Досліджував лемківський фольклор в Югославії, Румунії, Польщі, Україні, західній Чехії та Моравії[4]. Дослідник українсько-словацьких літературних зв'язків.[3]
Життєпис
Закінчив Руську гімназію у Пряшеві. Вищу освіту одержав у Карловому університеті в Празі, де під керівництвом І. Панькевича та Є. Врабцової почав вивчати фольклор південних лемків. Від 1960 р. працював у кабінеті україністики Кошицького університету (Пряшів). Вчився в аспірантурі у Празькому та Київському ім. Т. Г. Шевченка (1964—1966) університетах. У 1967 р. здобув ступінь кандидата наук. Висланий з СРСР через контакти з дисидентами[3].
Під час роботи в Пряшівському університеті (1960—1972 роки) опублікував понад 200 наукових робіт, науково-популярних статей, рецензій[5] (розвідки про В. Гнатюка, Ф. Колессу, Ф. Главачека та інших)[6]. Допомагав створювати експозицію етнографічно-меморіального музею Володимира Гнатюка, спорудити пам'ятник на запущеній могилі Володимира Гнатюка у Львові.[7]
За спілкування з дисидентами звільнений у 1971 р. та змушений був працювати пастухом, кочегаром (1972—1990)[8]. Не був запрошений на проведення наукової конференції, присвяченої 100-річчю з дня народження В. М. Гнатюка на Тернопільщині.[7] Продовжує публікації своїх досліджень за кордоном. У 1990 р. був реабілітований та повернувся в Пряшівський університет.
У 1991 (1990[3]) р. його поновлено на посаді завідувача Науково-дослідним відділом кафедри україністики Пряшівського університету. У 1992 р. захистив докторську дисертацію в Києві в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Рильського. У Пряшеві заснував Асоціацію україністів Словаччини та Наукове товариство ім. Т. Шевченка у Словаччині. Збирає і досліджує фольклор українського населення Східної Словаччини. У 1991 р. обраний професоромУВУ в Мюнхені, почесний професор Кам'янець-Подільського державного університету, почесний доктор наук Ужгородського національного університету.
1979 року: перебував на запрошення Черемшинського Остапа відвідати Обласний комунальний етнографічно-меморіальний музей В. Гнатюка у Велесневі; привіз деякі документи для експозиції музею (протягом 10-денного перебування відвідали Тернопіль, Бучач, Почаївський монастир, Крем'янець; познайомився з Ігорем Ґеретою, тодішнім директором Тернопільського ОКМ Венедиктом Лавренюком).[7]
1991 р.— на святкуванні 120-річчя від дня народження В. Гнатюка
листопад 1995 р.
травень 1997 р.— брав участь у міжнародній конференції «Спадщина О. Кандиби-Ольжича у контексті національного відродження України» (відбулася у ТДПУ, нині ТНПУ). Передав матеріали в Тернопільський державний архів, Тернопільський ОКМ.[3]
Поряд з активною науково-дослідницькою діяльністю Мушинка проводив велику педадогічну й громадсько-культурно-освітню роботу як у Словаччині, так і за кордоном, насамперед в Україні, де користується великим авторитетом серед наукової громадськості[9].
Син М. Мушинки — Олександр (Олесь), україномовний словацький історик та літературознавець.
Творчість
Автор близько 200 наукових розвідок, більше 1000 статей, 350 рецензій, 50 книг[3]. Співавтор Бібліографічного покажчика праць Володимира Гнатюка М. Мороза, 1992.[7]
Результатом невтомної довголітньої науково-пошукової діяльності академіка Мушинки є понад 1 тис. наукових, документальних й науково-популярних робіт, у тому числі кілька десятків монографічних праць з народознавства, літературознавства, мистецтвознавства, історії та сучасного життя українців у всьому світі, які друкувалися в різних країнах — США, Канаді, Франції, Німеччині, Югославії, Чехії, Австралії і, звичайно, в Словаччині та Україні. Йому належить особливо значна роль у пошуках, збиранні й публікації архівних джерел та втрачених рукописів з україністики. Зокрема, завдяки його наукової сумлінності й наполегливості для науковців доступними стали архіви Музею визвольної боротьби України, друга частина відомої праці С. Наріжного «Українська еміграція» та інші оригінальні джерела з українознавства[9].
Праці
З українського фольклору східної Словаччини (1963);
Українська усна словесність (1973);
Фольклор русинів Войводини (1976, 1987).
Автор понад 70 праць про В. М. Гнатюка[11], зокрема:
Володимир Гнатюк: Життя та його діяльність в галузі фольклористики, літературознавства та мовознавства, (1987) та інших.
Володимир Гнатюк. Бібліографія друкованих праць, (1337 позицій), Едмонтон, 1987.[7]
Окремі видання
З глибини віків. Антологія усної народної творчості українців Східної Словаччини (1967)
Володимир Гнатюк — дослідник фольклору Закарпаття (Париж, 1975)
Фольклор Пряшівщини в працях українських та російських вчених і сучасний стан його дослідження (1968)
Спільні і відмінні риси у фольклорі русинів Пряшівщини та Войводини (1971)
Фольклорні видання українців Пряшівщини. Український календар на 1979 р., Варшава
Володимир Гнатюк: Життя та його діяльність в галузі фольклористики, літературознавства та мовознавства. — Париж — Нью-Йорк — Сідней: НТШ, Український архів, 1987. — Т. 207.— 332 с. (І видання)
Володимир Гнатюк: Життя та його діяльність в галузі фольклористики, літературознавства та мовознавства. Тернопіль: Навчальна книга «Богдан», 2013. (ІІ видання, передмова Анатолія Жуковського). І — Париж — Ню Йорк — Сідней: НТШ, Український архів, 1987[7]
Володимир Січинський і русини-українці східної Словаччини. — Пряшів, 1995. — 120 с.
Колеса крутяться… Книга І: Спогади. — Пряшів: Фундація Карпати, 1998. — 200 с.; Кн. ІІ. — 124 с.
Листування Івана Зілинського з Іваном Панькевичем (1913—1951). — Нью-Йорк — Пряшів, 2008. — 198 с.
Лицар волі. Життя і політично-громадська діяльність Степана Клочурака. — Ужгород: Поличка «Карпатського краю», 1995. — 283 с.
Науковець з душею поета. До 60-річчя від дня народження Ореста Зілинського. — Бавнд-Брук, 1983. — 58 с.
Інше
Флоріан Заплетал — маловідомий чеський дослідник сакральної архітектури Закарпаття, Народознавчі зошити 1-2, 2003. — С. 252–259
Олена Теліга і її антологія «Буде буря» // Дукля. — 1992. № 2. — С. 46-53.
П'ять разів «похоронена», а все-таки жива (Д. Гуменна) // Сучасність. — 1995. № 4. — С. 139–143.
Визнання
Лауреат премій ім. П. Чубинського, І. Франка, Д. Нитченка, В. Ґренджі-Донського, румунської премії «Корона Карпатика».
Цитата
Мій батько, не виходячи з рідного села, прожив у п’ятьох державах: Австро-Угорщині, Чехословаччині, Словацькому штаті, Чехословацькій Соціалістичній Республіці і Словацькій Республіці, в якій помер. І кожну з тих держав він вважав своєю батьківщиною. Однак і батько, і дід, і прадід знали, що їхнє коріння — там, за горами Карпатами, у країні, що давно називалася Русь (Київська, Галицька), тому край свого перебування вони окреслили цією ж назвою (Угорська Русь, Карпатська Русь), а за собою зберегли давній етнонім — русини. Я, на відміну від батька, діда і прадіда, знаю, що Русь — це нинішня Україна, а русини — нинішні українці. Отже, своєю прабатьківщиною вважаю сучасну Україну... Кожен має право декларувати себе тим, чим він себе почуває. Почуваєш себе русином — будь ласка, але не зневажай того, хто вважає себе українцем, бо і «ми», і «вони» становимо одне національне ціле. Отже, я вважаю себе русином, бо такими були мій дід, прадід і все населення Русі. Та одночасно вважаю себе українцем, бо належу до того народу, який остаточно сформував себе національно під новою назвою у XIX—ХХ століттях. Отже, якщо тут є рух, який виступає за збереження національної культури (нехай під назвою «русинська»), рідних говірок (нехай це «русинський літературний язик», кодифікований на базі народно-розмовної мови населення, а не штучного «язичія» російської та словацької мов), у програмі якого є збереження кириличного письма і народних традицій, — я підтримуватиму такий рух... Якщо не буде взаємної співпраці між тими, хто вважає себе русинами, і тими, хто вважає себе українцями, обидва національні напрями поодинці зникнуть[12].
Благовісник праці. Науковий збірник на пошану академіка Миколи Мушинки. — Пряшів: Фундація «Карпати», 1998. — 438 с.
Зимомря М. Вчений, педагог, громадсько-культурний діяч: До 70-річчя від дня народження Миколи Мушинки // Народна творчість та етнографія. — 2006. — № 2. — С. 103.
Микола Мушинка // Українського цвіту по всьому світу. — К.: ТОВ «Світ Успіху», 2008. — С. 168–171.
Неврлий М. Всеукраїнський громадянин і науковець (До 60-ліття Миколи Мушинки) // Сучасність. — 1996. — № 6. — С. 133–134.
Українська діаспора: літературні постаті, твори, біобібліографічні відомості / Упорядк. В. А. Просалової. — Донецьк: Східний видавничий дім, 2012. — 516 с.
Мишанич О. Видатний дослідник українського фольклору (Штрихи до портрета члена-кореспондента НАН України Миколи Мушинки) // Народна творчість та етнографія. — 2002. — № 5- 6. — С. 14–19.
Клим'юк, М. Академік Гнатюк завжди з нами / Михайло Клим'юк // Вільне життя плюс. — 2013. — № 80 (4 жовт.). — С. 5 — (Добра слава).
Академік Микола Мушинка // Вісник НТШ. — Весна-літо 2016. — С. 69-74.
Посилання
Мушинка Микола Іванович / О. В. Мишанич, І. Д. Красовський, О. М. Мушинка // Енциклопедія Сучасної України [Електронний ресурс] / Редкол. : І. М. Дзюба, А. І. Жуковський, М. Г. Железняк [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2020. — Режим доступу : https://esu.com.ua/article-70230. – Останнє поновлення : 13 верес. 2024.
Мушинка (Mušinka) Микола // Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 5. Біографічна частина: А-М / Відп. ред. М. М. Варварцев. — К.: Ін-т історії України НАН України, 2014. — с.322-323
