Модернізм в українській літературі

Модернізм в українській літературі — літературний стиль та період в історії української літератури, що досяг найбільшого поширення у 1900—1940-х роках, хоча його елементи присутні в літературному процесі до 1980-х років.

Одним із найважливіших гасел модернізму була ідея служіння красі й відмова від суспільно-політичної ангажованості. Попри те, що в українському літературному модернізмі ця тенденція не була центральною, він усе ж, виступав проти утилітарного призначення літературі, прикладом чого можуть слугувати статті Євшана, памфлети Хвильового, засади творчости Нью-Йоркської групи. В цьому український модернізм протистояв народництву та соцреалізму.

Як зазначає Тамара Гундорова, український модернізм - об'єктивне явище історико-літературного процесу кінця ХІХ - початку ХХ ст., осмислення якоrо пов'язане з принциповими питаннями теорії мистецтва. Так, перша публічна розмова про декаденство (в розумінні снових» формально-образних засобів зображення), спровокована «ліричною драмою» «Зів'яле листя», викликала критичні роздуми В. Щурата про «зміст всеї красної літератури, про іі тенденціі і суспільні задачі». Пізніше, включившись у дискусію навколо питань «нової» літератури, Франко також буде розв'язувати істотні питання естетичної природи та шляхів еволюції. Більше того, узагальнення цих нових художніх принципів на ранньому етапі здійснювалося переважно демократичною критикою, з статті та рецензії письменників і критиків модерністів (М. Вороного, Г. Хоткевича, М. Євшана, М. Сріблянськоrо, І. Лизанівського, Г. Чупринки та ін.) опинилися на периферії літературної уваги. Досить сказати, що й сам термін «модернізм» не дістав у нас повного й розrовутого витлумачення. Так, уже в 1901 р. українська критика відзначала появу «слабких пробnисків модернізму», але ще й 1912 р., як і на самих початках, поняття «модернізм» і «декадентство» з розмежовувалися лише за формально-змістовими параметрами [1].

Проблема модернізму в українській літературі

Ранній модернізм

На зламі століть

Як показує Соломія Павличко, станом на 1898 рік домінантним дискурсом в українській культурі було народництво. В той же час, нове покоління письменників та письменниць починає переоцінювати ідеали українського руху та літератури. Прикладом політичного дистанціювання від народників можуть слугувати «Листи з Наддніпрянської України» Бориса Грінченка. Літературним прикладом такого дистанціювання стала рання творчість Ольги Кобилянської (до повісті «Земля»), яка спровокувала широку полеміку між таборами «народників» та «модерністів».

У 1900-му році Леся Українка[2][3] друкує статтю «Малоросійські письменники на Буковині», у якому порівнює доробок Ю. Федьковича із доробком О. Кобилянської та В. Стефаника, показуючи, наскільки молоді автор/ка випереджають класика[4].

Схожих висновків доходить також Іван Франко, письменник старшої генерації, який у поколіннєвому розшаруванню перебуває між «громадівцями» та середовищем «Плеяди». У статті 1901-го року «З останніх десятиліть XIX століття»[5] він цілком усвідомлено виокремлює нове покоління письменників та письменниць, досить добре розуміючи засади їхньої творчости[6][7]; а у своїх нотатках до статті Софії Русової «Старе й нове в сучасній українській літературі»[8] Франко, порівнюючи своє оповідання «Хлопська комісія» з новелою Стефаника «Злодій», називаючи останню талановитішою[9][10].

А вже наступного року Сергій Єфремов друкує свою статтю «У пошуках нової краси», де, виступаючи з радикально-народницьких позицій, критикує декадентство та символізм, називаючи їх шкідливими для української літератури[11]. При цьому, показово, що належав він саме до молодої генерації.

Про статтю Єфремова висловився критично Іван Франко[12], зазначивши, що вона не враховує особистости автора/ки і його/її таланту, вибірково розуміє своє ж формулювання формулювання «давати зображення всіх сторін народного життя і, разом із тим, людської природи взагалі»; на думку Франка, Єфремов хибно надає перевагу соціології перед психологією в літературі та шукає публіцистики у ній[13]. Також свою відповідь на неї готувала Леся Українка[14], але її статтю не було надруковано й на сьогодні вона вважається втраченою[15].

Однак при цьому варто зазначити, що про повне прийняття модернізму в цей період ще не йдеться. Так, наприклад, Франко, заступившись за Кобилянську, все ж, виказував рішуче несприйняття «Молодої музи», а у більшості авторів модернізм таки поєднувався зі служінням «громадським справам».

Саме тому Коцюбинський наприкінці життя пише не лише виразно модерністську новелу «На острові», а й «синкретичні» «Тіні забутих предків» і значно традиційнішу «Fata morgana»[16]; а Микола Вороний, автор знакової відозви до українських митців, позиціонуючи себе передовсім як «артиста», не забуває зазначати, що "".

Крім того, ще ціла низка «народницьких» авторів і авторок так чи інакше засвоїла модерністські прийоми й часом використовувала їх у своїй творчости. Йдеться про Гната Хоткевича, Степана Васильченка, «тюремні оповідання» Архипа Тесленка тощо.

Таким чином, на думку Соломії Павличко, протягом 1900-х українській літературі ще не вдалося розірвати «пуповину народництва» (дарма, що цього десятиліття постала ціла низка знакових для нього творів).

Молода муза

Докладніше: Молода муза

Молода муза — угрупування молодих авторів, що постало у Львові в 1907-му році. Їх зусиллями видавався двотижневик «Світ». Роки існування групи стали новим етапом у розвитку українського модернізму: адже саме «Молода муза» вперше послідовно відстоювала свободу митця чи мисткині від громадських обов'язків[джерело?].

Своєрідним «маніфестом» групи (і всього раннього українського модернізму в цілому) стала публікація Остапа Луцького «Молода Муза»[17], яку гостро засудив Іван Франко, що був своєрідним антагоністом «Молодої музи».

На думку Соломії Павличко, члени угрупування «спромоглися лише позначити певні координати нового модерного дискурсу й нової філософії мистецтва, однак розвинути їх не змогли»[18].

Доба «Української хати»

Докладніше: Українська хата (часопис)

Знаковою подією в історії українського модернізму став вихід у 1909—1914 роках журналу «Українська Хата», в якому модерністський дискурс утвердився повною мірою.

Одним із завдань часопису була модернізація української культури, а її настанови були підкреслено антинародницькими[19]. Критика в «Українській Хаті» «ґрунтувалася головним чином на засадах естетики», і розвивалася у полеміці з газетою «Рада», редактором якої був народник Сергій Єфремов.

Центральними постатями тогочасної критики «хатян» були М. Сріблянський та Микола Євшан. Останній ще в 21-річному віці друкує книжку «Під прапором мистецтва», де пропонує свій канон раннього українського модернізму. Також знаковою стала його стаття «Лицар темної ночі», у якій він гостро критикував діяльність Єфремова.

Видання журналу (як і май же всіх[20] інших часописів та книжок) було перервано у зв'язку з початком Першої світової війни.

Зрілий модернізм

Модернізм після Другої світової війни

Перелік основних творів українського літературного модернізму

Ранній модернізм

1920-ті

Повоєнний період

1960—1970-ті

1980—1990-ті

Див. також

Примітки

  1. ↑ Гундорова, Тамара (1989). Ранній український модернізм: До проблеми естетичної свідомості. Радянське літературознавство. № 12. с. 3—7.
  2. ↑ Ще раніше, 1891-го року, в листі до М. Драгоманова Леся критично оцінює тогочасну творчість Нечуя-Левицького: «Бога ради, не судіть нас по романах Нечуя, бо прийдеться засудить нас навіки безневинно. Принаймні я не знаю ні одної розумної людини в Нечуєвих романах, якби вірити йому, то вся Україна здалась би дурною. У нас тілько сміються з того „Чорного моря“, а прочитавши його, можна тілько подумати, чі не час би вже Нечуєві залишити писати романи, бо вже як такі романи писати, то краще пір'я дерти». — Зібрання творів у 14 томах. Том 11. — с. 167.
  3. ↑ В іншому листі до М. Драгоманова Леся не менш знаменно показує свій скептицизм щодо старої громади: «От прийшлось до слова, то скажу Вам, що ми відкинули назву „українофіли“, а звемось просто українці, бо ми такими єсьмо, окрім всякого „фільства“». — Зібрання творів у 14 томах. Том 11. — с. 137.
  4. ↑ Малорусские писатели на Буковине [Архівовано 25 лютого 2021 у Wayback Machine.](рос.)
  5. ↑ З остатніх десятиліть XIX в. Архів оригіналу за 30 серпня 2021. Процитовано 25 березня 2021.
  6. ↑ «В останніх роках минулого десятиліття [1890-х] на нашім літературнім горизонті появилася група молодих письменників, вихованих на взірцях найновішої європейської літератури, тої, що (…) головну увагу творчости поклала на психологію, [а] головною метою твору (…) зробила розбудження в душі читача певного настрою (…). Коли давніша повість чи новела (…) мала ціхи більш або менш докладно локалізованої події з мотивованою зав'язкою, перипетіями і розв'язкою (…), то новіша белетристика робить зовсім інше враження. Зверхніх подій в її зміст входить дуже мало, описів ще менше; факти, що творять її головну тему — се звичайно внутрішні, душевні конфлікти і катастрофи. (…) Нова белетристика — се надзичайно тонка філігранова робота; її змагання — наблизитися скільки можна до музики. (…) Вона ненавидить усяку шаблоновість (…). Натомість вона любується у смілих і незвичайних порівняннях, в уриваних реченнях, у півслівцях і тонких натяках». — З останніх десятиліть XIX століття // Антологія української літературно-критичної думки першої половини ХХ століття. — Київ, 2016. — с. 91.
  7. ↑ Цікаво, що при цьому наявність «модерністських» тенденцій у своїй творчості Франко рішуче заперечував (на що, зокрема, вказує хоча б його вірш «Декадент», написаний незадовго після виходу «Зів'ялого листя»; через це дослідник Стефан Сімонек назвав його у своїй праці «сором'язливим модерністом». — Simonek S. Іван Франко і «Молода Муза»: сором'язливі та декларовані модерністи у Галичині кінця 19 — початку 20 століття. — Wien, 2012.
  8. ↑ ЛНВ, рік 1904, число 2 [Архівовано 15 червня 2020 у Wayback Machine.]. — с. 65 — 84.
  9. ↑ ЛНВ, рік 1904, число 2. — с. 83.
  10. ↑ Крім того, Франко полемізує з народницьким кліше Русової щодо Стефаника як «маляра страшної економічної нужди»: «Ні, ті трагедії й драми, які малює Стефаник, мають небагато спільного з економічною нуждою; се трагедії душі конфлікти та драми, що можуть (…) повторитися в душі кождого чоловіка, і, власне, в тім лежить їх велика суґестійна сила, їх потясаючий вплив на душу читача». // ЛНВ, рік 1904, число 2. — с. 83.
  11. ↑ В поисках новой красоты [Архівовано 20 січня 2021 у Wayback Machine.] // «Киевская старина», 1902 р., № 10, с. 100—140; № 11, с. 235—282; № 12, с. 394—419.
  12. ↑ «З його [Єфремова] статті виходидь, що штука повинна піддержувати в суспільности те „живое, бодрое настроеніе, которое является необходимымъ условіемъ движенія впередъ“ і що спеціяльно українські письменники повинні поперед усього студіювати появи соціяльного та громадського життя нашого народа, нашого села. (…) але класти се неминучою умовою для кождого письменника, прінципом української штуки було б зовсїм не розумно». Принципи і безпринципність. // ЛНВ. Рік 1903, число 2. — с. 115‒116.
  13. ↑ «Добродій Єфремов кількома словами порушив тут дуже важне питання т. зв. утилітарности в літературі та й збув його коротко, немов і не підозрюючи, що тут криється якесь питання, що це власне і є сук, із якого є розлад між старою і новою літературою. (…) Добродій Єфремов, живучи, очевидно, в крузі ідей, вироблених у Росії ще Добролюбовим та Пісаревим[ru], шукає в літературі поперед усього теднеції, публіцистики, студії певних хиб або подавання рецептів на лікування, тобто речей, які (…), властиво, не належать до літератури, а творять домену публіцистики, соціології, статистики та практичної політики. Певна річ, вільно й белетристові по-своєму забирати голос у цих справах, (…) але він повинен знати, що його голос у тих справах буде голосом профана, (…) [і] що соціяльні незгоди та болі ще ніхто не лікував за рецептом белетриста». // Принципи і безпринципність. // ЛНВ. Рік 1903, число 2. — с. 119
  14. ↑ . «Хтось дає одсіч Єфр[емову] за когось, і ще за когось, і за прапор модернізму (так, як хтось розуміє модернізм)» // Лист до О. Кобилянської за 24 січня 1903 р. У тогочасному листі до Єфремова Леся, натякаючи на згадану статтю пише, що «На Ваші прилюдні зачіпки я відповідатиму прилюдно, бо вважаю за нечесть мовчати на їх». Цитати за Твори в 14 томах. Том 13. Листи (1902—1906). с. 188—189
  15. ↑ Попри це, зберігся розлогий лист Лесі до матері, у де вона послідовно опонує судженням Єфремова (лист до О. П. Косач за 27 січня 1903 рік) // Твори в 14 томах. Том 13. Листи (1902—1906). с. 192—200
  16. ↑ «Хто цінує Коцюбинського як автора „Інтермеццо“ у протилежності до „Фата Морґана“, той цінує його за ті нариси, які не нагадують нічим творів інших наших письменників. „Фата Морґана“, що є для марксистів архітвором тому, що з цього оповідання можна добути всякі докази про зв'язок сільського пролетаріяту з революцією та її пророками, могла вийти і з-під пера якогось сучасного Панаса Мирного». — Михайло Рудницький. Коцюбинський // Від Мирного до Хвильового [Архівовано 31 березня 2022 у Wayback Machine.]. — Львів, 1936. — с. 216‒217.
  17. ↑ Першодрук: газета «Діло» за 18 листопада 1907 року; передруковано у Остап Луцький — Молодомузівець [Архівовано 7 червня 2021 у Wayback Machine.]
  18. ↑ Дискурс українського модернізму, с. 128
  19. ↑ Дискурс, с. 128—129
  20. ↑ За винятком хіба що Володимира Винничека, який, живучи в Москві, мав змогу публікувати свої твори.

Джерела

Посилання