|
Пахицефалозаврові
Пахицефалозаврові (Pachycephalosauridae) — родина птахотазових динозаврів, що існувала наприкінці крейдяного періоду (близько 83,6—65 млн років тому). Вид, від якого пішла назва родини, Pachycephalosaurus canadensis — рослиноїдний динозавр 2—6 м завдовжки, був виявлений 1940 року в Північній Америці, вік знахідок 76—65 млн років. Опис Характерна особливість динозаврів цієї родини — захисний куполоподібний череп і шипований шкірястий наріст, що своєрідним віночком облямовує голову. Товста голова забезпечувала захист від струсів мозку при зіткненні лоб у лоб із суперником у період парування. Під час удару головою тіло динозавра займало горизонтальне положення, завдяки чому сила удару гасилася товстими кістками шиї, плечей і спини. При цьому в удар вкладалася вся маса тіла. Деякі вчені вважають, що у самців пахицефалозаврів голови могли бути забарвлені в яскравий колір, щоб привертати увагу осіб протилежної статі в період парування. Однак все це лише припущення, адже від цих тварин збереглося дуже мало залишків — практично одні черепи самців. Один такий череп, завдовжки понад 60 см, належав динозавру, довжина тіла якого становила, вочевидь, близько шести метрів. Інші види пахицефалозаврів були значно менші. Так, гомалоцефал досягав завдовжки трьох метрів. А довжина одного з представників мікропахицефалозавра (найдрібнішого товстоголового ящера) становила всього 50 см — він був не більше курки. Еволюція На цей час одним із найдавніших із відомих пахіцефалозавридів вважають Amtocephale gobiensis, що жив близько 83,5 млн років тому. На голові тварини є своєрідний відмітний знак, кістковий наріст у вигляді купола, ззаду мав невеликі конічні «голки». Як згодом стало відомо, пахицефалозавр є дитинчам преноцефалa, що ззовні дуже з ним схожий, але має більш довгі «голки» та зменшений розмір купола. Вважають, що це був преноцефал середнього юного віку. Був ще один динозавр — стігімолох. Це той же динозавр, але тільки в дуже ранньому віці, у дитинстві. Чим старше ставала тварина, тим більше ставав купол і менше «конуси». Багато питань було з приводу купольного наросту на голові пахицефалозаврів. Вважали, що наріст грає роль сучасних рогів у копитних під час шлюбних ігор. Але для цього наріст повинен бути порожнистим або бути пористим для амортизації удару. Але річ у тому, що наріст був цільною кісткою. Навіть за невеликої сили удару тварина могла бути як мінімум оглушена, а за сильнішого удару міг статися навіть летальний результат. Як з'ясувалося, наріст міг бути всього лише якоюсь прикрасою для розпізнавання представників свого виду, а також зовнішнім атрибутом, що вказує на статевозрілість власника. Історія вивчення Відомі в основному за знахідками з Північної Америки та Азії. Перші знахідки цієї родини були зроблені на початку 20 століття, проте тільки останнім часом на них звернули особливу увагу в таксономії, філогенетичної систематики, біостратиграфії і палеобіогеографії серед учених. Як правило, представлені в основному скам'янілостями їх окостенілих черепів, особливо лобових і тім'яних кісток. Кілька пахицефалозаврид були зареєстровані в Азії. Вони включають у себе: Amtocephale gobiensis, Goyocephale lattimorei, Homalocephale calathocercos, Prenocephalocephale prenes і Tylocephale gilmorei з Монголії; Heishanosaurus pachycephalus, Micropachycephalosaurus hongtuyanensis і Wannanosaurus yansiensis з Китаю. Wannanosaurus yansiensis вважався пахицефалозавром на основі 10 сінапоморфій (Батлер і Ці, 2009), але Салліван (2006) вважає його пахіцефалозаврідом incertae sedis. Wannanosaurus yansiensis на цей час розглядають як неповнолітню особину (Sullivan, 2006; Батлер і Ці, 2009). Проблематичні таксони Heishanosaurus pachycephalus і «Stegoceras» = («Troodon») bexelli обидва розглядаються Салліваном (2006), як nomen dubium тому, що перший є неповноописаним анкілозавридом, а останній базується на неповних останках лобно-тім'яної кістки. Обидва зразки пропали безвісти й вважаються загубленими остаточно (Sullivan, 2006). КласифікаціяКласифікація згідно з Sullivan's 2006 : 
Філогенія Філогенічна кладограма згідно з Evans et al., 2013.[4]
Примітки
Посилання
|
