Відповідно до Розпорядження Кабінету Міністрів України від 12 червня 2020 року № 724-р «Про визначення адміністративних центрів та затвердження територій територіальних громад Тернопільської області» увійшло до складу Монастириської міської громади.[2]
Розташоване на річціГорожанка (ліва притока Дністра) на заході району, за 22 км від центру громади і за 19 км від найближчої залізничної станції Дубівці (Галицький район, Івано-Франківська область). Географічні координати: 49° 03′ північної широти і 24° 58′ східної довготи. Територія — 3,05 км².
1904 року велика земельна власність належала Х. Ваттенбергу.
У Першій світовій війні в Легіоні УСС служили Василь Протас, Олексій Чучук. В УГА воювали Степан Жилавий (нар. 1892), Яків Павелко (нар. 1894), Василь (нар. 1895) та Йосип (нар. 1893) Рущаки, Петро Стойковський (нар. 1895).
Протягом 1920–1939-х роках у селі діяли філії товариств «Просвіта», «Луг», Народний дім, збудований у 1926—1927 рр., кооперативна крамниця і молочарня, аматорський гурток, хор.
У 1930-х роках у селі створено підпільні структури ОУН. Особливо активно діяла молодіжна ОУН, борючись проти польської влади, а потім проти більшовиків.
Від вересня 1939 р. село — під радянською владою, яка переслідувала національно свідому молодь.
Від 4 липня 1941 р. до 23 липня 1944 р. Межигір'я — під нацистською окупацією.
Із мобілізованих на фронти німецько-радянської війни загинули: Василь Сталюсь (1904—1945), Петро Чучук (1918—1945), Яким Шеленко (1907—1945); пропали безвісти: Франко Борецький (нар. 1919), Василь Грона (нар. 1919), Роман (нар. 1910) і Яким (1908—1945) Рущаки.
У 1947 року на подвір'ї Степана Борецького в криївці перебувало два хлопці та дівчина, за доносом місцевого сексота повстанців викрито і вбито. Органи НКВС і МДБ репресували понад 100 осіб із села, серед них: Антон (1883—1954) та Анастасія (1880—1972) Ботюки, Михайло Галушка (нар. 1930), родини Подлецьких, Рущаків, Чучуків, Шумегів та інші.
У 1957 та 2008 роках село внаслідок повені підтоплене.
Насипана символічна могила Борцям за волю України (1990).
Соціальна сфера
На початку XX століття побудовано школу, до 1919 року вона була українська, згодом — утраквістична (двомовна). До 2000-их[6] діяла загальноосвітня школа I ступеня. Нині учні та дошкільнята на навчаються в Усті-Зеленому[6].
Працюють клуб, бібліотека, фельдшерський пункт, торгові заклади.
Землі обробляє ТзОВ «Лемківська мрія».
Населення
У 1880 році в Межигір'ї проживало 532 українці, 146 поляків, 26 євреїв, у 1900 — 756 українців, 180 поляків, 51 єврей.