові, так само проти були батьки Івана. Їхній роман тривав понад 10 років, навесні 1889 вони одружилися проти волі батьків; перед тим Іда вихрестилася на католицтво під іменем Ольги; обряд відбувався, очевидно, в римо-католицькому костелі Всіх Святих у Львові. Оселилися у Підгайцях на вулиці Кравецькій, де й народився старший син Михайло. Крім Михайла, мали дітей: Володимира (1890—1974), Мілену, Івана, Антона. Юні рокиМихайло пішов до Академічної гімназії у Львові. На той час батько працював у Гримайлові й дружину з дітьми віддав до Львова до свого родича Теодора-Богдана П'юрка, який служив крилошанином капітули Катедрального собору Святого Юра. До гімназії Михайло ходив зі синами Івана Франка Андрієм і Тарасом. Коли батько отримав посаду нотаря в Луці, Михайла перевели до гімназії в Самборі, а в 1903 р. — до гімназії Бережан. Тут він почав писати вірші (1905). У грудні 1906 р. батько помер і мати вирішує перебратися до родичів до Львова. По закінченні Михайлом у липні 1907 р. Бережанської гімназії, вони переїхали до Львова і оселилися в домі Бернарда Полонецького (1862—1943; вихрест, справжнє — Берл Пордес) — власника видавництва «Книгарня Польська» на пл. Галицькій, 14 (потім перебралося на вул. Климентини Танської, 1, тепер Руданського, позаду готелю «Жорж». Мати здавала власне житло в найм, торгувала нерухомістю. Шлях до літературного ОлімпуТого ж 1907 року Михайло вступив на правничий виділ Львівського університету ім. Франца І у Львові, і одночасно почав працювати у «Книгарні Польській» секретарем літературознавця Остапа Ортвіна (1876—1942; справжнє Оскар Катценеленбоген), в якого здобув вишкіл і широку ерудицію. Захоплення літературою спонукало до того, що у 1908 р. Михайло Руднцький покинув юриспруденцію і перевівся на філософський виділ, а згодом вирішив їхати до Парижа вивчати французьку літературу. Від 1 вересня 1910 до 1 листопада 1911 р. Рудницький навчався в Сорбонні, де слухав лекції Анрі Бергсона і Жоржа Сореля. У Парижі вступив до Франко-слов'янського товариства, зблизившись із його головою Полем Казеном (1881—1963) на ґрунті спільного інтересу до польської літератури (згодом Поль Казен у 1932 захистив у Львівському університеті докторську дисертацію з творчості Іґнаци Красіцкого), і до місцевої «Української громади», де зустрічався з Володимиром Винниченком та Анатолієм Луначарським. Повернувшись до Львова, продовжував навчання у Львівському університеті, який закінчив у 1913 році. У «Книгарні Польській» працював до 1914 року. Відвідував збори українського літературного товариства «Молода муза» у каварнях «Монополь» (функціонувала на місці нинішнього будинку на площі Міцкевича (тоді Маріацька), 8) і «Центральна» в нинішньому будинку на площі Галицькій, 7, де зустрічався з Іваном Франком. За характером Михайло Рудницький був гострим, амбітним, рухливим, ініціативним, за висловом Петра Карманського, у молодості «хорував на циніка». За в'їдливий сарказм отримав від Франка прізвисько «Мефістофель». 10 липня 1914 р. у Львівському університеті подав до захисту дисертаційну роботу «Іван Франко як письменник і критик» на здобуття ступеня доктора філософії. Вважається одним з найавторитетніших дослідників творчості Франка. З початком Першої світової війни уникнув призову до австрійської армії. У квітні 1915 р., ще під час російської окупації Галичини, виїхав до Києва. У половині 1915-го зійшовся близько з Миколою Зеровим, який викладав у гімназії в Златополі на Херсонщині; завдяки знайомству з ним зійшовся з колом майбутніх поетів-неокласиків. Від вересня 1917 викладав німецьку мову у новоствореній 2-й українській гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства; одночасно з ним тут викладав латину і Зеров. Паралельно упродовж 1917—1918 Рудницький працював в Українському народному університеті на посаді доцента кафедри філософії. У 1918 уклав збірку «Кілька віршів», датовану 16 листопада 1918 р., однак її не видав. Збірку присвятив Миколі Зерову, якого назвав своїм учителем. З падінням режиму гетьмана Павла Скоропадського покинув Київ у грудні 1918 р. До Галичини не повернувся через українсько-польську війну; через Будапешт, Відень і Швейцарію виїхав до Парижа. Від 29 березня 1919 працював секретарем дипломатичної місії УНР, перекладачем при українському хорі Олександра Кошиця. У Парижі познайомився з Андре Моруа. Від 8 листопада 1920 до 29 серпня 1921 р. проживав у Лондоні, знов повернувся до Парижа, потім проживав на Французькій Рив'єрі. Познайомився з багатьма діячами європейської культури, зокрема з колишніми учасниками літературного товариства Молода Бельгія. «Диктатор на наймолодшому Парнасі»7 липня 1922 повернувся з Парижа до Львова. Працював професором французької і англійської літератури Таємного українського університету у м. Львові (1922—1925), від вересня 1923 р. — завідувач літературного відділу (1923—1929) та співредактор (1929—1939) газети «Діло». У 1934—1938 роках був співредактором журналу «Назустріч» (разом із О. Боднаровичем і Василем Сімовичем), фактично головним редактором, опублікувавши у 1-му номері «Назустрічі» програмну редакційну статтю «Плани». Брав активну участь у діяльності «Товариства українських письменників і журналістів імені Івана Франка» у Львові. Після виходу монографій «Між ідеєю і формою» (1932; її написав ще перед 1914 роком) і «Від Мирного до Хвильового» (1936) здобув славу чи не найавторитетнішого українського літературного критика. Співпрацював з Богданом-Ігорем Антоничем, першим відзначив високий літературний талант Ірини Вільде. Намагався привести українську літературу до європейських норм, «відбронзовував» українських класиків (як Тадеуш Бой-Желенський польських), за що був критикований українськими консервативними колами. У 1935 р. започаткував публічну дискусію стосовно того, чи повинен письменник мати світогляд. За словами Петра Карманського, в ті часи Михайло Рудницький „в один час зробився диктатором на наймолодшому Парнасі”.[4] Володів 10 мовами (в тому числі, польською, їдиш, німецькою, французькою, англійською, російською, італійською). Скоро після повернення до Львова одружився з Мартою Олесницькою — дочкою відомого політичного діяча Євгена Олесницького і Ванди з Врубевських; з нею мав єдину дочку Дарину. За спогадами Лариси Крушельницької, у той час Рудницькі проживали в районі вулиці Івана Франка. Відомо, що У 1922 р. Бернард Полонецький побудував віллу у респектабельному районі на теперішній вул. Івана Франка, 143 (тоді Понінського, 21) навпроти нинішнього Музею Івана Франка. Можливо, там тоді проживав і Михайло Рудницький. 27 червня 1935 р. обраний дійсним членом НТШ, філологічної секції. У 1937 р. обраний професором кафедри української літератури Львівського університету ім. Яна Казимира у Львові, але не затверджений польськими шовіністичними колами на посаді. Зі встановленням режиму Перших совітів дружина Рудницького разом із дочкою еміґрувала, які і його брати й сестра. Проте сам Михайло залишився у Львові. Присмерк славиВтративши житло, переселився до своїх бережанських родичів на вул. Уєйського, 6 (тепер Устияновича), кв. 9, біля Політехніки. У Львові залишилася також теща Михайла Рудницького Ванда з Врубевських Олесницька, до якої він ставився надзвичайно тепло, взявши до себе на квартиру. 27 листопада 1939 р. був призначений завідувачем кафедри зарубіжних літератур Львівського державного університету ім. І. Я. Франка (1939—1941), у січні 1940 р. — заступником декана філологічного факультету. Одночасно працював завідувачем відділу критики газети «Вільна Україна» (1939—1940). У 1940 р. вступив до Львівської організації Спілки письменників УРСР під час радянської окупації Західної України. Під час німецької окупації як напівєврей змушений був остерігатися за своє життя. У 1942—1943 роках працював домашнім учителем у сім'ї Терпиляків у селі Залуква (тепер Галицького району Івано-Франківської області). Із закінченням війни повернувся до Львова на посаду завідувача кафедри зарубіжних (західних) літератур (1944—1947) Львівського університету, одночасно виконує обов'язки декана філологічного факультету (1944—1947). У 1945 р. затверджений професором на кафедрі зарубіжних літератур. Восени 1947 р. Рудницького звинуватили в націоналізмі, виключили зі Спілки письменників УРСР, звільнили з посад завкафедри зарубіжних літератур і декана, перестали друкувати (до 1951). Однак, був змушенний «визнати» свої «помилки», і ще того ж 1947 року його призначили виконувачем обов'язків завідувача кафедри англійської філології (у 1955—1958 — завідувач цієї кафедри). У 1951—1952 і в 1953 виконував обов'язки декана факультету іноземних мов університету, у 1955—1957 — декан цього факультету. За сумісництвом у 1951—1953 рр. викладав на кафедрі мови та літератури Українського поліграфічного інституту ім. Івана Федорова. Аби уникнути переслідувань, змушений був підписатися під збірником памфлетів «Під чужими прапорами» — вульгарних пасквілів проти діячів українського національно-визвольного руху і церкви, написаному ще 1944—1945 Володимиром Бєляєвим і виданим 1954 російською мовою (український переклад 1956 р.). 1958—1970 рр. — професор кафедри української літератури Львівського університету, з 1970 професор-консультант цієї ж кафедри. У листопаді 1971 р. перейшов до Інституту суспільних наук АН УРСР, але 1 січня 1972 року повернувся професором на кафедру української літератури. Виявився замішаним у скандалі навколо Бєляєва і завідувачки кафедри французької філології Львівського університету Ольги Вікторівни Тимофєєвої (до Львова скерована 1946 р. на посаду завкафедри французької філології, її чоловік був секретарем Червоноармійського райкому КПРС Львова; саму Ольгу характеризували позитивно). Перебуваючи в гостях у Тимофєєвих, за відсутності її чоловіка, п'яний Бєляєв, поки Рудницький відлучався з квартири, домагався Ольги Вікторівни і, погрожуючи пістолетом, поранив у ногу. За це Бєляєва у 1960 відкликали зі Львова до Москви. Після смерті тещі Ванди Олесницької Рудницький близько 1960 р. одружився зі своєю колишньою студенткою Людмилою Захарій (1932—2012), яка теж походила з Бережан. Офіційний керівник і консультант 15 захищених кандидатських і докторських дисертацій. Автор бл. 200 друкованих робіт, з них 9 монографій. Не був ні депутатом, ні членом КПРС. Похований на Личаківському цвинтарі у Львові Творчий доробокЛітературознавчі праці
Художні твори
Публіцистика
Переклади
НагородиНагороджений Почесною грамотою Президії Верховної Ради УРСР, іншими державними нагородами.
Популяризація імені і спадкуПісля тривалого періоду проскрибування і неґації поступово відродився суспільний інтерес до творчого спадку Михайла Рудницького.
Існує й окремий туристичний маршрут, присвячений батькам літературознавця, в рамцях пішої екскурсії «Єврейський Львів», організованої львівською аґенцією Топ-Тур.[5]
АудіокнигиМихайло Рудницький. "Без слів, замість слів" (поезія в прозі із збірки "Очі та уста"): https://www.youtube.com/watch?v=t6ynlxN9FE4 Михайло Рудницький. "На св. Миколи під подушку" (поезія в прозі із збірки "Очі та уста"):https://www.youtube.com/watch?v=l06nAIBc5lI Михайло Рудницький. "Тінь дружби" (поезія в прозі із збірки "Очі та уста"): https://www.youtube.com/watch?v=S1yz6qycMLc Примітки
Джерела та література Вікіцитати містять висловлювання від або про: Рудницький Михайло Іванович
Література
Посилання
|
|||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
.svg){kind=small}
.svg){kind=small}
