|
Піховшек В'ячеслав Володимирович
В'ячесла́в Володи́мирович Піхо́вшек (нар. 13 вересня 1966, місто Тальне Черкаської області) — український проросійський пропагандист, журналіст і публіцист. З червня 1999 року лауреат звання Заслужений журналіст України. На початку своєї журналістської кар'єри наприкінці 1980-их Піховшек не мав настільки яскраво виражених проросійських поглядів, однак з роками, перебуваючи у проросійських колах України він суттєво радикалізувався і вже працюючи на проросійських телеканалах Медведчука (NewsOne/ZIK/112/Перший незалежний тощо) його риторика стала реваншистською, українфобською, проросійською, та антизахідною.[1] ОсвітаЗакінчив філософський факультет Київського національного університету ім. Тараса Шевченка (навчався з 1983 по 1990 рік) за спеціальністю «історик філософії». Стажувався в Українському науковому інституті Гарвардського університету (1988), на факультеті філософії Лейпцизького університету (1989) та в університеті Коннектикут (1996). Політична діяльністьВ кінці 1980-х був активістом Української Студентської Спілки (УСС), міжнародним секретарем Союзу Українського Студентства. 23 лютого 1990 року, за словами Олеся Донія, членами УСС Піховшек був запідозрений у тому, що він є агентом КДБ та відсунутий від організації[2][3][4]. У 1990 р. випустив єдиний екземпляр самвидавної газети «Спостерігач». Засновник і багаторічний директор Українського Незалежного центру політичних досліджень (УНЦПД) (червень, 1991). На початку 2000-х рр. був членом партії «Демократичний Союз» Олександра Волкова, входив в її першу п'ятірку на парламентських виборах 2002 р. Діяльність у ЗМІІз лютого 1995 р. — ведучий програми «П'ятий кут» на УТ-1 та «УТ-2». Продюсер і режисер: Лаврентій Малазонія. Із 1999 р. — ведучий програм «Епіцентр», «Епіцентр-дебати» (під час передвиборчої кампанії 1999 року вів програму з Аллою Мазур), «5х5», «Іду на Ви» на телеканалі «1+1». Зокрема, у ефірах програми «Епіцентр» з'являлися такі відомі журналісти як Наталія Лігачова, Діана Дуцик, Едуард Лозовий, Ольга Мусафірова, Георгій Гонгадзе та інші. Грудень 1999—2005 рр. — головний редактор Телевізійної служби новин (ТСН) телеканалу «1+1». Піховшек протримався на цій посаді понад 4 роки. Часи Піховшека в ТСН вважаються одними з найгірших з огляду на цензуру і «темники», а також через звільнення журналістів і редакторів, акції протесту в 2002 і восени 2004 рр. Про свою місію Піховшек говорить сам в розмові із Президентом України Леонідом Кучмою на аудіозаписі, який зробив майор держохорони Микола Мельниченко від 22 березня 2000 року у кабінеті Президента України:
4 червня 2000 року Президент України Леонід Кучма пропонує журналісту стати восени очільником його прес-служби. Проте Піховшек використовує всі відмовки, щоб залишитись на каналі «1+1». Під час однієї з таких розмов він називав себе «солдатом революції, який робить те, що Президент вирішує, де хто працює, і хто на яких місцях працює…» 27 жовтня 2004 року був одним з ведучих «Прямої лінії з Володимиром Путіним», яка проходила у Києві. З січня 2005 по червень 2006 був співведучим ток-шоу «Йду на ВИ» (в парі з Ольгою Герасим'юк та Едуардом Лозовим). З осені 2006 по червень 2008 року вів оновлений «Епіцентр». У лютому 2009 року був звільнений з телеканалу 1+1. Після тривалого бойкоту з боку засобів масової інформації у 2009 р. Піховшек став постійним автором газети політтехнолога Костя Бондаренка «Левый берег», а потім її інтернет-видання «LB.UA»(головний редактор — Соня Кошкіна). Також публікується на сайтах «Полеміка»[5], УНІАН[6], Оглядач (Обозреватель)[7]. З травня 2017 року Піховшек вів на телеканалах NewsOne (з лютого 2021 року після накладення санкцій РНБО на «медіахолдинг Медведчука» разом з колегами перейшов на канали Перший незалежний, а з листопада 2021 року до 26 лютого 2022 року— на UkrLive) авторські програми «Хронологія дня», «Хронологія тижня», «Епіцентр» (відновлений після 10-річної перерви в ефірі під назвою «Епіцентр української політики») та «П'ятий кут» (відновлений як «П'ятий кут. Розвиток»). Резонансні твердженняУ листопаді 2002 року перед виборами голови Верховного Суду України у своїй програмі «Епіцентр» на телеканалі «1+1» Піховшек з посиланням на «власні джерела» у Генеральній прокуратурі України повідомив про хабар у розмірі 0,5 млн грн, які наче пропонувалися за підтримку кандидатури Василя Онопенка на цей пост. За словами ведучого, до цього був причетний народний депутат України від фракції «Батьківщина» Михайло Павловський. В кінці липня 2003 року Шевченківський районний суд Києва оштрафував телеканал «1+1» та Піховшека за цей фейк і зобов'язав останнього вибачитись у найближчому випуску його програми перед Онопенком та Павловським. Журналіст здійснив відповідну заяву в своєму етері 7 вересня 2003 року.
Піховшек дав зрозуміти, що керувався національним інтересами.
У своїй статті, опублікованій 26 січня 2011 р. в газеті «Известия в Украине» (головний редактор — Яніна Соколовська), Піховшек стверджував, що журналіст «Української правди» Сергій Лещенко був би найкращою кандидатурою для вбивства з метою дискредитації Президента України Віктора Януковича, як свого часу був забитий засновник «Української правди» Георгій Гонгадзе в 2000 році.[9]
Після цього, 7 лютого 2011 журналіст Сергій Лещенко відправив листа редакції газети «Известия в Украине» у відповідь на цей матеріал. А згодом, на сайті «Українська правда» він опублікував листа олігарху Ігорю Коломойському, який тоді був власником «Известий», з проханням опублікувати лист-відповідь повністю. У лютому того ж самого року міжнародна організація «Репортери без кордонів» опублікувала лист В'ячеслава Піховшека і Яніни Соколовської, в якому журналісти вимагали спростувати інформацію про те, що вони не є політконсультантами Віктора Януковича:
Сам Сергій Лещенко згодом віджартовувався про журналіста:
Після одного із ефірів Піховшека на каналі NewsOne з міністром юстиції України часів Януковича Оленою Лукаш 31 серпня 2018 адвокат Масі Найєм вимагав вибачення від телеведучого перед учасниками бойових дій на сході України, яких ведучий прирівняв до вбивць:
КнигиСпівавтор та укладач книг «Дніпропетровськ проти Держбезпеки» (1996), «Розвиток демократії в Україні: 1997 рік» (1998), «Дніпропетровська сім'я — 2» (1998), «Четверта колона». Відзнаки
Примітки
Посилання |
||||||||||||||||||||||||||||||||||||
Portal di Ensiklopedia Dunia
