Маринченко Євгенія Олександрівна
Мари́нченко Євге́нія Олекса́ндрівна (28 лютого [12 березня] 1916, Петроград, Російська імперія — 15 червня 1999, Київ, Україна) — український радянський архітектор. Народний архітектор України (1997), лауреат Шевченківської премії 1971 року за створення проєкту Палацу культури «Україна». Дочка архітектора Олександра Маринченка. БіографіяНародилася 28 лютого (12 березня) 1916 року в сім'ї архітекторів. Дід з боку матері — Толстой Євгеній Олексійович, інженер—архітектор, обіймав посаду завідувача Київським імператорським палацом (Маріїнський палац). Мав трьох доньок. Задля належного виховання дітей Євгеній Олексійович додатково працював у кредитному товаристві, Земельному банку, Фундуклеївській гімназії та в Інституті шляхетних дівчат. Одна з доньок побралася з архітектором-художником Олександром Маринченком. Свою першу доньку творче сімейство назвало на честь діда — Євгенією. Молоде подружжя закінчило Київське художнє училище (архітектурне відділення). Батько, Олександр Іванович, продовжив навчання в Київському художньому інституті, став знаним у Києві архітектором, викладачем, автором книг з архітектури, захистив вчену ступінь кандидата наук архітектури.
У школі вподобала уроки малювання. Незмінний художник у редколегії шкільної стінгазети (так само у технікумі, інституті). Удома часто малювала аквареллю. Особливо захоплювалася пленерним живописом. 1931 року закінчує семирічку і поступає до архітектурного факультету будівельного технікуму. З 1934 року працює на будівництві, зарекомендовує себе як здібний відповідальний керівник. В одній з архітектурно-проєктних майстерень працює помічником архітектора. Протягом 1935–1941 років навчається в Київському інженерно-будівельному інституті у відомих архітекторів Олександра Вербицького та Петра Юрченка. Захищає дипломну роботу за темою «Палац культури заводу Арсенал в Києві». З 1943 року працює в Києві на відновленні та реконструкції зруйнованих війною будівель: Київського університету, Маріїнського палацу, будівлі колишнього банку на Хрещатику, актової зали КПІ. З 1945 року — у проєктному інституті «Діпроцивільпромбуд». Перше помітне і значуще втілення творчості Євгенії Олександрівни — проєкт комплексу водолікувального санаторію в Пущі-Водиці, що на той час знаходився за межами Києва. Генеральний план лікувального комплексу розроблений 1946 року. Подальше проєктування і будівництво велося впродовж майже 20 років. За проєктування і участь у будівництві санаторію «30 років Радянської України» Євгенія Маринченко нагороджена премією та почесною грамотою на республіканському конкурсі за найкращі побудовані об'єкти цивільного будівництва в 1949 році. Первісне ядро санаторію, що в 1990-х роках отримав назву «Пуща-Озерна», є пам'яткою архітектури першого повоєнного десятиріччя XX століття.
Одночасно з роботою над комплексом санаторію, створила понад 70 проєктів споруд різного цільового призначення:
Понад 30 проєктів було реалізовано. З початку 1960-х років у творчому колективі працює над окрасою своєї біографії зодчого — проєктом і будівництвом Кіноконцертного залу (Національний палац «Україна»). За будівництво Палацу «Україна» Євгенії Маринченко присвоєно почесне звання «заслужений архітектор УРСР», за створення проєкту Палацу «Україна» — Державну премію УРСР ім. Т. Г. Шевченка (1971). Національний палац «Україна» отримав статус пам'ятки архітектури 1970-х рр.[1]. У 1971–1973 роках виконала декілька проєктів. 1973 року (лютий—березень) з групою спеціалістів відряджена до Іраку, де виконала проєктні начерки зі створення Палацу культури в Багдаді. 1975 року за її авторства трьома мовами (українською, російською, англійською) вийшло перше видання книги «Палац культури „Україна“ в Києві»[2] (друге — 1979 року). У Києві з 1980 і до кінця життя мешкала за адресою: вул. Мала Житомирська, 10[3]. Наприкінці життя активно співпрацювала з Українським товариством охорони пам'яток історії та культури. Основні споруди
Відзнаки і нагороди
Примітки
Джерела
|