Роди мелосу

Роди мелосу (дав.-гр. γένη τῶν μελῳδουμένων; лат. genera melorum, genera modulandi), або тетрахордові роди (γένη τῶν τετραχόρδων), в античній музичній теорії — роди інтервальних структур, які гармоніка подає у вигляді звукорядів в обсязі кварти. Мелодія в античній музиці як правило складалася з тетрахордів одного роду — діатонічного, хроматичного або енармонічного, але також допускалися (принаймні, в теорії) і змішання родів, і перехід із роду в рід. У збережених давньогрецьких мелодіях переважає діатонічний рід.

Характеристика

Грецькі теоретики музики розрізняли три роди мелосу: діатоніка (διάτονον, diatonum[1]), хроматика (χρῶμα, chroma) і енармоніка (ἐναρμόνιον, також ἁρμονία; enarmonium, також harmonia)[2]. Від енармоніки слід відрізняти енгармонізм — явище, властиве мажорно-мінорній тональності, з її опорою на рівномірну темперацію. «Першим і найдавнішим з родів слід вважати діатоничний, оскільки людська природа натрапила на нього першим; другий — хроматичний; третій же і найвишуканіший (ἀνώτατος букв. „найвищий“ або „найважливіший“) — енармонічний, — він був останнім і сприйняття ледь звикло до нього з великими труднощами» (Аристоксен).

Як ядро інтервальних систем теорія розглядає тетрахорд; складніші інтервальні системи розглядаються як похідні від нього.

Критерієм для відмінності одного роду мелосу від іншого служило чуттєве сприйняття двох найменших інтервалів тетрахорду як «згущення» або «скупченості» (πυκνόν). У теорії енармоніка і хроматика вважалися «пікноновими» родами (сума найменших інтервалів менша від третього), діатоніка — «апікноновим» (будь-який з інтервалів усередині тетрахорду не більший від двох інших, разом узятих[3]).

Конкретні значення інтервалів (виражених у вигляді відношень чисел) у тетрахордах трьох родів не були строго закріплені в теорії, але змінювалися від одного музичного вчення до іншого (пор., напр., описи тетрахордів у Філолая, Архіта, Аристоксена, Птолемея). Арістід Квінтіліан («Про музику», гл. 9), Нікомах («Посібник з гармоніки», гл. 12) і Боецій («Основи музики», кн. 1, гл. 21) спрощено подають три роди мелосу так:

  • діатонічний тетрахорд складається з двох цілих тонів і півтону.
  • хроматичний тетрахорд складається з «трипівтону» (дав.-гр. τριημιτόνιον, лат. triemitonium; пізніше semiditonus, «півдитон»; від кінця Середньовіччя — «мала терція») і двох півтонів.
  • енармонічний тетрахорд складається з дитону (ditonus; від кінця Середньовіччя — «велика терція») і двох дієс (dieses).
Діатон дещо суворіший і природніший [від інших]; хрома ж відступає від, так би мовити, природного розтягування і пом'якшується; звуки енармону підігнані один до одного найкраще. Всього існує п'ять тетрахордів: нижчих, середніх, з'єднаних, відокремлених, вищих [звуків]; і у всіх них мелодія діатонічного роду проходить через півтон, тон і тон — спочатку в одному тетрахорді, потім (знову через півтон, тон і тон) в іншому, і так далі. Тому й кажуть «діатон» — тобто ніби проходить через тон і ще через тон. Хрома ж, що грецькою означає «колір», є ніби першою зміною згаданого [природного] розтягування; вона співається через півтон, півтон і три півтони — адже будь-який консонанс кварти складається з двох тонів і півтону (втім, неповного[4]). Назване слово «хрома» виводиться зі шкірного покриву, який, змінюючись, набуває іншого кольору. Енармон же, тобто «найзлагодженіший»[5], называється так, тому що у всіх тетрахордах співається через дієсу (дієса — це половина півтону), дієсу і дитон.

— Боецій. Основи музики

В аристоксеніків (послідовників Аристоксена) діатоніка і хроматика розглядалися в кількох «відтінках» («хроях», χρόαι); в енармоніці відтінків не було. Частини тону (півтони і дієси) описувалися як рівні «музично-логічні» величини, які запросто можна додати:[6]

українською грецькою й латиною інтервали усередині тетрахорду
м'яка діатоніка μαλακόν molle 12 + 18 + 30
напружена (синтонічна) діатоніка σύντονον incitatum 12 + 24 + 24
тонова хроматика τονιαῖον toniaeum 12 + 12 + 36
полуторна (геміольна) хроматика ἡμιόλιον hemiolium 9 + 9 + 42
м'яка хроматика μαλακόν molle 8 + 8 + 44
енармоніка ἐναρμόνιον / ἁρμονία enarmonium / harmonia 6 + 6 + 48

У Птолемея немає поняття відтінків роду, будь-який структурний різновид мелосу іменується словом «рід». Наприклад, діатонічний тетрахорд він описав у таких структурних різновидах:

українською грецькою інтервали усередині тетрахорду
діатон м'який μαλακόν 8: 7 10: 9 21:20
діатон твердий (напружений, синтонічний) σύντονον 10: 9 9: 8 16:15
діатон рівний (вирівняний) ὁμαλόν 10: 9 11:10 12:11
діатон тоновий (середній) τονιαῖον, μέσον 9: 8 8: 7 28:27
діатон дитоновий (двотоновий) διτονιαῖον 9: 8 9: 8 256: 243

Відтінки не змінюють суті роду. Незалежно від злегка відмінних числових відносин модальні функції тетрахорду залишаються незмінними, а етос роду описується як єдиний і самототожний. Зокрема,

Вид хроми як такої зберігається доти, поки відчувається хроматичний етос (τὸ χρωματικὸν ἦθος). У кожного з родів свій шлях до сприйняття, нехай навіть використовується не один-єдиний поділ тетрахорду, а багато. Ясно, що рід залишається незмінним, при тому що розміри [інтервалів] змінюються; рід не змінюється до певної межі разом зі зміною інтервальних величин, а залишається самим собою; а якщо він залишається собою, то залишаються незмінними і функції (δυνάμεις) звуків[7].

— Аристоксен. Основи гармоніки

Питання вживаності (частотності) окремих відтінків у античній музиці, яке стояло вже в стародавні часи і донині залишається дискусійним, навряд чи колись буде вирішене остаточно, зважаючи на нечисленність збережених нотних пам'яток і бідність інших історичних свідчень. Безсумнівно, що тетрахорд, описаний у Птолемея як «дітоновий діатон» (два піфагорійських цілих тони + ліма), був найдавнішим і базовим — у таких самих числах його можна знайти вже у Філолая, пізніше — в знаменитій космічній гамі (в «Тімеї») Платона, у Псевдо-Евкліда (Sectio canonis), Ератосфена й у багатьох інших античних авторів, аж до Боеція. Тетрахорд саме цієї структури, саме в цих числах став основним для конструювання октавної діатоніки[8] в середньовічній Західній Європі. Твердий відтінок діатоніки став прообразом чистого ладу для музичної теорії Дж. Царлино.

Рецепція

Хроматичний і енармонічний роди мелосу неодноразово також використовувалися — в специфічних формах — протягом усієї історії західноєвропейської музики. В кінці Середньовіччя їх узяв на озброєння італійський музичний теоретик Маркетто Падуанський. У епоху Відродження роди мелосу активно впроваджував у практику Нікола Вічентіно, причому хроматика й енармоніка в його трактуванні набули особливого статусу «зарезервованої» для вишуканого слуху музики (musica reservata):

[Багато панів і людей благородного походження, особливо в славному місті Феррарі, де я зараз перебуваю] дійсно розуміють, що (як доводять стародавні письменники) хроматична і енармонічна музика заслужено була зарезервована (riserbata) для іншого використання, ніж музика діатонічна. Остання, придатна для повсякденного слуху, виконувалася на публічних святах у громадських місцях. Перша ж, придатна для вишуканого (букв. «очищеного») слуху, застосовувалася в ході приватних розваг панів і князів, для гідної хвали видатним особам і героям.

— Вічентіно. Стародавня музика, зведена до сучасної практики (Практика I.4)

Поняття родів мелосу не зникло і з настанням Нового часу. У XVIII столітті ним (лат. genera modulandi), наприклад, користувався Й. Г. Нейдгардт[ru].

Мікрохроматику, як подальший розвиток енармоніки, також використовували французькі композитори кінця XVIII — середини XIX століть Рейха і Галеві.

У XX столітті хроматика й енармоніка набули розвитку в музиці І. О. Вишнеградського, А. Хаби, А. Пуссера та інших авангардистів.

Вчення про роди мелосу лягло в основу вчення про роди інтервальних систем у вченні про гармонію Ю. М. Холопова.

Див. також

Примітки

  1. ↑ Ю. М. Холопов пропонував передавати як «діа́тон»
  2. ↑ За Холоповим також «ена́рмон», наприклад, див. у книзі: Музыкально-теоретические системы. Учебник. М., 2006, с.70.
  3. ↑ Рівності між сумою двох нижніх і верхніх інтервалів тетрахорду бути не може, оскільки кварту, як надчасткове (епіморне) відношення, не можна поділити навпіл порівну (без уведення ірраціональних значень величин інтервалів).
  4. ↑ Тобто не рівно півтон; у своїх трактатах Боецій неодноразово показує, що цілий тон 9:8, як і будь-яке надчасткове (епіморне) відношення, не можна поділити порівну на 2 частини (в раціональних числах).
  5. ↑ Прикметник ἐναρμόνιος, утворений від ἐν + ἁρμονία, буквально означає «гармонійний», «злагоджений».
  6. ↑ Роды мелосу Аристоксена наведено в реконструкції Птолемея, де кварта вважається рівною 60 частинам, цілий тон — 24 частинам, півтон — 12 частинам; у Клеоніда — вдвічі менші числа.
  7. ↑ Між іншим, з цієї цитати абсолютно очевидно, що т. зв. «зонна теорія» існувала, принаймні, за 2300 років до М. О. Гарбузова.
  8. ↑ Точніше, міксодіатоніки — з двома b, круглим (відповідає нинішньому сі-бемолю) і квадратним (відповідає нинішньому сі).

Джерела та їх переклади сучасними мовами

  • A.M.T.S. Boetii de musica institutione libri quinque. Leipzig, 1872.
  • Karl von Jan. Musici scriptores graeci. Recognovit prooemiis en indice instruxit Carolus Janus. Leipzig, 1895.
  • Die Harmonielehre des Klaudios Ptolemaios, hrsg. v. Ingemar Düring. Göteborg, 1930.
  • Aristoxenus. Elementa harmonica, ed. R. da Rios. Roma, 1954.
  • Aristides Quintilianus on Music in Three Books. Translation <…> by Thomas J. Mathiesen. New Haven, 1983.
  • Greek Musical Writings. Volume II: Harmonic and Acoustic Theory, edited by Andrew Barker. Cambridge, 1989.
  • Аристоксен. Элементы гармоники. Издание подготовил В. Г. Цыпин. М., 1997 (т.1), 1998 (т.2).
  • А. М. С. Боэций. Основы музыки / Подготовка текста, перевод с латинского и комментарий С. Н. Лебедева. — М. : Научно-издательский центр «Московская консерватория», 2012. — xl, 408 с. — ISBN 978-5-89598-276-1.

Література

  • Martin L. West. Ancient Greek Music. Oxford, 1992.
  • Thomas J. Mathiesen. Apollo's Lyre. Greek Music and Music Theory in Antiquity and the Middle Ages. Lincoln & London, 1999.
  • Ю. Н. Холопов. Гармония. Теоретический курс. М., 2003.
  • Музыкально-теоретические системы. Учебник для историко-теоретических и композиторских факультетов музыкальных вузов. М., 2006.
  • Б. Л. ван дер Варден. Пробуждающаяся наука. Математика Древнего Египта, Вавилона и Греции. М., 2006.
  • Palisca C. Humanist revival of the modes and genera // Music and ideas in the sixteenth and seventeenth centuries, ed. by T. Mathiesen. Urbana: University of Illinois Press, p. 71-98.