Пищаль

Пищаль
Країна походження	Московія^[d]

Ручна зброя в період монгольської Династії Юань приблизно (1271—1368)

Європейський зразок ручної зброї, приблизно 1380

Ручна бомбарда (1390—1400), «Музей Армії», Париж

Затинна и завісна пищалі

Пища́ль[1] — загальна назва ранніх зразків середньо- та довгоствольної вогнепальної зброї на озброєнні московитського війська в 15—17 ст.,[2] яку широко використовува­ла і козача піхота[3]. Також пищаллю називали старовинну гармату[3].

Історія

Пищалі, які з'явилися в останній чверті XIV століття, використовувалися для прицільної стрільби по живій силі та укріпленнях. Саме слово «пищаль» (д.-рус. пищаль < прасл. *pisčalь) означає «сопілка»[4] та відоме в слов'янських джерелах з XI століття; щодо вогнепальної зброї цей термін вперше згадується близько 1399 року[5]. У старочеській мові словом píšťala («сопілка») теж називався один з видів вогнепальної зброї[4]; і згідно з найпоширенішою версію, до нього сходить і «пістоль», «пістолет»[6][7].

Існували як ручні пищалі (відомі під назвами ручниця, самопал, недомірок), так і фортечні, призначені для стрільби зі стін укріплення, триноги чи лафета. Словом пищаль також нерідко називали гармати. Розрізняли різноманітні види пищалей: фортечні, облогові, стінопробивні, полкові, польові; залізні, сталеві, мідні, бронзові, чавунні[2]. Як снаряди використовувалися, переважно, залізні або чавунні ядра (для ручних пищалей — кулі).

Спочатку конструкція пищалей була дуже схожою. Відмінності в конструкції з'явилися наприкінці XV століття з винаходом ґнотових замків. В XVI столітті з'явилися ручні кременеві пищалі, які перебували на озброєнні до XVIII століття. Фактично, це був руський варіант мушкета. Такі пищалі вийшли з ужитку при реформі армії, що проводилася Петром I.

На Русі з 1408 року пищалі згадуються як облогова артилерія, з 1450 — гармати для оборони міст, а з 1480 пищалями називається не тільки артилерія, а й стрілецька зброя (аркебузи). У 1511 вперше згаданий «пищальний наряд»[5].

На території Південно-Західної Русі (України) пищалі вперше згадуються 1471 року: розповідається, що в замках у Вінниці і Чуднові було по дві пищалі. Українські пищалі ділилися на два типи: легші «рушниці» та важчі «гаківниці»[8].

Використання пищалей у війську Острозького було одним із ключових явищ що призвело до поразки Московського війська під Оршею[9].

Артилерійські пищалі, відлиті в Московській гарматній мануфактурі в останній чверті XV століття, мали довжину 18-23 калібрів. У XVI столітті існувало багато пищалей різних калібрів, наприклад, в описі 1582 згадані пищалі 28 калібрів від 1/8 гривні до пуда. Надалі відбувався відбір найбільш раціональних конструкцій, в результаті «Описная книга пушек и пищалей» 1626—1647 згадує про пищалі 14 калібрів від 1/2 до 8 гривень[5].

У Московському царстві в XVI столітті ручна пищаль з ґнотовим замком була аналогом західноєвропейського мушкета. У XVI столітті калібр ручних пищалей в середньому коливався від 11 до 15 мм[10]. Солдатів, озброєних ручними пищалями, називали пищальниками, пізніше їх змінили стрільці. Одні пищалі відрізнялися високою якістю (нарочиті), інші — ні (худі). При Василі III в Іран було відправлено 30 тисяч пищалей[11].

З середини XVII століття відзначено власне виробництво гвинтівкових пищалей, які раніше іноді закуповувалися в Європі[12].

«Сороковими пищалями» в Московській державі називалися органні гармати, що являли собою багатоствольну зброю.

Ґнотові й кременеві пищалі були в ужитку до XVIII століття[13].

У культурі

• В українському фольклорі згадується «семип'ядна пищаль»: «Хведора Безрідного хо­вали. Руський „Отченаш“ читали, в семип'ядні пищалі гримали» (дума про Федора Безрідного)[3], «Семип'ядную пищаль підняв і орлам сизоперим кулю на подарунок подарував»[14].

Примітки

1. Пищаль // Словарь української мови : в 4 т. / за ред. Бориса Грінченка. — К. : Кіевская старина, 1907—1909.
2. Пищаль // Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1974–1985.
3. Жайворонок В. В. Пищаль // Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К. : Довіра, 2006. — С. 451.
4. Етимологічний словник української мови : в 7 т. / редкол.: О. С. Мельничук (гол. ред.) та ін. — К. : Наукова думка, 1989. — Т. 4 : Н — П / укл.: Р. В. Болдирєв та ін. ; ред. тому: В. Т. Коломієць, В. Г. Скляренко. — 656 с. — ISBN 966-00-0590-3.
5. Кирпичников А. Н., «Военное дело на Руси в XIII—XV вв.», 1976.
6. Karel Titz (1922). Ohlasy husitského válečnictví v Evropě. Československý vědecký ústav vojenský.
7. Ohlasy husitského válečnictví v Evropě (чес.)
8. Пищаль // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1963. — Т. 6, кн. XI : Літери Пере — По. — С. 1370. — 1000 екз.
9. ПОРОХІВНИЦІ ТА НАТРУСКИ РЕЄСТРОВОГО КОЗАЦЬКОГО ВІЙСЬКА ВІД КІНЦЯ XVI СТОЛІТТЯ ДО 166О-Х РОКІВ. dvka.com.ua
10. В.Волков. «Войны и войска Московского государства»
11. Ігор Пахомов. «Пищальники Василия III» // «Цейхгауз» № 24.
12. Гвинтівкові рушниці. Архів оригіналу за 4 листопада 2014. Процитовано 4 листопада 2014.
13. Пішчаль // Беларуская энцыкляпэдыя ў 18 тамах / гал.рэд. Генадзь Пашкоў. — Менск : Беларуская энцыкляпэдыя імя Петруся Броўкі, 2001. — Т. 12. — С. 395. — 10 000 прим. — ISBN 985-11-0198-2. (біл.)
14. Историческія пѣсни малорусскаго народа съ объясненіями Вл. Антоновича и М. Драгоманова. Томы I и II (1-й вып.). К. 1874, 1875.

Посилання

• Пищаль // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1963. — Т. 6, кн. XI : Літери Пере — По. — С. 1370. — 1000 екз.
• Пищаль // Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1974–1985.