Миколайчук Іван Маркович

Миколайчук Іван Маркович
Народився	19 серпня 1884(1884-08-19)  Кисляк, Кисляцька волость, Гайсинський повіт, Подільська губернія, Російська імперія
Помер	6 квітня 1942(1942-04-06) (57 років)  Теплик, Вінницька область, Українська РСР, СРСР
Країна	Російська імперія  УНР  СРСР
Діяльність	політик
Alma mater	ХНУ ім. В. Н. Каразіна
Заклад	ХНУ ім. В. Н. Каразіна
Партія	Українська Партія Соціалістів-Революціонерів

Іван Маркович Миколайчук (1884, Кисляк Гайсинський повіт Подільська губернія, нині Гайсинський район, Вінницька область — 6 квітня 1942, Теплик) — український педагог, політичний діяч, член Центральної Ради УНР і Всеукраїнської ради селянських депутатів, представник Гайсинського повіту Подільської губернії. Есер, представник української партії соціалістів-революціонерів (УПСР). У 1928 року засуджений до розстрілу (з заміною на 10 років ув’язнення) за підтримку національно-визвольного руху українського народу. Загинув під час німецької окупації.

Біографія

Миколайчук Іван Маркович народився 19 серпня 1884 році в селі Кисляк. З відзнакою закінчив гімназію в Гайсині (1898−1901), продовжив навчання у Могилів-Подільській учительській семінарії, яку також закінчив з відзнакою.

Ще в семінарії захоплюється ідеями революції, починає революційну боротьбу за права селян, поділяє ідеї соціалістів-революціонерів (есерів). З моменту вступу в партію есерів Українська партія соціалістів-революціонерів (1904 рік) до кінця свого життя він захищав інтереси селянства, користувався серед селян незаперечним авторитетом, а в політичному виборі незмінно відстоював самостійність та незалежність України. По закінченню семінарії та отриманню звання «неповного» вчителя працював у сільських школах. У 1913 році заочно закінчує Київський педагогічний інститут, отримавши звання «повного» вчителя з правом викладати аж до університету. Після закінчення Київського педагогічного інституту вступає до Харківського університету для навчання екстерном. Вивчає самостійно іноземні мови. Іван Маркович володів, окрім української та російської, ще й польською, французькою, німецькою мовами. Добре знав латинь, розумів грецьку та англійську.

По закінченні Харківського університету І. М. Миколайчука призначають інспектором народних училищ Гайсинського повіту. У цей час предводитель дворянського зібрання Гайсинського повіту за погодженням з губернським предводителем представляє його на присвоєння звання особистого дворянства, але з умовою відмовитись від революційної боротьби «проти царя». Іван Маркович принципово відмовляється від присвоєння особистого дворянства — письмово. Надалі його пересування контролюється охоронним відділенням царської жандармерії.

За революційну діяльність у серпні 1914 року Миколайчук І. М. був заарештований та засуджений на вічне поселення до Сибіру в райони ріки Лєни в розпорядження Вилюйського або Якутського охоронного відділення.

З початку 1915 року — на поселенні, де дуже багато політичних засланців, Іван Маркович очолює есерівську фракцію. Фракція веде запеклі суперечки із більшовиками, серед яких Григорій Петровський (керівник фракції більшовиків), Серго Орджонікідзе та інші. Але політичні супротивники в плані простих людських відносин стають друзями.

У березні 1917 року після Лютневої революції І. М. Миколайчук повертається на рідне Поділля. Починає бурхливу політичну роботу, створюючи в Подільській і прилеглих губерніях «Селянські спілки» з тим, щоб вони входили до складу створюваних Рад і мали можливість увійти їх представниками в Центральну Раду УНР.

У травні 1917 року він організовує і проводить Український з'їзд Селянських спілок за участю двох тисяч депутатів. З'їзд обирає «Всеукраїнську Раду Селянських депутатів», а Івана Миколайчука своїм представником в Українську Центральну Раду, залишаючи також у складі ЦК «Всеукраїнської Ради Селянських депутатів».

У липні 1917 року Українська Центральна Рада налічувала 822 депутатів. Найбільша кількість представників була саме від Всеукраїнської Ради селянських депутатів — 212. Інші члени УЦР належали до таких груп: Всеукраїнська Рада військових депутатів — 158 Всеукраїнська Рада робітничих депутатів — 100, представники неукраїнських рад робітничих і солдатських депутатів — 50, Української соціалістичної партії — 20, Російської соціалістичної партії — 40, Єврейської соціалістичної партії — 35, Польської соціалістичної партії — 15, представники від міст і губерній — 84, представники професійних, просвітних, економічних і громадських організацій та інших меншостей (молдаван, німців, татар, білорусів) — 108.

Відразу ж починає роботу в УЦР як її інструктор на теренах Поділля. Незабаром, враховуючи ефективну політичну роботу, працездатність, організаційні здібності і високий рівень загальної культури, Івана Марковича запрошують до Києва і він стає «товаришем» (заступником) міністра землеробства. Близький до Грушевського, Винниченка, Петлюри, Єфремова. Був чудовим оратором, вмів переконувати і вести за собою людей. Користувався величезною повагою та підтримкою селян, однодумців і товаришів по роботі.

Про цей період у двотомнику «Українська Центральна рада. Документи і матеріали», виданого 1996 року у Києві видавництвом «Наукова думка»[1] вказано:

«Миколайчук Іван Маркович (1884 -?) — Член ЦР та Всеукраїнської Ради селянських депутатів, представник Гайсинського повіту Подільської губернії, Вчитель. Належав до УПСР. 1931 року засуджений до розстрілу (з заміною на 10 років ув'язнення) по справі Українського національного центру»

Приклад його звіту для ЦР.[2]

Інформація інструктора УЦР Івана Миколайчука про політичне становище у Гайсинському повіті 09.06.1917 р.

Гайсинський повіт на Поділлі:

"Для серйозної роботи потрібна така організація, котра охоплювала б всіх селян — і старих, і молодих, і грамотних, і неграмотних, і жінок, і чоловіків. Такою організацією вибрано «Українську Селянську Спілку», в котру повинні входити всі селяни, маючі право голосу.

18 травня на повітовім селянським з'їзді одноголосно прийнята програма партії українських соціалістів-революціонерів.

Тепер в повіті існує "Повітова Управа (комітет) Селянських Спілок". Є надія, що селянство Гайсинського повіту скоро буде згуртоване в одну могутню свідому громаду і зможе само подати свій голос в тій чи іншій справі і само зможе постояти за свої інтереси.

При організації селян в Гайсинськім повіті виникли такі явища і події на котрі варто звернути серйозну увагу.

Організаційна робота почала проводитись безумовно на національнім ґрунті. Спілка уявляє близьку, рідну, українську організацію, діловодство ведеться на рідній українській мові. Це видно не всім подобалось, з'явились вороги нашого відродження до нового життя. Найбільш ворожо проявила себе «Рада робочих та солдатських депутатів», керівником котрого є потайний ворог українства центрист прапорщик Узуні і його товариш, явний ворог українства прапорщик Киталі. Вони завдались метою — «просвещать хохлов в духе единства!» Вони зараз почали заполонювати весь повіт своїми військовими делегатами-москалями, котрі пантрують, щоб наш український народ, борони Боже, не проявив Мазепинського духу. Свідомі українці з української військової Ради місцевого гарнізону не допускаються до числа цих делегатів, хоч вони на селі безумовно були б дуже корисні.

Скоро народ розкусив і їх національну закваску з глибоко захованою неприхильністю до українства, до домагань українського народу. І наслідком цього був протест селянства проти роботи таких делегатів (агітаторів).

Селяни спровадили цих непроханих гостей — і на селянськім з’їзді делікатно сказали в своїй постанові, щоб "Совет" не присилав їх на села, просили присилати людей прихилених до Українського народу.

Але завзяті обрусителі Узуні та Киталі не послухали. Характерне явище. Як почули вони, що в селах засновуються «Українські Селянські Спілки», одразу скликали нараду і почали обговорювати справу про заснування «Селянських всеросійських рад». Представником місцевих організацій було оповіщено на цій нараді про те, що організація селянства вже розпочата місцевими силами, що для роботи вироблені вже програми, і всім, хто хоче допомогти у цій роботі, варто ввійти в згоду з нашими організаціями.

До згоди «робочі та солдатські депутати» розіслали делегатів — обрусителів з мертвими інструкціями та наказали «утворювати у кожному селі селянські всеросійські ради».

Селяни в багатьох місцях дають різку відсіч цим агітаторам. «У нас постановлено на з’їзді заснувати «Українські селянські спілки» і ми вже їх і засновуємо і в «Крестьянских союзах» не нуждаємось», — казали селяни.

— Ів. Миколайчук, «Народна воля». 22(09).06.1917.

18 лютого 1918 року німецькі війська окупують Україну, скидають ЦР і допомагають створити Гетьманат на чолі з гетьманом Скоропадським. Іван Миколайчук не визнає німців-окупантів, йде в підпілля, організовуючи партизанський рух на Поділлі. У боротьбі проти німців був союзником більшовиків. Німецька жандармерія заарештувала Івана Марковича й наступних 5 місяців він перебуває в ув'язненні у жмеринській в'язниці.

У 1918—1919 роках почалася боротьба проти більшовиків серед селянства, козацтва, партизанів в Україні, особливо на Черкащині (Холодний яр) й на Поділлі. У цей час Іван Маркович працює вчителем, але підтримує порадами і настановами керівника відомого загону — отамана Ананія Волинця, що боровся проти червоних, білих, зелених, німців, поляків за вільну Україну. Іван Миколайчук був двоюрідним братом Волинця і мав великий ідейний вплив на свого родича, підтримував його в національно-визвольній боротьбі.

У 1919 році Волинець оголошує мобілізацію, до лав його загону вступають тисячі селян. На чолі загону він звільняє один за одним Гайсин, Ладижин, Теплик, Гранів, Дашів, Китайгород, Хмільник, Липовець. У визволених містах та селах Волинець встановлює українську адміністрацію. Але українська влада не була стабільною: більшовики часто відвойовували ці міста. Так, від травня по липень 1919 року Волинець вісім разів відновлював свою владу у Гайсині.

Влітку 1919 року невеликим загоном вступає у нерівний бій у Кисляку — рідному селі Івана Миколайчука, оточеному звідусіль червоними. Не спіймавши отамана, більшовики вимістили лють на мирних мешканцях, зібравши з них величезну продовольчу контрибуцію за сприяння повстанцям. На вагонах ешелону, куди завантажили сотні пудів цукру, олії, сала, меду командир наказав написати: «Подарок красному Петрограду», і вислав туди телеграму: «Не благодарите, это наш долг». Та до червоного Пітера вантаж не дійшов: вночі на станцію Гайворон, під час заміни паровоза, зненацька наскочив загін Волинця та захопив увесь ешелон з вантажем.

Волинець допомагає іншому відомому отаману Соколовському (цю сторінку історії відтворив Василь Шкляр у романі «Маруся»[3]: «Волинець з боями прорвався в Радомишльський повіт, де діяв отаман Соколовський. Прихід його був своєчасним: Червона армія взяла загін отамана Соколовського в лещата і той гостро потребував допомоги. Ворог зайняв вже й «столицю» Соколовського — рідне село Горбулів. Ананій Волинець виправдав сподівання повстанців Соколовського: більшовики, що скупчилися в Горбулеві, були розтрощені».

Відомо, що 16 червня 1919 року Ананій Волинець скликав у Гайсині повітовий селянський з’їзд, який обрав повітову Раду з 70 осіб. Рада обрала виконавчий комітет на чолі з Іваном Миколайчуком. Збереглася резолюція цього з’їзду, ось її уривок: «Отаману Волинцю й всім славним козакам-повстанцям Селянський з’їзд шле свою щиру подяку за боротьбу по визволенню рідного краю від гнобителів-чужинців». Отаман А. Г. Волинець гідно жив і боровся за волю України, у 1940 році був заарештований НКВС через донос. Полковника армії УНР отамана Ананія Волинця розстріляли 14 травня 1941 року.

У 1920 році Іван Маркович одружується на простій селянці-красуні Гулько Марфі Петрівні, яка була на 17 років молодшою за нього. До моменту приходу більшовиків Іван Миколайчук вчителював у Кисляцькій сільській школі Гайсинського повіту. 1926 року з учительської посади Івана Миколайчука переводять у Вінницький обласний відділ народної освіти, спочатку на посаду інспектора, а згодом обіймає посаду заступника голови Вінницького обласного відділу народної освіти. Але через розбіжність у поглядах з більшовиками, особливо з точки зору організації життя селян. Він не поділяв ленінських (більшовицьких) поглядів з питань експропріації та колективізації. У 1927 році на зборах відділу в присутності секретаря обкому партії дуже різко виступив проти колгоспів, завзято захищаючи селян.

30 квітня 1928 році при поверненні з урочистих зборів в школі додому (родина залишалася в с. Кисляк), його наздогнав автомобіль. Четверо в штатському примусили сісти з ними, потім потягом відвезли в невідомому напрямку. Все це з'ясувалося значно пізніше. А для дружини, сім'ї, колег він зник безвісти. Багато часу його дружина Марфа Петрівна витратила на пошуки. У школі, в ГПУ Гайсина, Вінниці відповідали, що не знають про його місце знаходження. Вочевидь готували його до тихого розстрілу.

Допоміг Григорій Петровський, який знав Івана Марковича по засланні в Сибіру й до якого зуміла пробитися в Харкові Марфа Петрівна. Григорій Петровський був тоді «всеукраїнським старостою». За його сприяння дружині було дозволено навіть побачення з Іваном Марковичем у харківській катівні ОГПУ, на Холодній горі. По закінченню слідства по справі Гайсинської контрреволюційної організації — 10 років тюремного ув'язнення суворого режиму на Соловецьких островах і довічна висилка з поразкою в правах.

Судовий вирок. Оригінал з печаткою і факсиміле Секретаря колегії ОГПУ:

Виписка з протоколу засідання Колегії ОГПУ (судове) від 17 вересня 1928 року

СЛУХАЛИ: справу № 62945 по обв. c / c Подільського ГООГПУ — Ніколайчук (Миколайчук) Івана Марковича по ст. 58/6 КК.

ПОСТАНОВИЛИ: Ніколайчук (Миколайчук) Івана Марковича засудити до вищої міри покарання з заміною ув'язнення в концтабір терміном на десять років. Справу здати в архів.

У Соловецьких таборах відбув рівно 10 років. Протягом тих 10 років його сім'я перебувала у статусі «ворога народу».

Після звільнення влітку 1938 року активно зайнявся літературною діяльністю. Написав книгу з гострою критикою більшовиків «Червона мітла» про період колективізації, про відбирання хліба і продуктів у селян, про організацію Голодомору. Рукопис книги не зберігся.

Миколайчук І. М. з учнями

У часи німецької окупації, в 1941 році, повертається із сім'єю в рідне село Кисляк. І одразу ж організовує навчання дітей, відновивши середню школу, стає її директором. Працює також у школі села Карбівка.

Іван Маркович повертається до політичної діяльності, організовує і очолює місцеву організацію Українських Націоналістів, яка об'єднувала село Кисляк і інші сусідні села. Відстоює незалежність України від будь-яких окупантів.

Іван Миколайчук залишався впертим «самостійником» все своє життя. Німецька окупаційна влада зажадала його згоди працювати редактором створюваної ними газети Гайсинського гебітскомісаріату і дала час на роздуми. Його син Юрій прохав батька сховатися, втекти, але Іван Маркович відмовився та відповів: «Тікати? Ні, не буду! Думаєш мене вони вб’ють? Ні, не мене — себе. Виженуть їх — і духу їх тут не буде!».

Своїм дітям та нащадкам через сина Юрія передав: «Живи гідно, сину, з високо піднятою головою. Чесно, справедливо, порядно. Так, щоб не було людини, якій боявся подивитись в очі, і не було місця у світі, куди б боявся повернутись».

При повторному виклику до офіцера-гестапівця він знову відповів категоричною відмовою. 28 березня 1942 року його заарештували. Відвезли до Гайсина, звідки він зумів передати дружині, що їх перевозять в містечко Теплик, що за 35 км від Гайсина. Там разом із трьома односельцями та вісьмома гайсинцями був розстріляний 6 квітня 1942 року.

Погляди

Політичні погляди Івана Марковича з самого початку політичної діяльності й до кінця життя були підкреслено самостійні. Поділяв есерівські погляди на роль особистості в історії, готовність до самопожертви і навіть життя заради інтересів народу. Відстоював інтереси селян. Почуття соціальної і людської справедливості було одним з його відмінних якостей. Категорично виступав проти великоросійського шовінізму. Все життя пишався своєю країною і служив Україні до останнього.

Сім’я

• дружина — Марфа Петрівна Гулько (Миколайчук) (1902—1982);
• син — Юрій, онуки — Петро та Валерій Миколайчуки;
• донька — Галина;
• донька — Лідія Миколайчук (Корсун), онуки — Вікторія та Оксана Корсун.

Примітки

1. УЦР:документи і матеріали, 1996.
2. УНВР. Березень−листопад 1917:документи і матеріали, 2003.
3. Шкляр В. Маруся. — Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2014. — С. 320.

Джерела

• Українська Центральна Рада: документи і матеріали: У 2 т / Нац. акад. наук України, Ін-т історії України. — К. : «Наукова думка», 1996. — (Пам'ятки історії України. Сер. V. Джерела новітньої історії) — ISBN 966-00-0011-1.:
  • Українська Центральна Рада: документи і матеріали: У 2 т / Нац. акад. наук України, Ін-т історії України; упоряд. В. Ф. Верстюк та ін.; відп. ред. В. А. Смолій та ін. — Київ : [б.в.], 1996. — Т. 1: 4 березня—9 грудня 1917 р. — 589 с. — ISBN 966-00-0012-Х.
  • Українська Центральна Рада: документи і матеріали: У 2 т / упоряд. В. Ф. Верстюк та ін.; відп. ред. В. А. Смолій та ін. — Київ : [б.в.], 1997. — Т. 2: 10 грудня 1917 р.—29 квітня 1918 р. — 422 с. — ISBN 966-00-0013-8.
• Український національно-визвольний рух. Березень—листопад 1917 року. Документи і матеріали / Упоряд.: В. Верстюк (керівник) та ін. — Київ : Видавництво імені Олени Теліги, 2003. — 1024 с. — ISBN 966-7018-70-9.
• Коваль Р. М., Завальнюк К. В. Трагедія отамана Волинця. — Київ : Діокор, 2002. — 288 с. — ISBN 966-96038-3-8.
• Стецюк Т. В. Ананій Волинець – організатор повстанського антибільшовицького руху на Поділлі доби УНР (1919—1920 рр.) [Архівовано 22 грудня 2017 у Wayback Machine.]
• Середа М. Отаманщина. Отаман Волинець // Літопис Червоної Калини. — число 7—8. — 1930. — С. 21—25.
• Миколайчук Петро Юрійович. Спогади.
• Корсун Лідія Іванівна. Автобіографія.