|
Олефіренко Михайло Миколайович
Олефіренко Михайло Миколайович (нар. 9 березня 1945, Устивиця, Великобагачанський район, Полтавська обл. — пом. 9 вересня 2016, Балаклія, Харківська обл.) — український прозаїк, публіцист. Член Національної спілки письменників України (1996). Лауреат Літературних премій імені Григорія Квітки-Основ'яненка, імені Петра Василенка (обидві — 2002), журналу «Березіль» за кращу публікацію року (2008), імені Івана Котляревського, імені Костя Гордієнка, імені Олександра Масельського (усі — 2009). БіографіяОлефіренко Михайло Миколайович народився 9 березня 1945 року в селі Устивиця Великобагачанського району Полтавської області[1]. Закінчив із золотою медаллю Устивицьку середню школу. Вступив у 1962 році до Полтавського інженерно-будівельного інституту за спеціальністю «промислове та цивільне будівництво». Одержав професію інженера-будівельника у 1971 році. Упродовж 1964—1967 років проходив службу у прикордонних військах рядовим, сержантом, заступником начальника прикордонної застави поблизу Кушки[2]. Працював на будівництві нафтопроводу «Дружба» майстром, виконробом. Від 1978 року вчителював у Балаклії[1]. Дебютував у районній газеті у 1956 році віршами й нарисами. Твори друкував у журналах «Версія», «Темные аллеи», «Київ», «Березіль», «Слобожанщина». У доробку — романи, повісті, короткі оповідання українською та російськими мовами. Провідні теми творчості — минуле і сучасне українського села, життєві долі простих людей. Роман «Хуторяни» розповідає про розселення, власне, знищення українських хуторів. Книгу «Мертві не зраджують» Михайло Олефіренко присвятив періодам: розкуркулення, Голодомор 1932—1933 років, Німецько-радянська війна. У романі автор описує життя краян. Головні події зосереджені на просторах хуторів Коломійцевого й Даценкового, на теренах Полтавщини між Миргородом і Великою Багачкою[3]. Від 1996 року входив до складу Національної спілки письменників України[4]. Пішов із життя 9 вересня 2016 року у місті Балаклія. Основні твори
Примітки
Джерела
|
||||||||||||||||||
