Пульчінелла (балет)

Пульчінелла
італ. Pulcinella
Композитор	Ігор Стравінський
Жанр	neoclassical ballet^d
Видано	1920
Прем'єра
Дата	15 травня 1920
Пульчінелла у Вікісховищі

«Пульчінелла» (італ. Pulcinella) — балет із співом Ігоря Стравинського на одну дію, створений в 1919–1920 роках на основі музики Дж.-Б. Перголезі та інших композиторів XVIII століття. Балет був створений за мотивами традиційної італійської комедії дель арте, в якій Пульчінелла виступає одним з головних чоловічих персонажів. Лібрето створювалося спільними зусиллями авторів: беззмінним лідером і організатором Російських сезонів Сергієм Дягілєвим, композитором Ігорем Стравинським, хореографом Леонідом Мясіним і сценографом Пабло Пікассо. Перше виконання відбулося 15 травня 1920 року в Гранд-опера, Париж, під керуванням Ернеста Ансерме силами трупи Російський балет Дягілєва. Балет відродив інтерес до Пульчінелли як персонажа комедії дель арте, що значно ослаб у XIX столітті[1] .

Історія

Батько Пульчінелли зустрічає біля будинку його наречену, робота Дж. Д.Тьєполо, 1797

Леонід Мясін писав у мемуарах, що ідея постановки прийшла при роботі над дослідженнями по комедії дель арте в бібліотеці королівського палацу в Неаполі, де хореограф знайшов ряд сценаріїв XVIII століття: «Після довгих роздумів я вирішив, що саме характер Пульчінелли найкраще втілити в балетній формі»[2]. «Того літа [1919 року] в Неаполі я часто ходив дивитися лялькові вистави, в яких Пульчінела грав головну роль. Я захоплювався його постійно менявшимися жестами, його довгими ногами, його маскою з гачкуватим носом, з усміхненої і плаче сторонами особи. У старого італійського актора я купив справжню маску Пульчінелли, яка раніше належала Антоніо Петіто, акторові і режисерові комедії дель арте XVIII століття. Я надів її і спробував відтворити руху і жести Пульчинелли»[3]. Балетмейстер придумав балет за сценарієм початку XVIII століття, а коли розповів Дягілєву про задуманий балет, той запропонував використовувати для нього музику Перголезі. У бібліотеці консерваторії Сан-П'єтро-а-Маєлла в Неаполі Дягілєв і Мясін відібрали 15 інструментальних п'єс композитора, які до того часу не були опубліковані [3].

Балет був задуманий Дягілєвим на основі лібрето XVIII століття і, згідно з його задумом, повинен був супроводжуватися автентичною музикою: для цього були вибрані твори Джованні Перголезі, десять фрагментів (всі шість вокальних)[4][5]. Хоча вся музика була приписана Перголезі, велика її частина атрибутована некоректно: деякі композиції написали Доменіко Галло, Уніко Віллем ван Вассенаар, Карло-Іньяціо Монца і, можливо, Алессандро Парізотті[6] . Згідно мемуарів Стравінського, Дягілєв також зняв копії творів Перголезі із зібрань бібліотек Лондона[7]. З більш пізніх досліджень випливає, що Дягілєв запропонував Стравінському фрагменти з опер Перголезі «Закоханий монах» (1732) і «Фламініо» (1735), Кантату № 4, Гавот з двома варіантами і Синфонію[К 1] для віолончелі та контрабаса, частини з тріо-сонат для двох скрипок і баса-контінуо, Алегро з Сонати № 7 для клавесина і інші твори, згідно з таблицею В. П. Варунца[8].

У 1919 році диригент Ернест Ансерме написав Стравинському про можливі перспективи аранжування. Спочатку композитор поставився до пропозиції без ентузіазму: йому не подобалася ідея обробки чужої музики. Однак, вивчивши зібраний Дягілєвим в бібліотеках Неаполя і Лондона матеріал, Стравінський передумав і взявся за роботу. За спогадами композитора, ця робота принесла йому велику радість і відчуття близького духовного споріднення і навіть спільності почуттів з неаполітанським композитором, до творчості якого він «завжди відчував велику схильність і зовсім особливу ніжність»[9].

Ця трудомістка робота «за певним сценарієм з картинами різного характеру» потребувала координації між основними творцями балету і, відповідно, великої кількості нарад з Дягілєвим, Пікассо та Мясіним, під час яких виникали різні розбіжності, які виливалися в досить бурхливі сцени[9]. Мясін ставив танці по клавіру, який йому посилав Стравінський частинами, у міру того як він закінчував їх оркестрування. У зв'язку з цим між ними виникло деяке непорозуміння, що виразилося в різних підходах до концепції балету. На думку композитора, первісна хореографія Мясіна, її характер і підкреслена значущість танців не відповідали його задуму, і в першу чергу «скромній» звучності невеликого камерного оркестру: «Доводилося, отже, ставити заново танці, пристосовуючи їх до моєї звучності. Мясіну і артистам балету все це дуже набридало, хоча вони і усвідомлювали, що іншого виходу немає».

Л. Міхеєва зазначила, що казка «Чотири полішинеля» стала основою лібрето, авторами якого, згідно мемуарів композитора, виступили Дягілєв, Пікассо, Стравінський і Мясин [10]. Ф. Хартнолл, А. Деген і І. Ступніков відзначили, що балет ставився по комедії дель арте про «Чотирьох Полішинелів»[11][12]. Режисер трупи Дягілєва Сергій Григор'єв і Лорка Мясін (син Леоніда Мясіна) писали, що лібрето було створено Леонідом Мясіним[13][14]. Е. Я. Суріц вказала авторами сценарію Дягілєва, Стравінського і Мясіна[15]. При оформленні костюмів художник намагався дотримуватися історичної достовірності, тому дещо відступив від спрощеності кубізму[16].

Особливості музики

Хоча сюжет і музична основа походять від пізнього бароко, Стравинський орієнтувався на закони легкої і вибагливої музики рококо, яка краще пасувала сюжету і комічному змісту. Композитор грунтовно переробив старовинну музику, запозичуючи деякі теми і характерну фактуру, але при цьому використовував сучасну ритміку і гармонії. Балет «Пульчінелла» вважається власним оригінальним твором Стравінського[17].

Як вказував композитор, одна з головних проблем, пов'язаних з «перестворенням» музики XVIII століття, полягала в тому, що він мав переробити оперні та концертні п'єси в танцювальні. У зв'язку з цим, спочатку він шукав у творах Перголезі швидше «ритмічні», ніж «мелодійні» номера, але виявив, що такої відмінності не існує, так як інструментальна, вокальна, духовна чи світська, музика XVIII століття вся є в даному разі танцювальною музикою. За його словами, цей балет був його відкриттям минулого, своєрідним хрещенням, «завдяки якому стали можливі всі мої подальші твори»[18]. За його зауваженням, цей балет в музичному відношенні «був поглядом назад і перше з багатьох діянь любові в цьому напрямку, але також і поглядом у дзеркало», проте критика цього не зрозуміла. Стравінського називали імітатором, складати «просту» музику, дорікали в «дезертирство» по відношенню до «модернізму», звинувачували в зречення від його «істинно російського спадщини». У відповідь на критику з приводу блюзнірського ставлення до класики Стравинський зауважив: «Моя відповідь їм усім була і є незмінною: ви „почитаєте“, а я люблю». Крім того, намагаючись краще пояснити суть музики балету, композитор говорив, що він вважав за краще «заспівати» її, ніж намагатися висловити словами, поступово за прикладом музикантів, коли вони спілкуються між собою і коли, бажаючи точніше висловити те, що являє собою музичний твір, вони починають наспівувати його.

У 1921 році композитор зробив транскрипцію твору для механічного рояля[19]. На основі музики балету Стравінський в 1922 році написав оркестрову Італійську сюїту[20], прем'єра якої відбулась силами Бостонського симфонічного оркестру під управлінням П'єра Монтё 22 грудня 1922 року в Бостоні. Друга редакція сюїти була зроблена в 1949 році, третя — в 1965 році. Крім того, на основі музики балету Стравинський написав Сюїту для скрипки і фортепіано (1925), «Італійську сюїту» для віолончелі та фортепіано (1933), «Італійську сюїту» для скрипки і фортепіано (1933)[4]. Віолончельна і скрипкова «Італійські сюїти» створювалися у співпраці з їх першими виконавцями — Г. П. П'ятигорський і С. Душкін[5].

Балет, створений для камерного оркестру з солістами, часто вважається першим твором неокласичного періоду Стравінського[10]. В остаточній версії твір написано для трьох сольних виконавців (1 сопрано, 1 тенор і 1 бас), крім того в оркестрі 2 флейти (2 пікколо), 2 гобоя, 2 фагота, 2 валторни (F), 1 труба (C), 1 тромбон, «концерт» (2 скрипки, 1 альт, 1 віолончель, 1 контрабас) і р«іпіено» (8 скрипок, 4 альти, 3 віолончелі та 3 контрабаса)[4][5] .

Борис Асаф'єв зауважив, що звернення Стравінського до музики епохи бароко вказує на пошуки композитором стійкої бази для створення сучасної музики. У відповідь на звинувачення Стравінського в занепадництві і сліпому наслідуванні «паризьким смакам» Асаф'єв писав: «Не він наслідує, а йому наслідують. Він диктує свої смаки. Він перший бере і перетворює по своєму, як ніхто ще до нього, новий матеріал»[21]. На думку радянського критика, балету не так вже й характерна стилізація і архаїзація, як це може здатися на перший погляд, для цього глибокого сучасного музичного твору, в якому «любовно і ласкаво втілена пластична краса італійського мелосу, вічно живого і чарівного». Той же автор знаходить відому зв'язок між цим балетом і комічною оперою-водевілем Стравинського «Мавра». До музичним особливостям балету Асаф'єв відносить:

Дійові особи

Пульчінела. Пімпінелла, його кохана. Доктор. Пруденція, його дочка. Тарталья. Россета, його дочка. Кавієлло і Флоріндо, кавалери. Фурбо, двійник Пульчінелли. Четверо Пульчінеллят. Вокалісти: сопрано, тенор, бас[22] .

Сюжет

Закоханий Пульчінела, фреска Дж. Д.Тьєполо (1797)

Історія Пульчінелли взята з неаполітанського рукопису, датованого 1700 роком, що містить ряд традиційних, характерних і популярних комедій неаполітанської сцени.

Дія одноактного балету розгортається в Неаполі початку XVIII століття [23]. Історія починається серенадами Флоріндо і Кавієлло до Пруденції і Розетти. Обидві жінки не вражені музикою і відповідають поклонників потоками помиїв з вікон. Крім інших з'являється ще й батько Пруденція, Доктор, який переслідує невдачливих спокусників. Закохані в веселуна Пульчінеллу Пруденція і Розетта переслідують об'єкт своїх бажань.

Новий епізод починається прогулянкою Розетти, яка танцює для Пульчінелли, і вони цілуються. Але Пімпінелла бачить це і перериває сцену. Тут же є Флоріндо і Кавієлло, які з ревнощів до Розетти б'ють Пульчінеллу. Не витримавши приниження, Пульчінела в серцях заколюється (природно, не насправді), щоб змусити Пімпінеллу пробачити його. Фурбо, замаскований під мага, з'являється і перед усіма «воскрешає» тіло Пульчінелли. Пімпінелла дійсно прощає Пульчінеллу, а Пруденція і Розетта піддаються залицянням Флориндо і Кавіелло. Балет закінчується шлюбами закоханих пар [23].

Прем'єра

Основні очікування публіка дев'ятого паризького сезону Російського балету Дягілєва відносила до прем'єри «Пульчінелли»[24]. Основні виконавці на прем'єрі [13] [14] :

• Пульчінела — Л. Ф. Мясін
• Пімпінелла — Т. П. Карсавіна
• Прюденція — Л. П. Чернишова
• Розетта — В. Н. Немчинова
• Флоріндо — Н. Н. Звєрєв
• Кавієлло — С. Ідзиковський [14][25]
• Доктор — Е. Чекеті [14] [23]

Перший показ здобув успіх, балет увійшов до репертуару трупи Дягілєва. Відповідно до хронології представлень Російського балету Дягілєва, «Пульчінелла» останній раз виконувався трупою з 25 червня по 28 липня 1928 року в Театрі Його Величності (His Majesty's Theatre), Лондон [26].

Оцінки

Згідно з оцінкою С. Л. Григор'єва, хореографія Мясіна «була чудова: одночасно поетична і забавна». Сам хореограф чудово виконав головну роль. Карсавіна, Чернишова та Немчинова танцювали також чудово [24].

І. Ф. Стравінський високо оцінив постановку і відгукнувся про неї як про справжній успіх: «„Пульчінелла“ — одна з тих рідкісних вистав, де все строго врівноважено і де всі складові елементи — сюжет, музика, хореографія, декоративне оформлення — зливаються в одне ціле, струнке і єдине. Щодо хореографії, то слід сказати, що, за винятком кількох епізодів, які так і не вдалося передати, балет цей був однією з кращих постановок Мясіна, який дійсно зумів перейнятися духом неаполітанського театру. До того ж його виконання ролі Пульчінелли було вище всяких похвал. Щодо Пікассо, то він створив справжнє диво, і мені важко сказати, що мене, захопило більше — фарби, пластика або ж дивовижне сценічне чуття цієї чудової людини»[27].

На думку М. Ф. Ларіонова, декорації П. Пікассо до «Пульчінелли» виявилися більш чудовими порівняно з його ранніми оформленнями для трупи Дягілєва [28].

А. Н. Бенуа згадував про своє неоднозначне враження від балету: «Багато що мене полонило, а від нового твору Стравінського «Пульчінелла» я навіть був у захваті. Ідея зв'язати культ музики Перголезі з якимось знущанням над нею ж вдалася Стравінському у вищій мірі, і я не знаю в музичній літературі творів, в яких подібне «святотатство» було б одягнене в настільки ж спокусливу форму. Цього можливо не слід було робити, але зроблена вона була так, що ніяк не можна було нарікати на отриманий результат. Виверт, гримаса, а й щось, що можна уподібнити геніальній музичній клоунаді. І як це було схоже на Стравінського, — але ж Стравінський продовжував бути тоді одним з моїх найдорожчих музикантів! Відповідала музиці й «безглуздо придумана і сяк-так намазана декорація» Пікассо і його костюми, що нагадували вбрання вуличних акробатів; нарешті, було щось надзвичайно «вгадане» в стилі хореографії Мясіна. І як все це було станцювати!»[29] .

Відновлення

• 1926, 15 червня — показ відновленого Леонідом Мясін балету в театрі Гете-лірик, Париж [30]
• 1971
• відновлення Леоніда Мясіна для театру Ла Скала, Мілан [12]
• Роберт Джоффрі реконструював версію Леоніда Мясіна для Балету Джоффрі [12]
• 2007 — балетмейстер Ана-Марія Штекельман (Ana-Maria Stekelman) відтворила балет для трупи Europa Danse
• 2017 — відновлення балетмейстера Лорки Мясіна, Римський оперний театр, Помпеї [14]

Постановки інших балетмейстерів

• у1926, 16 травня — перший показ в Ленінградському театрі опери і балету, постановки Ф. В. Лопухова, декорації В.& В.& Дмітрієва[31]. Автор нової версії істотно переробив сюжет і здійснив постановку власної редакції балету[10]
• 1928 — версія Бориса Романова для труппи Російський балет Монте-Карло, Театр Колон, Буэнос-Айрес[32]; повторно в 1931 році в Паризькій Опері[12]
• 1957 — постановка Мориса Бежара, Льєж[12]
• 1972 — Джордж Баланчин і Джером Роббінс для Нью-Йорк Сіті балет[12]
• 1976 — редакція балетмейстера М. Агатової для Музичного театру імені Станіславського і Немировича-Данченка[12]
• 1978 — постановка Георгія Алексидзе для труппи Хореографічні мініатюри[12]
• 1984 — Глен Тетлі для Лондонського фестивального балету[12]

Примітки

1. синфонія — старовинний жанр, що передував класичній симфонії.

1. Чекмарёва М. А. Эволюция образа Пульчинеллы в западноевропейском искусстве XVII — первой половины XX века // Труды Санкт-Петербургского государственного института культуры. — 2008. — Т. 178 (26 січня). — С. 172—179. — ISSN 2308-0051.
2. Мясин, 1997, с. 158, Глава 9.
3. Мясин, 1997, с. 159, Глава 9.
4. Савенко С. И. Мир Стравинского. — М. : Композитор, 2001. — С. 45—46. — ISBN 5-85285-492-1.
5. Акопян Л. О. Пульчинелла // Музыка ХХ века. Энциклопедический словарь. — М. : Практика, 2010. — 856 с. — ISBN 978-5-89816-092-0.
6. Арієтта Se tu m'ami, опублікована в збірці «Старовинні арії» (Arie antiche, 1885) як твір Перголезі, була, ймовірно, створена упорядником цієї збірки Парізотті.
7. Стравинский, 2005, с. 190, Часть I. Глава V.
8. Стравинский, 2005, с. 203, Вершинина. Комментарий 15 к Главе V.
9. Стравинский И. Хроника. Поэтика. — М. : Центр гуманитарных инициатив, 2012. — С. 64—68. — (Российские Пропилеи) — ISBN 978-5-98712-015-6.
10. Belcanto, Михеева.
11. Мясин, 1997, с. 349, Ф. Хартнолл. Список постановок Леонида Мясина.
12. Belcanto, Деген, Ступников.
13. Григорьев, 1993, с. 329, Список балетов, осуществлённых Русским балетом С. П. Дягилева.
14. Lorca Massine.
15. Суриц, 2009, с. 409.
16. Les ballets russes, 2009, с. 152.
17. Стравинский, 2005, с. 395, Послесловие.
18. Стравинский И. Диалоги. Воспоминания, размышления, комментарии. — Л. : Музыка, 1971. — С. 172—173.
19. Стравинский, 2005, с. 251, Вершинина. Комментарий 1 к Главе VII.
20. Стравинский, 2005, с. 374, Вершинина. Комментарий 21 к Главе X.
21. Глебов И. Пульчинелла // Книга о Стравинском. — Л. : Тритон, 1929. — С. 259—271.
22. Энтелис Л. А. 100 балетных либретто. — М.; Л. : Музыка, .: Музыка, 1966. — 338. — С. 232—234.
23. Пульчинелла, 1981.
24. Григорьев, 1993, с. 132, Глава 12. 1920.
25. Турска И. Идзиковский Станислав // Балет : Энциклопедия / Гл. ред. Ю. Н. Григорович. — М. : Советская энциклопедия, 1981. — 623 с.
26. Les ballets russes, 2009, с. 291.
27. Стравинский, 2005, с. 195—196, Часть I. Глава V.
28. Суриц, 2009, с. 116, Архив Михаила Ларионова.
29. Бенуа А. Н. Воспоминания о балете. Заключение // Мои воспоминания : у 2 т. / Отв. ред. Д. С. Лихачёв. — изд. 2-е, доп.. — М. : Наука, 1990. — Кн. 5. — С. 539. — 744 с. — (Литературные памятники). — 50 000 екз. — ISBN 5-02-012722-1.
30. Стравинский, 2005, с. 283, Вершинина. Комментарий 14 к Главе VIII.
31. Стравинский, 2005, с. 333—334, Вершинина. Комментарий 26 к Главе IX.
32. Паппе B. М. Романов Борис Георгиевич // Балет : энциклопедия / Гл. ред. Ю. Н. Григорович. — М. : Советская энциклопедия, 1981. — 623 с.

Література

• Акопян Л. Про . Пульчинела // Музика ХХ століття. Енциклопедичний словник. — М.: Практика, 2010. — 856 с. — ISBN 978-5-89816-092-0 .
• Григорьев С. Л. Балет Дягилева, 1909—1929 = The Diaghilev Ballet. 1909—1929 / Пер. с англ. Чистяковой Н. А.; предисл. и ком. В. В. Чистяковой. — М. : Артист. Режиссёр. Театр, 1993. — 383 с. — (Ballets Russes) — 5 000 прим. — ISBN 5-87334-002-1.
• Мясин Л. Ф. Моя жизнь в балете = My Life in Ballet / Пер. с англ. М. М. Сингал / предисл. и фрагменты из монографии «Леонид Фёдорович Мясин» Суриц Е. Я. / ком. Е. Яковлевой. — М. : Артист. Режиссёр. Театр, 1997. — 366 с. — (Ballets Russes). — 3 000 екз. — ISBN 5-87334-012-9.
• Пульчинелла // Балет : Энциклопедия / Гл. ред. Ю. Н. Григорович. — М. : Советская энциклопедия, 1981. — 623 с.
• Савенко С. І. Світ Стравінського. — М.: Композитор, 2001. — 328 с. — ISBN 5-85285-492-1 .
• Стравинский И. Ф. Хроника моей жизни = Chroniques de ma vie / Пер. с фр. Л. В. Яковлевой-Шапориной / предисл., ком., послесл. и общ. текстологическая ред. И. Я. Вершининой. — М. : Издательский дом «Композитор», 2005. — 464 с. — ISBN 5-85285-724-6.
• Стравінський І. Діалоги. Спогади, роздуми, коментарі. — Л.: Музика, 1971. — 415 с.
• Стравінський І. Хроніка. Поетика. — М.: Центр гуманітарних ініціатив, 2012. — 368 с. — (Російські Пропілеї). — ISBN 978-5-98712-015-6 .
• Суриц Е. Я. История «Русского балета», реальная и фантастическая в рисунках, мемуарах и фотографиях из архива Михаила Ларионова / Научн. ред. Елизавета Суриц, Глеб Поспелов. — М. : Издательская программа «Интерроса», 2009. — 432 с. — («Первая публикация») — ISBN 978-5-91491-013-3.
• Les ballets russes : [фр.] : Catalog d’exposition [Paris, Bibliothèque-musée de l'Opéra, 24 novembre 2009 – 23 mai 2010] / Direction de Mathias Auclair et Pierre Vidal ; assistés de Jean-Michel Vinciguerra ; préface de Bruno Racine. — Montreuil : Gourcuff Gradenigo, 2009. — 299 p. — ISBN 978-2-35340-067-6.

Посилання

• Pulcinella (Stravinsky, Igor): ноты произведения на International Music Score Library Project
• Пабло Пикассо и Русский балет. 1920. Пульчинелла. Picasso Live. Процитовано 26 липня 2019.
• Деген А., Ступников И., Михеева Л. Стравинский. Балет «Пульчинелла». Belcanto.ru. Процитовано 26 липня 2019.
• Pulcinella (англ.). Lorca Massine com. Процитовано 26 липня 2019.