Встановлювався вічний мир між сторонами. Іберійська унія скасовувалася.
Габсбурзька Іспанія визнавала самостійність королівства Португалія та легітимність Браганського дому, що правив нею. Зокрема, інфанта Катаріна, герцогиня Браганська й матір португальського короля Жуана IV, який розпочав Реставраційну війну, визнавалася законним претендентом на португальський престол[2].
Суверенітет Португалії та її короля відновлювався на території усієї континентальної Португалії та португальських колоній. Виняток становила африканська Сеута, що не визнала монархів з Браганського дому й була передана іспанській короні[2]; місто Олівенса поверталося португальській стороні.
Португалія й Іспанія зобов'язалися обмінятися полоненими, повернути захоплене майно власникам.
Португалія й Іспанія відновлювали свободу пересування морем і сушею, поновлювали торговельні відносини, обіцяли спільно боротися проти піратства[3].
Португалія отримала право приєднатися до військових англійсько-іспанських договорів.
23 лютого того ж року договір ратифікували іспанці, а 3 березня — португальці[4]. Угода була вигідною, насамперед, Португалії, що здобула незалежність та повернула собі колонії. Іспанія ж отримала можливість завершити виснажливий конфлікт та відновити свою фінансово-господарську систему. Англія посилила свою присутність на Піренейському півострові. Після настання миру, на хвилі патріотизму, серед португальської шляхти почався процес відторгнення іспанської культури та звичаїв, які замінювалися англійсько-французькими взірцями[5]. Лісабон поступово став центром торговельної імперії, що перебувала під сильним впливом англійських та голландських капіталістів та залежала від економіки Бразилії.
