|
Національна галерея старовинного мистецтва
 Національна галерея старовинного мистецтва (італ. Galleria Nazionale d'Arte Antica) — римська художня галерея, розташована у двох історичних палацах (Палаццо Барберіні і Палаццо Корсіні) і спеціалізована на демонстрації картин старих майстрів 13-18 ст. Передісторія і заснуванняКартинна галерея (що стане базовою для музею старовинного мистецтва в Римі) виникла набагато раніше за два історичні римські палаци, де її облаштували. Її історія тісно пов'язана як з політикою римських пап, так і з історією декількох римських аристократичних родин. Але в основі лежить мистецька збірка родини Корсіні[8]. Її заснував і помітно збільшив кардинал Нері Корсіні, племінник папи римського Климента XII (в миру — Лоренцо Корсіні). Нері Корсіні мав велетенські прибутки, котрі використав як для реконструкції власного римського палацу, так і для придбання творів мистецтва високої мистецької вартості, котрі тільки міг знайти. Це був період розпаду великих аристократичних зібрань, перерозподілу мистецьких скарбів і переходу їх до інших власників. Це доба великих колекціонерів серед багатіїв, аристократів і королівських родин Західної Європи, що суперничали між собою і хизувались власними збірками. Вже до 1740 року картинна галерея родини Корсіні мала близько шести сотень (600) високоякісних зразків живопису[8]. У 1883 князі Томмазо та Андреа Корсіні продали власний палац і картину галерею Італійській державі (королівству Італії на той час), а також всю збірку малюнків і друкованої графіки. Графічна збірка (з урахуванням її значної історичної, наукової і іконографічної вартості) була передана у Національну галерею естампів, котру обладнали в пам'ятці національної архітектури Фарнезіна (Вілла Фарнезіна[8]). Не забарились і нові вартісні надходження. 1892 року сюди передали картинну галерею герцога Джованні Торлоніа, останній подарував її Італійській державі. Того ж року сюди прибуло сто вісімдесят сім (187) картин зі збірок галереї дель Монте ді Пьєта[8]. У 1895 на базі цих та інших збірок і була заснована Національна галерея старовинного мистецтва в Римі[8]. Кількість картин перевищувала можливості їх експонування, тому їх надлишки тимчасово розмістили в інших римських музеях. 1940 року музею нарешті віддали другий поверх велетенського палацу Барберіні і картини повернули до музейної збірки. З цього року картинна галерея і була зосереджена у двох римських історичних палацах. Палац КорсініДокладніше: Палаццо Корсіні  Родина Корсіні походила з міста Флоренція. В першій половині 18 ст. кардинала Лоренцо Корсіні обрали папою римським. Племінник папи, Нері Корсіні, скористався нагодою і придбав у Римі колишню віллу 15 століття родини Ріаріо. З 1737 року земельна ділянка і старий палац зазнали реконструкції і нового облаштування. Роботами керував архітектор Фердинандо Фуга (1699—1782). Після придбання палацу Корсіні у власність держави в його приміщенні розмістили відділки Академії наук (Академя дії Лінчеі) та частку музейних збірок живопису, скульптури і ужиткового мистецтва, що увійшли в Національну галерею старовинного мистецтва. Кількість зосереджених тут картин досягла одної тисячі семисот (1700). Ділянка з садом на схилі пагорба Янікул належить Ботанічному саду Академії наук (Академя дії Лінчеі). Римський палац Барберіні _(5970341712).jpg)  Римський палац Барберіні мимоволі став етапним твором архітектури доби бароко[9]. Ще на етапі проектування про нього створив панегіричний опис якийсь флорентієць. Його «Discorso» («побажання», «схвальна промова») до князя Барберіні з приводу проекта і початка будівництва подавало щонайменше дві нові для римської архітектури ідеї :
Багаті візитери з північних країн до Риму із здивуванням розглядали римські палаци і зали, позбавлені затишку, приватності і чіткої функціональності[10]. Замість них були довгі галереї чи анфілади, а родина як кочівники блукали цими анфіладами і в залежності від потреб перетворювали будь-яку залу то у їдальню, то у спальню тощо. Влітку жили в одних кімнатах, взимку — у інших. Гості або свята в палаці лише збільшували безлад. Домовиті багатії з заальпійських країн вважали римські палаци незручними і непристосованими для приємного життя, бо були створені з міркувань хизування і марнославства, притаманних багатіям Італії[11]. Величні ризаліти палацу Барберіні, вибудовані ще за життя архітектора Карло Мадерно, ще зберігали характер відокремленості. Навпаки, парадний центр споруди став майданом для реалізації нових ідей і нових впливів. Перший поверх тут мав відкриту галерею, а другій — парадні сходи і Велику залу. Над програмою побудови палацу Барберіні і її реалізації працювала низка архітекторів, найкращих на той час в Римі — від Лоренцо Берніні до Франческо Борроміні. Якщо Берніні обмежувався наказами-рекомендаціями, Борроміні розробляв конкретні деталі і слідкував за їх виконанням. Кресленик бічної частини парадного фасаду з декором вікон роботи Франческо Борроміні зберігає галерея Альбертіна у місті Відень[12]. Парадна і житлова частини тут відокремлені. Вже хода парадними сходами передбачає керування візітером, приголомшуючи його пишнотою розписів стелі Великої зали, створеної художником П'єтро да Кортона («Боже провидіння і переваги папського управління державою»), програма котрої теж розроблялась окремо. Стилістика римського бароко з безліччю алегорій стала настільки гнучкою, що надала можливість відобразити будь-яку абстрактну ідею. І художник вільно комбінує «історичні» і «міфологічні» персонажі, християнські і античні фігури, реалістичні деталі і імітацію ліплення, умовно історичний одяг і індивідуально запропоновані орнаменти. На стелі цілий натовп античних муз, жінок-алегорій і герб родини Барберіні, дивних велетнів зі зміями замість ніг, чудово організованих талантом П'єтро да Кортона у пишну і небачену композицію. Розпис стелі в палаці Барберіні стане програмним твором римського бароко 17 століття і, можливо, є найкращим бароковим зразком музейних експозицій. Обрані твори італійських митців
Живопис неіталійців, що працювали в Італії та митців інших країн   .jpg) Національна галерея старовинного мистецтва в Римі збирає та демонструє у невеликій клькості твори неіталійських майстрів. Серед них як ті, що прибули у Італію і натуралізувались там (Ніколя Пуссен, Валантен де Булонь, Хосе де Рібера, Матіас Стомер), так і тих, що відвідали Італію на різні терміни (Ель Греко, Пітер Пауль Рубенс, Антоніс ван Дейк, Пітер ван Лар) і вибороли славу і визнання в інших країнах. Приналежність до римської художньої школи розглядалась як необов'язкова. Кількісно збільшується не тільки відділки італійських майстрів різних художніх шкіл. Нові надходження має і розділ іноземих митців. 1960 року Національна галерея отримала за заповітом картинну галерею герцога Червинара, де більшість творів належала художникам Франції 18 століття[8].
Джерела
Примітки
Посилання
Див. також |
||||||||||||||||||||||||||||
_-_Portrait_of_Pieter_Gillis_-_WGA14290.jpg)
