Ліза Майтнер

Ліза Майтнер
нім. Elise Meitner
Ліза Майтнер у 1946
Ім'я при народженні	нім. Elise Meitner[1]
Народилася	7 листопада 1878(1878-11-07)[2][3]^[…]  Відень, Австро-Угорщина[2][4]^[…]
Померла	27 жовтня 1968(1968-10-27)[2][3]^[…]  (89 років) Кембридж, Англія, Велика Британія[2][6]
Поховання	St James Churchyard^d[7]
Країна	Цислейтанія   Австрія[5]   Швеція[5]
Діяльність	фізик-ядерник, викладачка університету, хімік, фізикиня
Галузь	фізика
Alma mater	Віденський університет (1 лютого 1906)[4][8]  і Akademisches Gymnasium^d (1901)
Науковий ступінь	доктор філософії  (1905)
Науковий керівник	Франц Екснер[9]  і Людвіг Больцман
Відомі учні	Ніколаус Ріль^d
Знання мов	німецька[3]
Заклад	Університет Фрідріха-Вільгельма^[d] , Королівський технологічний інститут , Королівський технологічний інститут[5] , HU Berlin , Віденський університет  і Католицький університет Америки
Членство	Лондонське королівське товариство[10] , Академія наук НДР , Шведська королівська академія наук , Американська академія мистецтв і наук , Леопольдина  і Австрійська академія наук
Magnum opus	відкриття  і discovery of nuclear fission^d
Посада	професор
Конфесія	юдаїзм[1]  і Protestant Church of the Augsburg Confession in Austria^d[11]
Батько	Філіп Майтнер^d[4][5]
Мати	Hedwig Meitner^d
Родичі	Отто Роберт Фріш[5]
Брати, сестри	Августа Фріш^d[5] , Frida Frischauer-Meitner^d  і Fritz Meitner^d
Автограф
Нагороди	премія Лібена^d (1925) медаль імені Макса Планка (1949) премія Отто Гана з хімії та фізики (1955) медаль Вільгельма Екснера (1960) Наукова премія міста Відень^d (1947) Срібна медаль Лейбніца^d (1924) Член Американської академії мистецтв і наук іноземний член Лондонського королівського товариства^[d] (28 квітня 1955)
Висловлювання у Вікіцитатах  Медіафайли у Вікісховищі

Ліза Майтнер (нім. Lise Meitner; 7 листопада 1878, Відень — 27 жовтня 1968, Кембридж) — австрійсько-шведська науковиця, спеціалістка в галузях ядерної фізики та радіохімії. Першовідкривачка Протактинію, ефекту Оже, разом із командою вчених здійснила перше розщеплення атомного ядра, проте відмовилась розробляти ядерну зброю. На честь неї названо астероїд.

Завершивши своє докторське дослідження в 1905 році, Майтнер стала другою жінкою з Віденського університету, яка отримала ступінь доктора фізики. Значну частину своєї наукової кар'єри вона провела в Берліні, де була професором фізики та керівником відділу в Інституті хімії імені Кайзера Вільгельма. Вона була першою жінкою, яка стала повним професором фізики в Німеччині. Вона втратила свої посади в 1935 році через антиєврейські Нюрнберзькі закони нацистської Німеччини, а аншлюс 1938 року призвів до втрати нею австрійського громадянства. 13–14 липня 1938 року за допомогою Дірка Костера вона втекла до Нідерландів. Багато років Ліза жила в Стокгольмі. Зрештою 1949 року вона стала громадянкою Швеції. Проте, в 1950-х роках, щоб бути з членами сім'ї, вона переїхала до Британії.

У середині 1938 року хіміки Отто Ган і Фріц Штрассман з Інституту хімії кайзера Вільгельма продемонстрували, що ізотопи барію можуть утворюватися шляхом нейтронного бомбардування урану. Мейтнер була проінформована про свої відкриття Ганом, і наприкінці грудня разом зі своїм племінником, колегою-фізиком Отто Робертом Фрішем, розробила фізику цього процесу, правильно інтерпретуючи експериментальні дані Хана та Штрассмана. 13 січня 1939 року Фріш повторив процес, який спостерігали Ган і Штрассман. У доповіді Майтнер і Фріша в журналі Nature за лютий 1939 року вони дали цьому процесу назву «поділ». Відкриття ядерного поділу під час Другої світової війни призвело до розробки атомних бомб і ядерних реакторів.

Мейтнер не отримала Нобелівську премію з хімії 1944 року за ядерний поділ, яку отримав її давній співробітник Отто Ган. Кілька вчених і журналістів назвали її виключення «несправедливим». За архівом Нобелівської премії, її 19 разів номінували на Нобелівську премію з хімії між 1924 і 1948 роками та 30 разів на Нобелівську премію з фізики між 1937 і 1967 роками. Незважаючи на те, що Мейтнер не була нагороджена Нобелівською премією, 1962 року її запросили взяти участь у зустрічі лауреатів Нобелівської премії в Ліндау. Вона отримала багато інших нагород, включаючи посмертне присвоєння свого імені елементу 109 мейтнерій 1997 року. Альберт Ейнштейн назвав Майтнер «німецькою Марією Кюрі».[12]

Ранні роки

Еліза Майтнер народилася 7 листопада 1878 року в єврейській родині вищого середнього класу в сімейному будинку на Кайзер Йозефштрассе, 27 у районі Леопольдштадт у Відні. Вона була третьою з восьми дітей шахового майстра Філіпа Майтнера та його дружини Гедвіґ. У реєстрі народжень єврейської громади Відня вказано, що вона народилася 17 листопада 1878 року, але в усіх інших документах її дата народження вказана як 7 листопада, що вона й використовувала.[13] Її батько був одним із перших єврейських юристів, яких було допущено до практики в Австрії.[14] У неї було двоє старших братів і сестер, Гізела і Огюст (Густі), і четверо молодших: Моріс (Фріц), Карола (Лола), Фріда і Вальтер; усі зрештою здобули вищу освіту.[15] Її батько був вільнодумцем, і вона була вихована в цьому ж дусі.[14] Будучи дорослою, вона перейшла в християнство, прийнявши лютеранський обряд, і охрестилася 1908 року.[16][17] Її сестри Гізела і Лола того ж року прийняли католицизм.[17] В цей час Еліза прийняла скорочене ім'я «Ліза».[18]

Освіта

Інтерес до науки у Майтнер з'явився у вісім років, коли вона тримала під подушкою зошит зі своїми науковими дослідженнями. Її приваблювали математика та природничі науки, і вона вивчала кольори нафтової плями, тонкі плівки та відбите світло. Єдиною кар'єрою, доступною для жінок, було викладання, тому вона відвідувала середню школу для дівчат, де здобула освіту вчительки французької мови. Окрім французької мови, її освіта включала бухгалтерію, арифметику, історію, географію, природничі науки та гімнастику. 1892 року вона закінчила гімназію. До 1897 року жінкам не дозволялося відвідувати державні заклкди вищої освіти у Відні, але коли це обмеження було знято, вимога про гімназійну освіту була скасована, і жінкам потрібно було лише скласти матуру - атестат зрілості, необхідний для вступу до університету. 1900 року її сестра Гізела отримала атестат зрілості і вступила до медичного інституту. У 1899 році Майтнер почала брати приватні уроки з двома іншими юнками, заповнюючи пропущені роки середньої освіти. Фізику викладав Артур Сарваші. У липні 1901 року вони склали екстерном іспит на атестат зрілості в Академічній гімназії. Чотири з чотирнадцяти жінок склали іспит, у тому числі Мейтнер і Генрієтта Больцман, дочка фізика Людвіга Больцмана.[19][20]

Дослідження, робота та наука

Віденський університет

Мейтнер (1906 рік)

У жовтні 1901 року Мейтнер вступила до Віденського університету.[21] Особливо вона надихалася Людвігом Больцманом і часто із захопленням розповідала про його лекції.[22] Її дисертацією керували Франц Екснер та його асистент Ганс Бенндорф.[23] Її дисертація під назвою Prüfung einer Formel Maxwells («Дослідження рівняння Максвелла»), було подано на захист 20 листопада 1905 року та затверджено 28 листопада. 19 грудня вона склала усний іспит від Екснера та Больцмана[24] й 1 лютого 1906 року отримала ступінь доктора.[25] Ліза стала другою жінкою, яка отримала ступінь доктора фізики у Віденському університеті після Ольги Штайндлер, яка отримала свій ступінь 1903 року;[26] третьою була Сельма Фрейд, яка працювала в тій же лабораторії, що й Мейтнер, і отримала свою ступінь 1906 року.[24] 22 лютого 1906 року дисертація Майтнер була опублікована як Wärmeleitung in inhomogenen Körpern («Теплопровідність в неоднорідних тілах»).[24][27]

Пол Еренфест попросив її дослідити статтю про оптику лорда Релея, в якій докладно описано експеримент, який дав результати, які Релей не зміг пояснити. Вона змогла пояснити результати, а також зробила прогнози на основі своїх пояснень, які потім перевірила експериментально, продемонструвавши свою здатність проводити незалежні та неконтрольовані дослідження.[28] дані результати Ліза опублікувала у своїй доповіді «Деякі висновки, виведені з формули відбиття Френеля».[29] У 1906 році, займаючись цими дослідженнями, Майтнер познайомилася зі Стефаном Майєром, який познайомив її з радіоактивністю, на той час дуже новою галуззю досліджень. Ліза почала заглиблюватись у дану сферу із альфа-частинок. У своїх експериментах з коліматорами та металевою фольгою вона виявила, що розсіювання в пучку альфа-частинок збільшується разом із масою атомів металу. 29 червня 1907 року вона подала свої висновки до Physikalische Zeitschrift. Це був один із експериментів, завдяки якому Ернест Резерфорд передбачив ядерний атом.[28][30]

Університет Фрідріха Вільгельма

Ліза Майтнер і Отто Ган у 1912 році

Підбадьорена та підтримана фінансовою підтримкою батька, Майтнер вступила до Берлінського університету імені Фрідріха Вільгельма, де викладав відомий фізик Макс Планк. Планк запросив її до себе додому і дозволив їй відвідувати його лекції. Це був незвичайний жест Планка, який був визнаний противником вступу жінок до університетів загалом, але, очевидно, визнав Майтнер винятком.[31] Вона подружилася з близнючками Планка Еммою та Грете, які народилися 1889 року, і мали спільну з Майтнер любов до музики.[32][33]

Відвідування лекцій Планка не забирало у неї весь час, і Мейтнер звернулася до Генріха Рубенса, керівника Інституту експериментальної фізики, щоб провести деякі дослідження. Рубенс сказав, що був би радий, щоб вона працювала в його лабораторії. Він також додав, що Отто Ган в інституті хімії шукає фізика для співпраці. Через кілька хвилин її представили Гану. Той вивчав радіоактивні речовини під керівництвом Вільяма Рамзі та Ернеста Резерфорда, і йому вже приписували відкриття того, що тоді вважалося кількома новими радіоактивними елементами.[34] Ган був такого ж віку, як Мейтнер, і вона відзначила його неформальну та доступну манеру.[34] У Монреалі Ган звик співпрацювати з фізиками, включаючи принаймні одну жінку, Гаррієт Брукс.[35]

Ліза Майтнер та Отто Ган у своїй лабораторії в 1913 році. Коли колега, якого вона не впізнала, сказав, що вони зустрічалися раніше, Мейтнер відповіла: «Ви, ймовірно, помилково приймаєте мене за професора Гана». [36]

Голова хімічного інституту Еміль Фішер передав у підвальне приміщення колишній деревообробний цех (Holzwerkstatt) для використання в якості лабораторії. Ган оснастив його електроскопами для вимірювання альфа- та бета-частинок і гамма-променів. У лісообробному цеху не було можливості проводити дослідження, але Альфред Сток, керівник відділу неорганічної хімії, дозволив Гану використовувати приміщення в одній із двох його приватних лабораторій.[37] Як і Мейтнер, Ган не отримував зарплати і жив за рахунок допомоги від свого батька, хоча й дещо більшої, ніж її. На початку 1907 року він закінчив свою габілітацію і став приват-доцентом.[38] Більшість хіміків-органіків з Інституту хімії не вважали роботу Гана — виявлення дрібних слідів ізотопів, надто малих, щоб побачити, зважити чи понюхати через їхню радіоактивність — справжньою хімією.[39] Один керівник департаменту зауважив, що «неймовірно, що можна робити, щоб бути приват-доцентом у наші дні!».[39]

Спочатку Майтнер було важко влаштуватися на навчання. У німецькій державі Королівство Пруссія, до складу якої входив Берлін, жінок ще не допускали до університетів. Майтнер дозволили працювати в деревообробному цеху, який мав окремий зовнішній вхід, але вона не могла потрапити до решти приміщень інституту, в тому числі до лабораторії Гана, розташованої нагорі. Якщо вона хотіла сходити в туалет, то мусила користуватися туалетом у ресторані вниз по вулиці. Наступного року до прусських університетів дозволили вступати жінкам, і Фішер зняв обмеження, а в будівлі встановили жіночі туалети. Не всі хіміки були цьому раді[35]. Інститут фізики сприймав більше, і вона подружилася з фізиками там, серед яких були Отто фон Байєр (de), Джеймс Франк, Густав Людвіг Герц, Роберт Пол, Макс Планк, Пітер Прінгсгайм (de) і Вільгельм Вестфаль.[40]

Протягом перших років спільної роботи Мейтнер і Ган опублікували дев'ять робіт: три в 1908 році і шість - 1909 року. Разом з Ганом вона відкрила і розробила фізичний метод розділення, відомий як радіоактивний відскок, в якому дочірнє ядро з силою викидається, коли воно відскакує в момент розпаду. У той час як Ган був більше зацікавлений у відкритті нових елементів (тепер відомих як ізотопи), Мейтнер більше цікавило розуміння їхнього випромінювання. Вона помітила, що радіоактивна віддача, яку відкрила Гаррієт Брукс у 1904 році, може стати новим способом виявлення радіоактивних речовин. Незабаром вони відкрили ще два нових ізотопи - вісмут-211 і талій-207.[41][42][43] Мейтнер особливо цікавили бета-частинки. До цього часу було відомо, що вони є електронами. Альфа-частинки випромінювалися з характерною енергією, і вона очікувала, що це буде вірно і для бета-частинок. Ган і Майтнер ретельно виміряли поглинання бета-частинок алюмінієм, але результати були спантеличеними. У 1914 році Джеймс Чедвік виявив, що електрони, випущені з ядра, утворюють безперервний спектр, але Мейтнер було важко повірити в це, оскільки це суперечило квантовій фізиці, яка стверджувала, що електрони в атомі можуть займати лише дискретні енергетичні стани (кванти).[44]

Інститут хімії імені Кайзера Вільгельма

Фізики і хіміки в Берліні в 1920 році. Перший ряд, зліва направо: Герта Шпонер, Альберт Ейнштейн, Інгрід Франк, Джеймс Франк, Ліза Мейтнер, Фріц Хабер і Отто Ган. Задній ряд, зліва направо: Вальтер Ґротріан, Вільгельм Вестфал, Отто фон Байєр, Петер Прінгсгайм і Густав Герц

1912 року Ган і Майтнер переїхали до нещодавно заснованого Інституту хімії кайзера Вільгельма (KWI) у Берліні. Ган прийняв пропозицію Фішера стати молодшим помічником відповідального за відділ радіохімії, першу лабораторію такого роду в Німеччині. Робота супроводжувалася званням «професор» і зарплатою 5000 марок на рік (еквівалентно €29,000 2021 року). На відміну від університетів, приватно фінансований KWI не мав політики, що виключає жінок, але Мейтнер працювала безкоштовно як «гість» у секції Гана.[45] Після смерті батька в 1910 році вона могла зіткнутися з фінансовими труднощами. Побоюючись, що вона може повернутися до Відня, Планк призначив її своєю асистенткою в Інституті теоретичної фізики Університету Фрідріха Вільгельма. На цій посаді вона перевіряла роботи його студентів. Це була її перша оплачувана посада. Асистент був найнижчою сходинкою на академічній драбині, і Майтнер стала першою жінкою-науковим асистентом у Пруссії.[45]

23 жовтня 1912 року на офіційному відкритті KWI з хімії горді урядовці представили Майтнер кайзеру Вільгельму II[46]. Наступного року вона стала Mitglied (співробітницею), як і Ган (хоча її зарплата була все ще меншою)[47], а відділ радіоактивності став лабораторією Ган-Мейтнер. Майтнер відсвяткувала цю подію званою вечерею в готелі «Адлон». Зарплати Ган і Мейтнер незабаром були затьмарені роялті від мезоторіуму («середнього торію», радію-228, також відомого як «німецький радій»), виробленого для медичних цілей, за який 1914 року Ган отримав 66 000 марок (що еквівалентно 369 000 євро 2021 року). Десять відсотків він віддав Майтнер[48]. У 1914 році Мейтнер запропонували академічну посаду в Празі, яка тоді була частиною її країни Австро-Угорщини. Планк дав зрозуміти Фішеру, що не хоче, аби Мейтнер їхала, і Фішер домігся подвоєння її зарплати до 3 000 марок (еквівалентно 17 000 євро 2021 року)[49].

Переїзд до нового приміщення був вдалим, оскільки деревообробний цех був сильно забруднений радіоактивними рідинами, які були розлиті, а радіоактивні гази, які виходили і розпадалися, осідали у вигляді радіоактивного пилу, що унеможливлювало проведення чутливих вимірювань. Щоб забезпечити чистоту своїх нових лабораторій, Ган і Мейтнер запровадили суворі процедури. Хімічні та фізичні вимірювання проводилися в різних кімнатах, люди, які працювали з радіоактивними речовинами, повинні були дотримуватися протоколів, які передбачали заборону рукостискань, а рулони туалетного паперу висіли біля кожного телефону та дверних ручок. Сильно радіоактивні речовини зберігалися в старій столярній майстерні, а згодом у спеціально збудованому радієвому будинку на території інституту.[49]

Перша світова війна і відкриття протактинію

У липні 1914 року — незадовго до початку Першої світової війни — Ган був покликаний на дійсну службу в армію в полк Ландверу.[50] Мейтнер пройшов підготовку рентгенівського техніка та курс анатомії в міській лікарні в Ліхтерфельде.[36] Тим часом вона завершила як роботу над спектром бета-променів, яку вона розпочала ще до війни з Ганом і Байєром, так і своє власне дослідження ланцюжка розпаду урану.[51] У липні 1915 року вона повернулася до Відня, де приєдналася до австрійської армії як рентгенівська медсестра-технік. Її підрозділ було відправлено на східний фронт у Польщі, і вона також служила на італійському фронті до звільнення у вересні 1916 року.[52]

Колишня будівля Інституту хімії кайзера Вільгельма в Берліні. Сильно пошкоджений бомбардуванням під час Другої світової війни, він був відреставрований і став частиною Вільного університету Берліна в 1948 році. У 1956 році він був перейменований на будинок Отто Гана, а в 2010 році на будинок Гана-Майтнер.[53][54]

У жовтніМейтнер повернулася до KWI для хімічних досліджень. У січні 1917 року її призначили завідувачем власної секції фізики. Лабораторію Гана-Майтнер було розділено на окремі лабораторії Гана та Мейтнер, а її зарплату було збільшено до 4000 марок еквівалентно 10 000 євро 2021 року).[55][56] Ган повернувся до Берліна у відпустку, і вони обговорили іншу незавершену довоєнну роботу: пошук материнського ізотопу актинія (елемент 89). Відповідно до закону радіоактивного зміщення Фаянса і Содді, це мав бути ізотоп невідкритого елемента 91 у періодичній таблиці, який лежав між торієм (елемент 90) і ураном (елемент 92). Казимір Файанс і Освальд Гельмут Герінг виявили відсутній елемент у 1913 році та назвали його бревієм через його короткий період напіврозпаду. Однак ізотоп, який вони знайшли, був бета-випромінювачем і, отже, не міг бути материнським ізотопом актинія. Це мав бути інший ізотоп того самого елемента.[57]

У 1914 році Ган і Мейтнер розробили нову техніку для відділення групи танталу від настурану, яка, як вони сподівалися, прискорить виділення нового ізотопу. Коли Мейтнер 1917 року відновила цю роботу, Ган і більшість студентів, лаборантів і техніків були покликані служити в збройних силах, тому Мейтнер довелося все робити самій. У лютому вона добула 2 грами діоксиду кремнію (SiO
₂) з 21 грама настурану. Вона відклала 1,5 грама і додала носій пентафторид танталу (TaF
₅) до інших 0,5 грамів, які вона розчинила у фтористому водні (HF). Потім вона зварила його в концентрованій сірчаній кислоті (H
₂SO
₄), виділила те, що вважалося елементом 91, і підтвердила, що це був альфа-випромінювач. Ган повернувся додому у відпустку в квітні, і разом вони розробили серію тестів, щоб усунути інші джерела альфа-частинок. Єдиними відомими речовинами з подібною хімічною поведінкою були свинець-210 (який розпадається до альфа-випромінювача полонію-210 через вісмут-210) і торію-230.[57]

Для цього потрібно було більше пітчбленду. Майтнер поїхала до Відня, де зустрілася зі Стефаном Майєром. Експорт урану з Австрії був заборонений через обмеження воєнного часу, але Мейєр зміг запропонувати їй кілограм уранового залишку, пічбленду, з якого було видалено уран, що насправді краще підходило для її мети. Тести показали, що альфа-активність не була зумовлена цими речовинами. Залишалося лише знайти докази наявності актинію. Для цього було потрібно ще більше пітчбленду, але цього разу Мейєр не зміг допомогти, оскільки експорт тепер був заборонений. Мейтнер вдалося отримати 100 г «подвійного залишку» - пекової суміші без урану і радію - від Фрідріха Оскара Ґізеля і почала досліди з 43 грамами, але її склад був іншим, і спочатку її досліди не дали результатів. З допомогою Ґізеля вона змогла отримати чистий продукт, який був сильно радіоактивним. До грудня 1917 року їй вдалося виділити як материнський ізотоп, так і його дочірній продукт актиній. У березні 1918 року вона подала свої результати на публікацію.[57][58]

Незважаючи на те, що Файанс і Герінг були першими, хто відкрив цей елемент, звичай вимагав, щоб елемент був представлений його найдовше живучим і найпоширенішим ізотопом, і бревій не здавався доречним. Файанс погодився, щоб Мейтнер назвала елемент «протоактиній» (згодом скорочено до протактиній) і присвоїв йому хімічний символ Ра. У червні 1918 року Содді та Джон Кренстон оголосили, що вони незалежно вилучили зразок ізотопу, але на відміну від Мейтнер вони були не в змозі описати його характеристики. Вони визнали пріоритет Майтнер і погодилися на її назву. Зв'язок з ураном залишався загадкою, оскільки жоден із двох відомих ізотопів урану (уран-234 і уран-238) не розпався на протактиній. Проблема залишалася нерозкритою, поки 1935 року Артур Джеффрі Демпстер не відкрив уран-235.[57][59]

Бета-випромінювання

1921 року Мейтнер прийняла запрошення Манне Зігбана приїхати до Швеції та прочитати серію лекцій з радіоактивності як запрошений професор Лундського університету. Вона виявила, що в Швеції було проведено дуже мало досліджень радіоактивності, але вона дуже хотіла дізнатися про рентгенівську спектроскопію, яка була спеціальністю Зіґбана. У його лабораторії вона познайомилася з голландським докторантом Дірком Костером, який вивчав рентгенівську спектроскопію, і його дружиною Міп, яка працювала над докторською дисертацією з індонезійської мови та культури. Озброївшись своїми нещодавно отриманими знаннями про рентгенівську спектроскопію, Мейтнер повернулася до Берліна і по-новому поглянула на спектри бета-променів.[60] Було відомо, що частина бета-випромінювання була первинною, коли електрони викидалися безпосередньо з ядра, а частина була вторинною, коли альфа-частинки з ядра вибивали електрони з орбіти. Мейтнер скептично поставився до твердження Чедвіка про те, що спектральні лінії повністю зумовлені вторинними електронами, тоді як первинні утворюють суцільний спектр.[61] Використовуючи методи, розроблені Жаном Данішем, вона досліджувала спектри свинцю-210, радію-226 і торію-238.[62] У 1922 році Мейтнер відкрила причину випромінювання електронів із поверхонь атомів із «сигнатурними» енергіями, тепер відомі як ефект Оже-Майтнера[63][64]. Ефект отримав другу назву на честь П’єра Віктора Оже, який незалежно відкрив його 1923 року.[65][66]

На конференції в 1937 році Майтнер ділить перший ряд з (зліва направо) Нільсом Бором, Вернером Гейзенбергом, Вольфгангом Паулі, Отто Штерном, Рудольфом Ладенбургом і Якобом Крістіаном Георгом Якобсеном ; Гільде Леві (позаду) — єдина інша жінка в кімнаті.

У 1920 році в Пруссії жінкам було надано право на абілітацію, а в 1922 році Майтнер отримала абілітацію та стала приват-доцентином. Вона була першою жінкою, яка отримала диплом з фізики в Пруссії, і лише другою в Німеччині після Гедвіґи Кон. Оскільки Мейтнер уже опублікувала понад 40 статей, від неї не вимагалося подавати дисертацію, але Макс фон Лауе рекомендував не скасовувати вимогу щодо інавгураційної лекції, оскільки його цікавило те, що вона мала сказати. Тому вона виступила з інавгураційною лекцією на тему «Проблеми космічної фізики».[67] З 1923 по 1933 рік вона кожного семестру викладала колоквіум або підручник в Університеті Фрідріха Вільгельма, а також керувала докторантами в KWI з хімії.[67] У 1926 році вона стала außerordentlicher Professor (надзвичайним професором), першою жінкою-професором фізики в Німеччині. Її секція фізики стала більшою, і вона отримала постійного асистента. Вчені з Німеччини та всього світу приїжджали до KWI для хімії, щоб провести дослідження під її керівництвом.[67] У 1930 році Майтнер з Лео Сілярдом викладала семінар «Питання атомної фізики та атомної хімії».[68]

Два погляди на ефект Оже-Мейтнер. Падаючий електрон або фотон створює дірку в серцевині на рівні 1s. Електрон з рівня 2s заповнює дірку 1s, і енергія переходу передається електрону 2p, який випускається. Таким чином, кінцевий атомний стан має дві дірки.

В KWI Мейтнер побудувала хмарну камеру Вільсона для хімії, першу в Берліні, і разом зі своїм учнем Куртом Фрайтагом вивчала сліди альфа-частинок, які не стикаються з ядром.[69] Зі своїм помічником Куртом Філіппом вона пізніше використовувала його, щоб зробити перші зображення слідів позитронів від гамма-випромінювання. Вона довела твердження Чедвіка про те, що дискретні спектральні лінії були повністю результатом вторинних електронів, а тому безперервні спектри були дійсно повністю викликані первинними. У 1927 році Чарльз Драммонд Елліс і Вільям Альфред Вустер виміряли енергію безперервного спектру, утвореного бета-розпадом вісмуту-210, на 0,34 МеВ, де енергія кожного розпаду становила 0,35 МеВ. Таким чином, на спектр припадає майже, але не вся енергія. Мейтнер знайшла цей результат настільки тривожним, що вона повторила експеримент з Вільгельмом Ортманом, використовуючи покращений метод, і підтвердила результати Елліса та Вустера.[61][70][71]

Виявилося, що закон збереження енергії не виконується для бета-розпаду, що Майтнер вважала неприйнятним. У 1930 році Вольфганг Паулі написав відкритого листа Мейтнер та Гансу Гейгеру, в якому він припустив, що безперервний спектр був викликаний випромінюванням другої частинки під час бета-розпаду, яка не мала електричного заряду та незначної або взагалі не мала маси спокою. Цю ідею підхопив Енріко Фермі у своїй теорії бета-розпаду 1934 року, де він дав назву гіпотетичній нейтральній частинці - «нейтрино». У той час не було надії виявити нейтрино, але 1956 року Клайд Ковен і Фредерік Рейнс це зробили.[61]

Нацистська Німеччина

30 січня 1933 року Адольф Гітлер склав присягу як канцлер Німеччини, оскільки його нацистська партія (НСДАП) тепер була найбільшою партією в Рейхстазі.[72] Закон про відновлення професійної державної служби від 7 квітня 1933 року позбавив євреїв державної служби, включно з академічними. Мейтнер ніколи не намагалася приховувати своє єврейське походження, але спочатку була звільнена від його впливу на багатьох підставах: вона працювала до 1914 року, служила в армії під час світової війни, була громадянином Австрії, а не Німеччини. Крім того, Інститут кайзера Вільгельм був державно-промисловим партнерством.[73] Однак 6 вересня її було звільнено з посади ад’юнкт-професури на тій підставі, що її служба під час Першої світової війни не була на фронті, і вона не завершила свою абілітацію до 1922 року. Це не вплинуло на її зарплату чи роботу в KWI для хімії.[74] Карл Бош, директор IG Farben, основного спонсора KWI з хімії, запевнив Мейтнер, що її становище там безпечне.[73] Хоча Ган і Мейтнер залишилися на чолі, їхні помічники, Отто Ербахер і Курт Філіп відповідно, які обидва були членами НСДАП, отримали дедалі більший вплив на повсякденне управління інститутом.[75]

Іншим не пощастило; її племінника Отто Роберта Фріша було звільнено з посади в Інституті фізичної хімії Гамбурзького університету, як і Отто Штерна, директора інституту. Штерн знайшов Фріша посаду у Патріка Блекетта в коледжі Біркбек в Англії[76], а пізніше з 1934 по 1939 рік він працював в Інституті Нільса Бора в Копенгагені.[77] Фріц Штрассман приїхав до Інституту хімії кайзера Вільгельма, щоб навчатися під керівництвом Гана та покращити свої перспективи працевлаштування. Він відхилив вигідну пропозицію працевлаштування, оскільки вона вимагала політичної підготовки та членства в нацистській партії, і вийшов із Товариства німецьких хіміків, коли воно стало частиною Нацистського німецького трудового фронту, замість того, щоб стати членом організації, контрольованої нацистами. В результаті він не міг ні працювати в хімічній промисловості, ні отримати абілітацію. Майтнер переконала Гана найняти його як помічника. Невдовзі його вважали третім співавтором у виданих ними документах, а іноді навіть ставили першим.[78] Між 1933 і 1935 роками Мейтнер публікувалася ексклюзивно в журналі Naturwissenschaften, оскільки його редактор Арнольд Берлінер був євреєм, і він продовжував приймати матеріали від єврейських учених. Це спричинило бойкот видання, і в серпні 1935 року видавець Springer-Verlag звільнив Берлінера.[79]

Трансмутація

Після того, як 1932 року Чедвік відкрив нейтрон,[80] Ірен Кюрі та Фредерік Жоліо опромінили алюмінієву фольгу альфа-частинками і виявили, що в результаті утворюється короткоживучий радіоактивний ізотоп фосфору. Вони відзначили, що випромінювання позитронів продовжилося після припинення опромінення. Вони не лише відкрили нову форму радіоактивного розпаду, але й перетворили один елемент у досі невідомий радіоактивний ізотоп іншого, тим самим викликавши радіоактивність там, де її раніше не було. Радіохімія тепер більше не обмежується певними важкими елементами, а поширюється на всю періодичну таблицю.[81] Чедвік зазначив, що будучи електрично нейтральними, нейтрони можуть проникати в ядро легше, ніж протони або альфа-частинки.[82] Енріко Фермі та його колеги в Римі підхопили цю ідею[83] і почали опромінювати елементи нейтронами.[84]

Закон радіоактивного зміщення Фаянса та Содді говорить, що бета-розпад змушує ізотопи переміщуватись на один елемент вгору в періодичній таблиці, а альфа-розпад змушує їх рухатися на два вниз. Коли група Фермі бомбардувала атоми урану нейтронами, вони виявили складну суміш напіврозпадів. Тому Фермі дійшов висновку, що були створені нові елементи з атомними номерами більше 92 (відомі як трансуранові елементи).[84] Майтнер і Ган не співпрацювали протягом багатьох років, але Мейтнер дуже хотіла дослідити результати Фермі. Спочатку Ган не був таким, але він змінив свою думку, коли Арістід фон Гроссе припустив, що те, що знайшов Фермі, було ізотопом протактинію.[85] «Єдине питання, — писав пізніше Ган, — здавалося, що Фермі знайшов ізотопи трансуранових елементів, або ізотопи наступного за порядком елемента - протактинію. Тоді ми з Лізою Майтнер вирішили повторити експерименти Фермі, щоб з'ясувати, чи був 13-хвилинний ізотоп ізотопом протактинію, чи ні. Це було логічне рішення, адже ми були першовідкривачами протактинію».[86]

Між 1934 і 1938 роками Ган, Мейтнер і Штрассман виявили велику кількість радіоактивних продуктів трансмутації, усі з яких вони вважали трансурановими.[87] У той час існування актиноїдів ще не було встановлено, і уран помилково вважався елементом 6 групи, подібним до вольфраму. З цього випливало, що перші трансуранові елементи були б подібні до елементів групи 7-10, ренію та платиноїдів. Вони встановили наявність кількох ізотопів щонайменше чотирьох таких елементів і (помилково) ідентифікували їх як елементи з атомними номерами від 93 до 96. Вони були першими вченими, які виміряли 23-хвилинний період напіврозпаду синтетичного радіоізотопу урану-239 і хімічно встановили, що він є ізотопом урану, але з їхніми слабкими джерелами нейтронів вони не змогли продовжити цю роботу до логічного завершення і визначити справжній елемент 93. Вони визначили десять різних періодів напіврозпаду з різним ступенем достовірності. Щоб пояснити їх, Мейтнер довелося висунути гіпотезу про новий клас реакцій і альфа-розпад урану, про які раніше ніколи не повідомлялося і для яких не було фізичних доказів. Ган і Штрассман вдосконалили свої хімічні процедури, а Майтнер розробила нові експерименти для вивчення процесів реакції.[88]

У травні 1937 року Ган і Мейтнер опублікували паралельні звіти: один у Zeitschrift für Physik з Мейтнер як першою авторкою, а інший у Chemische Berichte з Ганом як першим автором.[88][89][90] Ган закінчив свою публікацію, рішуче заявивши: Vor allem steht ihre chemische Verschiedenheit von allen bisher bekannten Elementen außerhalb jeder Diskussion («Перш за все, їх хімічна відмінність від усіх раніше відомих елементів не потребує подальшого обговорення»).[90] Майтнер була дедалі невпевненішою. Вона розглядала можливість того, що реакції були з різних ізотопів урану; було відомо три: уран-238, уран-235 і уран-234. Однак, коли вона розрахувала нейтронний переріз, воно було занадто великим, щоб бути чимось іншим, окрім найпоширенішого ізотопу, урану-238, і дійшла висновку, що це має бути ще один випадок ядерної ізомерії, явища, яке Ган виявив у протактинії роками раніше. Тому вона завершила свою доповідь на зовсім іншій ноті для Гана, повідомивши, що: «Цей процес має бути захопленням нейтронів ураном-238, що призводить до трьох ізомерних ядер урану-239. Цей результат дуже важко узгодити з сучасними концепціями ядро».[89][91]

Втеча з Німеччини

Після аншлюсу, анексії Австрії Німеччиною 12 березня 1938 року, Майтнер втратила австрійське громадянство.[92] Нільс Бор запропонував їй читати лекції в Копенгагені, а Пауль Шеррер запросив її відвідати конгрес у Швейцарії з оплатою всіх витрат. Карл Бош все ще сказав, що вона може залишитися в KWI на хімії, але в травні вона знала, що Міністерство науки, освіти та культури Рейху розглядає її справу. 9 травня вона вирішила прийняти запрошення Бора поїхати до Копенгагена, де працював Фріш,[93] але коли вона пішла в консульство Данії, щоб отримати туристичну візу, їй сказали, що Данія більше не визнає її австрійський паспорт дійсним. Вона не могла виїхати до Данії, Швейцарії чи будь-якої іншої країни.[94]

Бор приїхав до Берліна в червні і був дуже стурбований. Повернувшись до Копенгагена, він почав шукати посаду для Майтнер у Скандинавії. Він також попросив Ганса Крамерса перевірити, чи є щось доступне в Нідерландах. Крамерс зв’язався з Костером, який, у свою чергу, повідомив Адріана Фоккера. Костер і Фоккер намагалися влаштувати Мейтнер в університеті Гронінгена. Вони виявили, що Фонд Рокфеллера не буде підтримувати вчених-біженців, і що Міжнародна федерація жінок-університетів була завалена заявками на підтримку з Австрії. 27 червня Майтнер отримала пропозицію про однорічну посаду в новій Лабораторії Манне Зігбана у Стокгольмі, який тоді будувався, який мав би бути присвячений ядерній фізиці, і вона вирішила його прийняти. Але 4 липня вона дізналася, що науковцям більше не дозволять виїжджати за кордон.[95]

Мейтнер жила за цією адресою більшу частину своїх років у Швеції.

Через Бора в Копенгагені Пітер Дебай спілкувався з Костером і Фоккером, і вони звернулися до міністерства освіти Нідерландів із проханням дозволити Мейтнер приїхати до Нідерландів. Оскільки іноземцям не дозволялося працювати за плату, було потрібно призначення неоплачуваного приват-доцента. Вандер Йоханнес де Гааз і Антон Едуард ван Аркель домовилися про один у Лейденському університеті.[96] Костер також розмовляв з начальником прикордонної служби, який запевнив його, що Майтнера пропустять. Друг Костера, Е. Г. Ебельс, був місцевим політиком з прикордонної зони, і він говорив безпосередньо з прикордонниками на кордоні.[97]

11 липня Костер прибув до Берліна, де зупинився з Дебаєм.[97] Наступного ранку Майтнер рано прибула до KWI з хімії, і Ган ознайомив її з планом. Щоб уникнути підозр, вона дотримувалася свого звичного розпорядку, залишаючись в інституті до 20:00, виправляючи одну зі статей співробітника для публікації. Ган і Поль Росбо допомогли їй спакувати дві невеликі валізи, в яких були лише літні речі. Ган дав їй діамантову каблучку, яку успадкував від матері, на випадок надзвичайної ситуації; вона взяла з собою лише 10 марок у гаманці (еквівалент 40 євро у 2021 році). Потім вона провела ніч у будинку Гана. Наступного ранку Майтнер зустріла Костера на залізничному вокзалі, де вони зробили вигляд, що зустрілися випадково. Вони поїхали малозавантаженою лінією до залізничної станції Бад-Ньовешанс на кордоні, яку перетнули без інцидентів;[98] німецькі прикордонники могли подумати, що Майтнер була дружиною професора.[99] Телеграма від Паулі повідомляла Костера, що тепер він «так само відомий викраденням Лізи Мейтнер, як і відкриттям гафнію».[100]

26 липня Майтнер дізналася, що Швеція надала їй дозвіл на в’їзд за її австрійським паспортом, і через два дні вона прилетіла до Копенгагена, де її зустрів Фріш, і зупинилася з Нільсом і Маргрете Бор у їхньому будинку відпочинку в Тісвільде. 1 серпня вона поїхала потягом і пароплавом на станцію Гетеборг у Швеції, де її зустріла Єва фон Бар. Вони поїхали потягом, а потім пароплавом до дому фон Бар у Кунгельві, де вона пробула до вересня.[101] Ган розповів усім у KWI для хімії, що Майтнер поїхала до Відня, щоб відвідати своїх родичів, і через кілька днів інститут закрився на літо. 23 серпня вона написала Бошу з проханням піти на пенсію.[102] Він намагався відправити її речі до Швеції, але Міністерство освіти Рейху наполягало, щоб вони залишилися в Німеччині.[103]

Майтнер також була стурбована своєю сім'єю в Австрії. Однією з її перших дій у Швеції було подання заяви на отримання шведського дозволу на імміграцію для Густі та її чоловіка Юстиніана (Ютца) Фріша.[103] Замість неї на посаді керівника секції фізики Ган обрав Йозефа Маттауха та поїхав до Відня, щоб запропонувати йому роботу. Перебуваючи там, 9 листопада він обідав із сестрами Мейтнер Густі та Гізелою та їхніми чоловіками Юцем Фрішем і Карлом Ліоном. Наступного дня Густі повідомив йому, що Фріш заарештований. Того дня Майтнер прибула до Копенгагена; через її недійсний австрійський паспорт було складно отримати туристичну візу. Ган приєднався до неї в Копенгагені 13 листопада та обговорив дослідження урану з Майтнером, Бором і Отто Робертом Фрішем.[104]

Поділ ядра

Ган і Страссманн виділили три ізотопи радію (підтверджені періодами напіврозпаду) і використали фракційну кристалізацію, щоб відокремити їх від барієвого носія, додаючи кристали броміду барію в чотири етапи. Оскільки радій переважно випадає в осад у розчині броміду барію, на кожному етапі фракція, що відбиралася, містила б менше радію, ніж попередня. Однак вони не виявили різниці між кожною з фракцій. На випадок, якщо їхній процес був якимось чином неправильним, вони перевірили його з відомими ізотопами радію; процес був нормальним. 19 грудня Ган написав Мейтнер, повідомивши, що ізотопи радію поводяться хімічно як барій. Прагнучи закінчити роботу до різдвяних канікул, Ган і Страссманн 22 грудня подали свої результати до Наукового товариства природознавства, не чекаючи на відповідь Мейтнер.[105] Хан завершив статтю словами: «Як хіміки... ми повинні замінити символи Ba, La, Ce на Ra, Ac, Th. Як «ядерні хіміки», досить близькі до фізики, ми ще не можемо змусити себе зробити цей крок, який суперечить усьому попередньому досвіду фізики».[106]

Багато років це рекламували як стіл і експериментальний прилад, за допомогою якого Отто Ган відкрив ядерний поділ у 1938 році. Стіл та інструменти є репрезентативними для тих, що використовувалися, але не обов’язково оригіналами, і вони не перебували б разом на одному столі в одній кімнаті. Тиск істориків, науковців і феміністок змусив Німецький музей змінити експозицію в 1988 році, щоб визнати роль Майтнер, Фріша і Штрассмана.[107]

Зазвичай Фріш святкувала Різдво з Мейтнер у Берліні, але в 1938 році вона прийняла запрошення від Єви фон Бар провести його зі своєю родиною в Кунгельві, і Майтнер попросила Фріша приєднатися до неї там. Мейтнер отримав лист від Гана, в якому описував його хімічний доказ того, що продуктом бомбардування урану нейтронами є барій. Барій мав атомну масу на 40% меншу, ніж уран, і жодні раніше відомі методи радіоактивного розпаду не могли пояснити таку велику різницю в масі ядра.[108] Проте, вона негайно написала Гану відповідь: «На даний момент припущення про такий глибокий розпад здається мені дуже складним, але в ядерній фізиці ми пережили стільки несподіванок, що не можна беззастережно сказати: «Це неможливо»».[109]

Рідкокраплинна модель ядерного поділу

Майтнер відкинула можливість того, що Ган ідентифікував барій помилково; її віра в компетентність Гана як хіміка була абсолютною. Тоді Майтнер і Фріш замислилися над тим, як це могло бути можливим. Попередні спроби розщеплення атомів ніколи не мали достатньо енергії, щоб відколоти більше, ніж окремі протони або альфа-частинки, але ядро барію було набагато більшим. Вони розглянули модель ядра у вигляді рідкої краплі, запропоновану Георгєм Гамовим: можливо, крапля могла б витягнутися, а потім розділитися надвоє.[110]

Пізніше Фріш написав:

У цей момент ми обоє сіли на стовбур дерева (все це обговорення відбулося, поки ми ходили по дереву на снігу, я з лижами, Ліз Мейтнер висловлює добре стверджувати, що вона може ходити так само швидко без), і почав обчислювати на клаптиках паперу. Заряд ядра урану, ми виявили, був справді достатньо великим, щоб майже повністю подолати ефект поверхневого натягу; Таким чином, ядро ​​урану дійсно може нагадувати дуже хитке нестабільне падіння, готове розділити себе на найменшу провокацію, наприклад, вплив одного нейтрона. Але була інша проблема. Після розлуки дві краплі були б розлучені з їх взаємним електричним відштовхуванням і придбали б високу швидкість і, отже, дуже велику енергію, приблизно 200 MeV в обох. Звідки ця енергія могла б вийти? На щастя, Ліз Мейтнер згадала емпіричну формулу обчислення мас ядра і розробила, що два ядра, утворені поділом уранового ядра разом, будуть легшими, ніж оригінальне ядро ​​урану приблизно на одну п’яту масу протона. Тепер, коли маса зникає, створюється енергія, за Ейнштейновою формулою ''E'' = ''mc''², і п’ята частина протона Меса була просто еквівалентна 200 MeV. Тож тут було джерело цієї енергії; це все пристосовано![110]

Мейтнер і Фріш правильно витлумачили результати Гана, означаючи, що ядро урану розділилося приблизно навпіл. Перші дві реакції, які спостерігала Берлінська група, були легкими елементами, утвореними розпадом ядер урану; третій, 23-хвилинний, був розпадом на реальний елемент 93.[111] Повернувшись до Копенгагена, Фріш повідомив про це Бора, який ляснув себе по лобі й вигукнув: «Які ми були ідіотами!».[112] Бор пообіцяв нічого не говорити, доки вони не отримають документ, готовий до публікації. Щоб пришвидшити процес, вони вирішили надіслати односторінкову замітку до Nature. На даний момент єдиним доказом, який вони мали, був барій. За логікою, якщо утворився барій, іншим елементом має бути криптон,[113] але Ган помилково вважав, що атомні маси повинні складати 239, а не атомні номери, які додають 92, і вважав, що це мазурій (технецій), тому не його перевірив:[114]

₉₂U + n →
₅₆Ba +
₃₆Kr + some n [a]

Виставка на честь 75-ї річниці відкриття ядерного поділу у Віденському міжнародному центрі в 2013 році. Стіл (позичений у Німецькому музеї Мюнхена) зараз описується як копія, а зображення Мейтнера та Штрассмана розміщені на помітному місці.

Під час серії міжміських телефонних дзвінків Мейтнер і Фріш придумали простий експеримент, щоб підтвердити свою заяву: виміряти віддачу осколків поділу за допомогою лічильника Гейгера з порогом, встановленим вище, ніж для альфа-частинок. Фріш провів експеримент 13 січня і виявив імпульси, спричинені реакцією, як і передбачалося.[113] Він вирішив, що йому потрібна назва для нещодавно відкритого ядерного процесу. Він розмовляв з Вільямом А. Арнольдом, американським біологом, який працював з Джорджем де Гевесі, і запитав його, як біологи називають процес, за допомогою якого живі клітини діляться на дві частини. Арнольд сказав йому, що біологи називають це поділом. Потім Фріш застосував цю назву до ядерного процесу у своїй статті.[116] Він надіслав обидві статті до Nature 16 січня; записка спільного авторства з'явилася в друку 11 лютого, а стаття Фріша про віддачу 18 лютого.[117][118]

Ці три доповіді, перші публікації Гана-Штрасмана від 6 січня та 10 лютого 1939 року та публікація Фріша-Майтнера від 11 лютого 1939 року, мали електризований вплив на наукове співтовариство.[119] У 1940 році Фріш і Рудольф Пайєрлс підготували меморандум Фріша-Пайєрлза, в якому було встановлено, що атомний вибух може бути здійснений.[120]

Нобелівська премія

Незважаючи на численні почесті, які Мейтнер отримала за життя, вона не отримала Нобелівську премію, хоча за відкриття ядерного поділу її було присуджено Отто Гану. Її 49 разів номінували на Нобелівську премію з фізики та хімії, але жодного разу не нагородили.[121] 15 листопада 1945 року Шведська королівська академія наук оголосила, що Ган був нагороджений Нобелівської премії з хімії 1944 року за «відкриття поділу важких атомних ядер».[122][b] Мейтнер була тією особаою, яка сказала Гану та Штрассману детальніше перевірити їхній радій, і саме вона сказала Гану, що ядро урану може розпадатися. Без цих внесків Майтнер Ган не виявив би, що ядро урану може розщепитися навпіл.[124]

У 1945 році Нобелівський комітет з хімії у Швеції, який обрав Нобелівську премію з хімії, вирішив присудити цю премію виключно Гану, який дізнався про це з газети під час ув’язнення у Фарм-Голлі в Англії. У 1990-х роках давно запечатані протоколи засідань Нобелівського комітету стали публічними, і повна біографія Мейтнер, опублікована 1996 року Рут Левін Сайм, скористалася цим розпечатуванням, щоб переглянути виключення Мейтнер.[123] У статті 1997 року в журналі Американського фізичного товариства Physics Today Сайм та її колеги Елізабет Кроуфорд і Марк Вокер написали:

Схоже, що Ліза Майтнер не отримала премію 1944 року тому, що структура Нобелівських комітетів не була пристосована для оцінки міждисциплінарної роботи; тому, що члени комітету з хімії не змогли або не захотіли справедливо оцінити її внесок; і тому, що під час війни шведські вчені покладалися на власний обмежений досвід. Виключення Мейтнер з числа лауреатів премії з хімії можна охарактеризувати як суміш дисциплінарної упередженості, політичної тупості, невігластва і поспіху[123].

Макс Фердинанд Перуц, лауреат Нобелівської премії з хімії 1962 року, дійшов подібного висновку:

Документи, які протягом п'ятдесяти років були замкнені в архівах Нобелівського комітету, і які призвели до цієї несправедливої нагороди, тепер показують, що тривале обговорення Нобелівським журі було ускладнене відсутністю оцінки як спільної роботи, що передувала відкриттю, так і письмового та усного внеску Мейтнер після її втечі з Берліна[125][126].

До складу фізичного комітету з п'яти членів входили Манне Зігбан; його колишній учень Ерік Гултен, професор експериментальної фізики Упсальського університету; і Аксель Лінд, який зрештою змінив Гултена. Усі троє належали до школи рентгенівської спектроскопії Зігбана. Погані стосунки між Зігбаном і Мейтнер були тут фактором, як і упередженість до експериментальної, а не до теоретичної фізики.[123][127] У своїй доповіді про роботи Майтнер і Фріша Гултен спирався на довоєнні документи. Він не вважав їхню роботу новаторською, і стверджував, що премія з фізики присуджується за експериментальну, а не за теоретичну роботу, чого не було багато років.[123] Сама Мейтнер тоді написала в листі: «Безумовно, Ган повністю заслужив Нобелівську премію з хімії. У цьому немає жодних сумнівів. Але я вважаю, що ми з Фрішем зробили чималий внесок у з'ясування процесу поділу урану - як він виникає і що він виробляє стільки енергії, - і це було чимось дуже далеким для Гана».[128] Нобелівська премія Гана очікувалася довго; і він, і Мейтнер кілька разів номінувалися на премії з хімії та фізики ще до відкриття поділу ядер. За архівом Нобелівської премії, між 1924 і 1948 роками її 19 разів номінували на Нобелівську премію з хімії та 30 разів на Нобелівську премію з фізики між 1937 і 1967 роками. Серед її номінантів були Артур Комптон, Дірк Костер, Казімір Файанс, Джеймс Франк, Отто Ган, Оскар Кляйн, Нільс Бор, Макс Планк і Макс Борн.[129][130] Незважаючи на те, що Мейтнер не була нагороджена Нобелівською премією, 1962 року її запросили взяти участь у зустрічі лауреатів Нобелівської премії в Ліндау.[131]

Подальше життя

Майтнер з актрисою Кетрін Корнелл і фізиком Артуром Комптоном 6 червня 1946 року

Майтнер з'ясувала, що Зіґбан її не хоче. На пропозицію приїхати до Швеції він відповів, що не має грошей і може запропонувати Майтнер лише місце роботи. Тоді Єва фон Бор написала Карлу Вільгельму Озену, який надав гроші з Нобелівського фонду. Завдяки цьому вона отримала приміщення для лабораторії, але тепер їй довелося виконувати роботу, яку вона могла доручати своїм лаборантам протягом попередніх двадцяти років.[132] Рут Левін Сайм написала, що:

У Швеції не було загальної симпатії до біженців з нацистської Німеччини: країна була маленькою, зі слабкою економікою та відсутністю іммігрантських традицій, а її академічна культура завжди була чітко пронімецькою, і ця традиція майже не змінилася до середини війни, коли стало очевидно, що Німеччина не переможе. Під час війни члени групи Зіґбана бачили Майтнер аутсайдером, замкненим і пригніченим; вони не розуміли ні переміщення і тривоги, спільних для всіх біженців, ні травми втрати друзів і родичів під час Голокосту, ні виняткової ізольованості жінки, яка цілковито присвятила своє життя роботі[132].

14 січня 1939 року Майтнер дізналася, що її зятя Юца звільнили з Дахау, а йому та її сестрі Густі дозволили емігрувати до Швеції.[133] Бос Ютца, Ґотфрід Берманн, утік до Швеції[133] та запропонував Ютцу його колишню роботу у видавництві, якщо він зможе приїхати. Нільс Бор заступився перед шведським чиновником Юстієродом Александерссоном, який сказав, що Юц отримає дозвіл на роботу після прибуття до Швеції. Він працював там до виходу на пенсію в 1948 році, а потім переїхав до Кембриджа, щоб приєднатися до Отто Роберта Фріша.[134] Її сестра Гізела та зять Карл Ліон переїхали до Англії[135], і Майтнер також розглядала можливість переїзду туди. У липні 1939 року вона відвідала Кембридж та прийняла пропозицію Вільяма Лоуренса Брегга та Джона Кокрофта про посаду в Кавендішській лабораторії за трирічним контрактом із коледжем Гіртон, Кембридж, але, перш ніж вона змогла зробити цей хід, у вересні 1939 року спалахнула Друга світова війна.[136] У Швеції Мейтнер як могла продовжувала свої дослідження. Вона виміряла нейтронний переріз торію, свинцю та урану, використовуючи диспрозій як детектор нейтронів[132] методику аналізу, вперше започатковану Джорджем де Гевеші та Гільде Леві.[137] Вона змогла організувати приїзд Гедвіґ Кон, якій загрожувала депортація до Польщі, до Швеції, а зрештою емігрувати до Сполучених Штатів, подорожуючи через Радянський Союз. Їй не вдалося вивести Штефена Майєра з Німеччини[138], але йому вдалося пережити війну.[139] Вона відхилила пропозицію приєднатися до Фріша в британському внеску в Мангеттенський проєкт у лабораторії Лос-Аламоса, заявивши, що «я не буду мати нічого спільного з бомбою!»[140] Пізніше вона сказала, що атомні бомбардування Хіросіми та Нагасакі стали для неї несподіванкою, і що їй «шкода, що бомбу довелося винайти».[141] Після війни Мейтнер визнала власну моральну поразку, перебуваючи в Німеччині з 1933 по 1938 рік. Вона написала: «Це було не тільки безглуздо, але й дуже неправильно, що я не пішла відразу».[142] У цей період вона шкодувала про власну бездіяльність, а також різко критикувала Гана, Макса фон Лауе, Вернера Гейзенберга та інших німецьких учених. У червневому листі 1945 року, адресованому Гану, який він так і не отримав, вона писала:

Ви всі працювали на нацистську Німеччину. І ви навіть не намагалися чинити пасивний опір. Звичайно, для очищення совісті ви допомагали комусь із пригноблених, але мільйони невинних людей були вбиті, і не було жодного протесту. Тут, у нейтральній Швеції, задовго до закінчення війни, обговорювалося, що робити з німецькими вченими після закінчення війни. Що тоді повинні думати англійці та американці? Я і багато інших вважаємо, що єдиним шляхом для вас було б зробити відкриту заяву про те, що ви усвідомлюєте, що своєю пасивністю ви поділяєте відповідальність за те, що сталося, і що у вас є необхідність працювати над тим, що можна зробити, щоб загладити свою провину. Але багато хто вважає, що для цього вже занадто пізно. Ці люди кажуть, що спочатку ви зрадили своїх друзів, потім своїх чоловіків і дітей, дозволивши їм віддати свої життя на злочинну війну, і, нарешті, що ви зрадили саму Німеччину, бо коли війна була вже зовсім безнадійною, ви жодного разу не виступили проти безглуздого знищення Німеччини. Це звучить безжально, але я вірю, що причиною, через яку я пишу тобі це, є справжня дружба. За останні кілька днів я почув про неймовірно жахливі речі в концентраційних таборах; це перевершує все, чого я раніше боявся. Коли я почув по англійському радіо дуже докладний звіт англійців і американців про Бельзен і Бухенвальд, я почав голосно плакати і не спав цілу ніч. А якби ви бачили тих людей, яких привезли сюди з таборів. Треба було б взяти таку людину, як Гейзенберг і мільйони таких, як він, і змусити їх дивитися на ці табори і на замучених людей. Те, як він опинився в Данії в 1941 році, незабутнє[142].

Після бомбардування Хіросіми Мейтнер стала знаменитістю. У неї було радіоінтерв'ю з Елеонор Рузвельт, а через кілька днів ще одне інтерв'ю з радіостанцією в Нью-Йорку, під час якого вона вперше за багато років почула голос своєї сестри Фріди.[142] «Я єврейського походження, — сказала вона Фріді, — я не єврейка за вірою, нічого не знаю про історію юдаїзму і не почуваюся ближче до євреїв, ніж до інших людей».[143] 25 січня 1946 року Мейтнер прибула до Нью-Йорка, де її зустріли сестри Лола і Фріда, а також Фріш, який здійснив дводенну подорож потягом із Лос-Аламоса. Чоловік Лоли Рудольф Аллерс організував для Мейтнер місце запрошеного професора в Католицькому університеті Америки. Мейтнер читала лекції в Прінстонському університеті, Гарвардському університеті та Колумбійському університеті, а також обговорювала фізику з Альбертом Ейнштейном, Германом Вейлем, Цун-Дао Лі, Ян Чен-Нінгом та Ісидором Ісааком Рабі. Вона поїхала в Дарем, штат Північна Кароліна, побачилася з Гертою Спонер і Гедвігом Кон, а також провела вечір у Вашингтоні, округ Колумбія, з Джеймсом Чедвіком, який тепер був головою Британської місії в Мангеттенському проєкті. Вона також зустрілася з директором проекту генерал-майором Леслі Гроувсом. Вона виступала в Сміт-коледжі та поїхала до Чикаго, де познайомилася з Енріко Фермі, Едвардом Теллером, Віктором Вайскопфом і Лео Сілардом.[144] 8 липня Мейтнер піднялася на борт RMS Королеви Марії до Англії, де вона зустрілася з Ервіном Шредінгером, Вольфгангом Паулі та Максом Борном. Були запізнілі святкування 300-річчя Ісаака Ньютона, але єдиним запрошеним німцем був Макс Планк.[145]

Мейтнер зі студентами на сходах хімічного корпусу коледжу Брін Мор у квітні 1959 року

Для її друзів у Швеції протидія Зіґбана Нобелівській премії Мейтнер стала останньою краплею, і вони вирішили отримати для неї кращу позицію. У 1947 році Мейтнер перейшла до Королівського технологічного інституту (KTH) у Стокгольмі, де Ґудмунд Борелій створив нову установку для атомних досліджень. У Швеції було мало досліджень з ядерної фізики, і це було пов'язано з тим, що Зіґбан не підтримував роботу Мейтнера, а тепер такі знання здавалися життєво важливими для майбутнього Швеції. У КТН Майтнер мала три кімнати, двох асистентів і доступ до технічного персоналу, а Сіґвард Еклунд займав кімнату по сусідству. Планувалося, що Майтнер отримає зарплату і звання «професора-дослідника» - без викладацьких обов'язків.[146]

Професорство пропало, коли міністр освіти 1946 року прем’єр-міністром Швеції несподівано став Таге Ерландер, але Бореліус і Кляйн переконалися, що вона мала зарплату професора, якщо не звання.[147] У 1949 році вона стала громадянкою Швеції, але не відмовившись від австрійського громадянства завдяки спеціальному акту, прийнятому Риксдагом. У 1947 році були затверджені плани для R1, першого шведського ядерного реактора, Еклунд був директором проекту, а Майтнер працював з ним над його проєктуванням і будівництвом. У своїх останніх наукових роботах у 1950 і 1951 роках до ядерного поділу вона застосувала магічні числа.[147] Вона вийшла на пенсію 1960 року і переїхала до Великої Британії, де було багато її родичів.[148]

У 1950-х і 1960-х роках Мейтнер із задоволенням відвідувала Німеччину та залишалася з Ганом та його родиною на кілька днів.[149] У своїх мемуарах Ган писав, що вони з Мейтнер залишалися близькими друзями на все життя.[150] Незважаючи на те, що їхня дружба була сповнена випробувань, імовірно, більше їх пережила Мейтнер, вона «ніколи не висловлювала нічого, крім глибокої прихильності до Гана».[151] З таких нагод, як їхнє 70-річчя, 75-річчя, 80-річчя та 85-річчя, вони зверталися до спогадів на честь один одного. Ган підкреслював інтелектуальну продуктивність Мейтнер і таку роботу, як її дослідження моделі ядерної оболонки, завжди пропускаючи причини її переїзду до Швеції якомога швидше. Вона підкреслила особистісні якості Гана, його чарівність і музичні здібності.[149]

Могила Мейтнер в Бремлі, Гемпшир

Напружена поїздка до Сполучених Штатів у 1964 році призвела до серцевого нападу Мейтнер, від якого вона відновлювалася кілька місяців. Її фізичний і психічний стан був ослаблений атеросклерозом. Зламавши стегно під час падіння та перенісши кілька невеликих інсультів у 1967 році, Мейтнер частково одужала, але згодом ослабла до такого рівня, що їй довелося переїхати до будинку престарілих у Кембриджі.[152] Мейтнер померла уві сні 27 жовтня 1968 року у віці 89 років. Їй не повідомили про смерть Отто Гана 28 липня 1968 року чи його дружини Едіт 14 серпня, оскільки її родина вважала, що це було б занадто для людини такої слабкої людини.[153] Згідно з її бажанням, її поховали в селі Бремлі в Гемпширі, в парафіяльній церкві Сент-Джеймса, поруч із її молодшим братом Волтером, який помер 1964 року.[154] Її племінник Фріш склав напис на її надгробку. Він містить такі слова:

Ліза Майтнер: фізикиня, яка ніколи не втрачала людяності[154].

Нагороди та відзнаки

Альберт Ейнштейн назвав Майтнер «німецькою Марією Кюрі».[155] Під час свого візиту до США в 1946 році вона отримала нагороду «Жінка року» від Національного прес-клубу та повечеряла з президентом Сполучених Штатів Гаррі С. Труменом у Національному жіночому прес-клубі.[156] 1924 року вона отримала медаль Лейбніца від Прусської академії наук, 1925 року - премію Лібена від Австрійської академії наук, 1928 року премію Еллен Річардс, 1947 року наукову премію міста Відня, 1949 року медаль Макса Планка Німецького фізичного факультету Товариство, 1954 року Німецьке хімічне товариствоспільно з Ганом присудило першу Премію Отто Гана,[157] 1960 року - медаль Вільгельма Екснера[158] і 1967 року - Австрійську відзнаку за науку і мистецтво.[159]

Статуя Мейтнер в Берлінському університеті Гумбольдта

1957 року, того ж року, що й Гана, Президент Німеччини Теодор Гойс нагородив Мейтнер найвищим німецьким орденом для вчених, класу миру Pour le Mérite.[157] У 1945 році Мейтнер стала іноземним членом Шведської королівської академії наук, а в 1951 році — дійсним членом, що дозволило їй брати участь у процесі присудження Нобелівської премії.[160] Через чотири роки її обрали іноземним членом Лондонського королівського товариства.[161] 1960 року вона була обрана іноземним почесним членом Американської академії мистецтв і наук.[162] Вона отримала почесні докторські ступені коледжу Адельфі, Рочестерського університету, Ратгерського університету та Сміт-коледжу в Сполучених Штатах[157], Вільного університету Берліна в Німеччині[163] та Стокгольмського університету в Швеції.[157]

У вересні 1966 року Комісія з атомної енергії Сполучених Штатів за відкриття поділу ядра спільно присудила премію Енріко Фермі Гану, Штрассману та Майтнеру. Церемонія відбулася у віденському палаці Гофбург.[164] Це був перший раз, коли ця премія була присуджена неамериканцям, і вперше її вручили жінці.[165] У дипломі Мейтнер було написано: «За піонерські дослідження природної радіоактивності та широкі експериментальні дослідження, що призвели до відкриття поділу».[166] Диплом Гана був дещо іншим: «За піонерські дослідження природної радіоактивності та широкі експериментальні дослідження, кульмінацією яких стало відкриття поділу».[167] Ган і Штрассман були присутні, але Мейтнер була надто хвора, щоб бути присутньою, тому Фріш прийняв нагороду від її імені.[168] Гленн Теодор Сіборг, першовідкривач плутонію, подарував їй його в будинку Макса Перутца в Кембриджі 23 жовтня 1966 року.[168]

Меморіал Лізи Майтнер перед гуртожитком Лізи Майтнер у Кайзерслаутерні

Після її смерті в 1968 році Мейтнер отримала багато нагород. У 1997 році елемент 109 було названо мейтнерієм. Вона є першою і наразі єдиною неміфологічною жінкою, яку таким чином вшановують виключно (оскільки курій був названий на честь Марії та П’єра Кюрі).[169][170][171] Додаткові нагороди – Інститут Гана-Майтнер в Берліні,[172] кратери на Місяці[173] і Венері[174] та астероїд головного поясу 6999 Майтнер.[175] У 2000 році Європейське фізичне товариство заснувало премію Лізи Мейтнер, яка присуджується раз на два роки за чудові дослідження в галузі ядерної науки.[176] У 2006 році Університет Гетеборга та Технічний університет Чалмерса у Швеції заснували «Гетеборзьку премію Лізи Майтнер»; яка щорічно присуджується вченому, який зробив прорив у фізиці.[177] У жовтні 2010 року будівлю Вільного університету Берліна, в якій колись розміщувався KWI для хімії і яка з 1956 року була відома як будівля Отто Гана, було перейменовано в будівлю Гана-Майтнер[178], а в липні 2014 року статую Мейтнер була відкрита в саду Берлінського університету Гумбольдта поруч із подібними статуями Германа фон Гельмгольц і Макса Планка.[179]

У багатьох містах Австрії та Німеччини на її честь були названі школи та вулиці[180][181], а коротка житлова вулиця в Брамлі, місце її відпочинку, названа Майтнер-Клоуз.[182] З 2008 року Австрійське фізичне товариство та Німецьке фізичне товариство організовують лекції Лізи Мейтнер, серію щорічних публічних доповідей, що проводяться видатними жінками-фізикинями[183], а з 2015 року в Університетському центрі AlbaNova у Стокгольмі проводиться щорічна видатна лекція Лізи Мейтнер.[184] У 2016 році Інститут фізики Великої Британії заснував медаль Мейтнер за участь громадськості в галузі фізики.[185] У 2017 році Агенство перспективних дослідницьких проектів-Енергія США її іменем назвало велику дослідницьку програму ядерної енергетики.[186] 6 листопада 2020 року було запущено супутник, названий на її честь (ÑuSat 16 або «Lise», COSPAR 2020-079H).[187] Міжнародне агентство з атомної енергії на її честь назвало свою бібліотеку[188] і запровадило програму, щоб «надати жінкам-професіоналкам на початку та в середині кар'єри можливість взяти участь у кількатижневій гостьовій професійній програмі та вдосконалити свої технічні та м'які навички».[189]

Вибрані роботи

• 1906: Wärmeleitung in inhomogenen Körpern
• 1907: Über die Absorption von α- und β-Strahlen
• 1918: Die Muttersubstanz des Actiniums, ein neues radioaktives Element von langer Lebensdauer (разом з Отто Ганом)
• 1919: Über das Protactinium und die Frage nach der Möglichkeit seiner Herstellung als chemisches Element
• 1922: Über der Entstehung der Betastrahl-Spektren radioaktiver Substanzen
• 1924: Über den Aufbau des Atominneren
• 1927: Der Zusammenhang von α- und β-Strahlen
• 1935: Der Aufbau der Atomkerne (разом з Робертом Фришом)
• 1939: Disintegration of uranium by neutrons: a new type of nuclear reaction (разом з Робертом Фришом)
• 1954: Atomenergie und Frieden (разом з Отто Ганом)
• 1960: The Status of Women in the Professions
• 1963: Wege und Irrwege der Kernenergie

Див. також

• 6999 Майтнер — астероїд, названий на честь вченої[190].
• Майтнерій — 109-й хімічний елемент. Синтезований штучно і названий у 1997 році на честь Лізи Майтнер.

Коментарі

1. Although Hahn and Strassmann believed that fission had occurred in the uranium-238 isotope, their observations indicate that they actually observed fission in uranium-235.[115]
2. The Nobel Committee had decided to defer the 1944 award for one year due to the war.[123]

Примітки

1. 1820 // birth registry of the Jewish Community of Vienna — Т. G.
   d:Track:Q99662601
2. Deutsche Nationalbibliothek Record #118580477 // Gemeinsame Normdatei — 2012—2016.
   d:Track:Q27302d:Track:Q36578
3. Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
   d:Track:Q19938912d:Track:Q54837d:Track:Q193563
4. Elise (Lise) Meitner — 1917.
   d:Track:Q379406d:Track:Q1724971
5. Elise (Lise) Meitner
6. Gadzinski A. KALLIOPE Austria: Frauen in Gesellschaft, Kultur und Wissenschaft — Wien: Bundesministerium für Europa, Integration und Äußeres, 2015. — S. 218–219. — ISBN 978-3-9503655-5-9
   d:Track:Q1741d:Track:Q110290934d:Track:Q110290935
7. Lise Meitner
8. https://scopeq.cc.univie.ac.at/Query/detail.aspx?ID=209512
9. Математичний генеалогічний проєкт — 1997.
   d:Track:Q829984
10. https://catalogues.royalsociety.org/CalmView/Record.aspx?src=CalmView.Persons&id=NA6477&pos=1
11. baptism registry of the Lutheran City Church of Vienna — Т. 63.
    d:Track:Q101003102
12. Bartusiak, Marcia (17 March 1996). The Woman Behind the Bomb. The Washington Post. Архів оригіналу за 8 March 2012. Процитовано 28 December 2017.
13. Sime, 1996, с. 1.
14. Bartusiak, Marcia (17 March 1996). The Woman Behind the Bomb. The Washington Post. Архів оригіналу за 8 March 2012. Процитовано 28 December 2017.
15. Sime, 1996, с. 5—6.
16. Meitner, Lise (1878–1968), physicist. Oxford Dictionary of National Biography (англ.). doi:10.1093/ref:odnb/38821. Процитовано 10 січня 2025.
17. Sime, 1996, с. 6.
18. Offereins, 2011, с. 69—74.
19. Watkins, 1984, с. 13.
20. Sime, 1996, с. 5—9.
21. Sime, 1996, с. 10.
22. Sime, 1996, с. 12—16.
23. Sime, 1996, с. 17.
24. Sime, 1996, с. 398.
25. Sime, 1996, с. 16.
26. Sime, 2005, с. 7.
27. Meitner, Lise (1906). Wärmeleitung in inhomogenen Körpern [Thermal Conduction in Inhomogeneous Bodies]. Bayerische Staatsbibliothek. Процитовано 12 July 2020.
28. Sime, 1996, с. 18—21.
29. Meitner, Lise (June 1906). Über einige Folgerungen, die sich aus den Fresnel'schen Reflexionsformeln ergeben [Some Conclusions Derived from the Fresnel Reflection Formula]. Sitzungsberichte / Akademie der Wissenschaften in Wien, Mathematisch-Naturwissenschaftliche Klasse. Abteilung IIA, Mathematik, Astronomie, Physik, Meteorologie und Technik. 115: 259—286.
30. Meitner, L. (1 August 1907). Über die Zerstreuung der α-Strahlen [On the Scattering of α-Rays]. Physikalische Zeitschrift (нім.). 8 (15): 489—496. ISSN 2366-9373.
31. Sime, 1996, с. 24—26.
32. Sime, 1996, с. 38.
33. Max Planck – a biographical overview. Max-Planck Gesellschaft. Процитовано 16 July 2024.
34. Sime, 1996, с. 26—27.
35. Sime, 1996, с. 28—29.
36. Hahn, 1966, с. 66.
37. Hahn, 1966, с. 52.
38. Stolz, 1989, с. 20.
39. Hahn, 1966, с. 50.
40. Hahn, 1966, с. 65.
41. Hahn, 1966, с. 58—64.
42. Dava Sobel, Dava (2 July 2020). Harriet Brooks. Linda Hall Library. Процитовано 21 July 2024.
43. Brooks, H. A. (21 July 1904). A Volatile Product from Radium. Nature. 70 (1812): 270. Bibcode:1904Natur..70..270B. doi:10.1038/070270b0. ISSN 0028-0836.
44. Watkins, 1983, с. 551—553.
45. Sime, 1996, с. 44—45.
46. Hahn, 1966, с. 70—71.
47. Sime, 2005, с. 11.
48. Sime, 1996, с. 47.
49. Sime, 1996, с. 48.
50. Van der Kloot, 2004, с. 150.
51. Sime, 1996, с. 55.
52. Sime, 1996, с. 59—62.
53. Sime, 1996, с. 368.
54. Ehrung der Physikerin Lise Meitner Aus dem Otto-Hahn-Bau wird der Hahn-Meitner-Bau [Вшанування фізика Лізи Мейтнер, коли будівля Отто Гана стає будівлею Гана-Мейтнер] (нім.). Free University of Berlin. 28 October 2010. Процитовано 10 June 2020.
55. Bartusiak, Marcia (17 March 1996). The Woman Behind the Bomb. The Washington Post. Архів оригіналу за 8 March 2012. Процитовано 28 December 2017.
56. Sime, 1996, с. 65.
57. Sime, 1986, с. 653—657.
58. Meitner, Lise (1 June 1918), Die Muttersubstanz des Actiniums, Ein Neues Radioaktives Element von Langer Lebensdauer [The Parent Substance of Actinium, a New Radioactive Element with a Long Lifetime], Zeitschrift für Elektrochemie und angewandte physikalische Chemie, 19 (11–12): 169—173, doi:10.1002/bbpc.19180241107, архів оригіналу за 16 October 2020, процитовано 3 June 2021
59. Dempster, A. (3 August 1935). Isotopic Constitution of Uranium. Nature. 136 (180): 180. Bibcode:1935Natur.136..180D. doi:10.1038/136180a0. ISSN 0028-0836.
60. Sime, 1996, с. 653—657.
61. Watkins, 1983, с. 552—553.
62. Sime, 1996, с. 86.
63. Sime, 1996, с. 90.
64. Meitner, L. (1922). Über die Entstehung der β-Strahl-Spektren radioaktiver Substanzen [On the origin of the β-ray spectra of radioactive substances]. Zeitschrift für Physik (нім.). 9 (1): 131—144. Bibcode:1922ZPhy....9..131M. doi:10.1007/BF01326962. ISSN 0044-3328.
65. Auger, P. (1923). Sur les rayons β secondaires produits dans un gaz par des rayons X [On the secondary β-rays produced in a gas by X-rays]. Comptes rendus hebdomadaires des séances de l'Académie des sciences (фр.). 177: 169—171. Архів оригіналу за 15 October 2017. Процитовано 30 May 2011.
66. Вшанування фізикині Лізи Мейтнер, коли будівля Отто Гана стає будівлею Гана-Мейтнер: Duparc, Olivier Hardouin (2009). Pierre Auger – Lise Meitner: Comparative contributions to the Auger effect. International Journal of Materials Research. 100 (9): 1162—1166. Bibcode:2009IJMR..100.1162H. doi:10.3139/146.110163. ISSN 1862-5282., Matsakis, Demetrios; Coster, Anthea; Laster, Brenda; Sime, Ruth (September 2019). A Renaming Proposal: "The Auger–Meitner effect". Physics Today. 72 (9): 10—11. Bibcode:2019PhT....72i..10M. doi:10.1063/PT.3.4281. ISSN 0031-9228. and Sietmann, Richard (1988). False Attribution: a Female Physicist's Fate. Physics Bulletin. 39 (8): 316—317. doi:10.1088/0031-9112/39/8/017. ISSN 0031-9112.
67. Sime, 1996, с. 109—110, 421.
68. Lanouette та Silard, 1992, с. 100—101.
69. Sime, 1996, с. 113.
70. Ellis, C. D.; Wooster, W. A. (1927). The Continuous Spectrum of β-Rays. Nature. 119 (2998): 563—564. Bibcode:1927Natur.119..563E. doi:10.1038/119563c0. ISSN 0028-0836.
71. Meitner, L.; Orthmann, Wilhelm (March 1930). Über eine absolute Bestimmung der Energie der primären ß-Strahlen von Radium E [On an Absolute Determination of the Energy of the Primary ß-Rays of Radium E]. Zeitschrift für Physik (нім.). 60 (3–4): 143—155. doi:10.1007/BF01339819. ISSN 0044-3328.
72. Sime, 1996, с. 135.
73. Sime, 1996, с. 138—139.
74. Sime, 1996, с. 150.
75. Sime, 1996, с. 153.
76. Frisch, 1979, с. 51—52.
77. Frisch, 1979, с. 81.
78. Sime, 1996, с. 156—157, 169.
79. Sime, 1996, с. 151—152.
80. Rhodes, 1986, с. 39, 160—167, 793.
81. Rhodes, 1986, с. 200—201.
82. Fergusson, 2011, с. 1151.
83. Rhodes, 1986, с. 210—211.
84. Segrè, 1989, с. 39—40.
85. Sime, 1996, с. 164—165.
86. Hahn, 1966, с. 140—141.
87. Hahn, 1958, с. 78.
88. Sime, 1996, с. 170—172.
89. Meitner, L.; Hahn, O.; Strassmann, F. (May 1937). Über die Umwandlungsreihen des Urans, die durch Neutronenbestrahlung erzeugt werden [On the series of transformations of uranium that are generated by neutron radiation]. Zeitschrift für Physik (нім.). 106 (3–4): 249—270. Bibcode:1937ZPhy..106..249M. doi:10.1007/BF01340321. ISSN 0939-7922.
90. Hahn, O.; Meitner, L.; Strassmann, F. (9 June 1937). Über die Trans-Urane und ihr chemisches Verhalten [On the transuranes and their chemical behaviour]. Berichte der Deutschen Chemischen Gesellschaft. 70 (6): 1374—1392. doi:10.1002/cber.19370700634. ISSN 0365-9496.
91. Sime, 1996, с. 177.
92. Sime, 1996, с. 184—185.
93. Sime, 1990, с. 262.
94. Sime, 1996, с. 189—190.
95. Sime, 1990, с. 263.
96. Sime, 1990, с. 264.
97. Sime, 1990, с. 265.
98. Sime, 1990, с. 266.
99. Sime, 1990, с. 267.
100. Sime, 1996, с. 205.
101. Sime, 1996, с. 207.
102. Sime, 1996, с. 210.
103. Sime, 1990, с. 215—216.
104. Sime, 1990, с. 226—228.
105. Sime, 1996, с. 233—234.
106. Hahn, O.; Strassmann, F. (6 January 1939). Über den Nachweis und das Verhalten der bei der Bestrahlung des Urans mittels Neutronen entstehenden Erdalkalimetalle [Concerning the existence of alkaline earth metals resulting from neutron irradiation of uranium]. Naturwissenschaften (нім.). 27 (1): 11—15. Bibcode:1939NW.....27...11H. doi:10.1007/BF01488241. ISSN 0028-1042.
107. Sime, 2010, с. 206—211.
108. Frisch, 1979, с. 113—114.
109. Sime, 1996, с. 235.
110. Frisch, 1979, с. 115—116.
111. Sime, 1996, с. 243.
112. Frisch, 1979, с. 116.
113. Sime, 1996, с. 246.
114. Sime, 1996, с. 239, 456.
115. Steinhauser, 2016, с. 265—266.
116. Rhodes, 1986, с. 263.
117. Meitner, L.; Frisch, O. R. (1939). Disintegration of Uranium by Neutrons: a New Type of Nuclear Reaction. Nature. 143 (3615): 239. Bibcode:1939Natur.143..239M. doi:10.1038/143239a0. ISSN 0028-0836. Архів оригіналу за 28 April 2019. Процитовано 11 March 2008.
118. Frisch, O. R. (1939). Physical Evidence for the Division of Heavy Nuclei under Neutron Bombardment. Nature. 143 (3616): 276. Bibcode:1939Natur.143..276F. doi:10.1038/143276a0. ISSN 0028-0836.
119. Stuewer, 1985, с. 54—56.
120. Bernstein, 2011, с. 441—446.
121. The Nobel prize – Nomination archive – Lise Meitner. Nobel Foundation. April 2020. Архів оригіналу за 6 March 2023. Процитовано 30 August 2022.
122. The Nobel Prize in Chemistry 1944. Nobel Foundation. Архів оригіналу за 25 December 2008. Процитовано 26 August 2011.
123. Crawford, Sime та Walker, 1997, с. 26—32.
124. Sime, 1989, с. 373—376.
125. Perutz, 2002, с. 27.
126. Perutz, Max (20 February 1997). A Passion for Science. The New York Review of Books. Архів оригіналу за 26 February 2020. Процитовано 11 July 2020.
127. Miller, Katrina (2 October 2023). Why the 'Mother of the Atomic Bomb' Never Won a Nobel Prize. The New York Times. Процитовано 8 August 2024.
128. Sexl та Hardy, 2002, с. 119.
129. Nomination Database: Otto Hahn. Nobel Media AB. 9 June 2020. Архів оригіналу за 20 June 2020. Процитовано 14 June 2017.
130. Nomination Database: Lise Meitner. Nobel Media AB. 9 June 2020. Архів оригіналу за 12 June 2020. Процитовано 14 June 2017.
131. Hanel, Stephanie (5 November 2015). Lise Meitner – Fame without a Nobel Prize. The Lindau Nobel Laureate Meetings. Архів оригіналу за 3 August 2020. Процитовано 11 July 2020.
132. Sime, 1994, с. 697.
133. Sime, 1996, с. 247.
134. Frisch, 1979, с. 205—207.
135. Sime, 1996, с. 215.
136. Sime, 1996, с. 278.
137. Frisch, 1979, с. 88—90.
138. Sime, 1996, с. 285—288.
139. Sime, 1996, с. 313.
140. Sime, 1996, с. 305.
141. Dawidoff, 1994, с. 228.
142. Sime, 1996, с. 310.
143. Sime, 1996, с. 315—316.
144. Sime, 1996, с. 330—333.
145. Sime, 1996, с. 334—335.
146. Sime, 1996, с. 347—348.
147. Sime, 1996, с. 358—361.
148. Webb, Richard. Lise Meitner – Physicist who co-discovered nuclear fission. New Scientist. Процитовано 9 July 2024.
149. Sime, 1996, с. 365.
150. Hahn, 1966, с. 51.
151. Cropper, 2004, с. 343.
152. Sime, 1996, с. 379.
153. Lise Meitner Dies; Atomic Pioneer, 89. Lise Meitner, Physicist, Is Dead. Paved Way for Splitting of Atom. The New York Times. 28 October 1968. Архів оригіналу за 23 July 2018. Процитовано 18 April 2008.
154. Sime, 1996, с. 380.
155. Bartusiak, Marcia (17 March 1996). The Woman Behind the Bomb. The Washington Post. Архів оригіналу за 8 March 2012. Процитовано 28 December 2017.
156. Yruma, 2008, с. 161—164.
157. Frisch, 1970, с. 415.
158. Lise Meitner (нім.). Österreichischer Gewerbeverein. Архів оригіналу за 3 August 2020. Процитовано 13 July 2020.
159. Taschwer, Klaus (21 June 2019). Ehre, wem Ehre nicht unbedingt gebührt [Honour Where Honor is Not Necessarily Due]. Der Standard (нім.). Архів оригіналу за 3 August 2020. Процитовано 13 July 2020.
160. Sime, 1996, с. 359.
161. Frisch, 1970, с. 405.
162. Members of the American Academy of Arts & Sciences: 1780–2012 (PDF). American Academy of Arts and Sciences. с. 363. Архів оригіналу (PDF) за 21 September 2018. Процитовано 29 July 2014.
163. Emeriti and Honorary Doctors. Free University of Berlin. 23 January 2020. Архів оригіналу за 26 October 2020. Процитовано 5 November 2020.
164. Europeans Receive Fermi Prize For Nuclear Fission Research. The New York Times. 24 September 1966. Архів оригіналу за 10 June 2020. Процитовано 10 June 2020.
165. Hahn, 1966, с. 183.
166. Fermi Lise Meitner, 1966. U.S. DOE Office of Science. 28 December 2010. Архів оригіналу за 12 July 2020. Процитовано 12 July 2020.
167. Fermi Otto Hahn, 1966. U.S. DOE Office of Science. 28 December 2010. Архів оригіналу за 3 August 2020. Процитовано 12 July 2020.
168. Sime, 1996, с. 379—380.
169. Bartusiak, Marcia (17 March 1996). The Woman Behind the Bomb. The Washington Post. Архів оригіналу за 8 March 2012. Процитовано 28 December 2017.
170. Hahn, Otto (13 December 1946). From the natural transmutations of uranium to its artificial fission. Nobel Lecture. Nobel Foundation. Архів оригіналу за 14 October 2020. Процитовано 14 October 2020.
171. Hardy, Anne (4 March 2004). Otto Hahn – Entdecker der Kernspaltung (нім.). Pro Physik, Wiley Interscience GmbH. Архів оригіналу за 12 October 2007. Процитовано 24 September 2007.
172. Predecessor facility HMI. Helmholtz-Zentrum Berlin für Materialien und Energie. Архів оригіналу за 12 July 2020. Процитовано 12 July 2020.
173. Planetary Names: Crater, craters: Meitner on Moon. United States Geological Survey. Архів оригіналу за 12 July 2020. Процитовано 12 July 2020.
174. Planetary Names: Crater, craters: Meitner on Venus. United States Geological Survey. Архів оригіналу за 15 July 2020. Процитовано 12 July 2020.
175. IAU Minor Planet Center. International Astronomical Union. Архів оригіналу за 20 March 2017. Процитовано 12 July 2020.
176. EPS Nuclear Physics Division – Lise Meitner Prize. European Physical Society. Архів оригіналу за 10 October 2014. Процитовано 12 December 2015.
177. Gothenburg Lise Meitner Award. Chalmers University of Technology. Архів оригіналу за 23 September 2015. Процитовано 12 December 2015.
178. Neukam, Viola (28 October 2010). 'More than Just a Name Change': Freie Universität Renames Otto Hahn Building as Hahn-Meitner Building. Free University of Berlin. Архів оригіналу за 3 August 2020. Процитовано 4 June 2020.
179. Herbold, Astrid (9 July 2014). Große Physikerin, späte Ehrung [Great Physicist, Belated Honour]. Der Tagesspiegel (нім.). Архів оригіналу за 14 July 2014. Процитовано 14 July 2014.
180. Lise Meitner Gymnasium: Hamburg. www.hh.schule.de (нім.). Offenes Hamburger. Архів оригіналу за 28 July 2016. Процитовано 5 March 2016.
181. Lise-Meitner-Gymnasium. hp.lise-meitner-gymnasium.de (нім.). LMG Falkensee. Архів оригіналу за 4 March 2016. Процитовано 5 March 2016.
182. Lise Meitner (PDF). The Bramley Magazine. October 2018. с. 15. Процитовано 10 July 2024.
183. Lise-Meitner Lectures. German Physical Society. Архів оригіналу за 12 July 2020. Процитовано 12 July 2020.
184. LiseMeitnerLecture. Royal Institute of Technology. Архів оригіналу за 11 June 2016. Процитовано 12 July 2020.
185. Physics education and widening participation within it and public engagement within physics. Institute of Physics. Архів оригіналу за 24 August 2018. Процитовано 23 August 2018.
186. MEITNER: Modeling-Enhanced Innovations Trailblazing Nuclear Energy Reinvigoration. United States Department of Energy. 20 October 2017. Архів оригіналу за 12 August 2020. Процитовано 14 October 2021.
187. Post Launch Report. Satellogic. Архів оригіналу за 6 July 2022. Процитовано 3 March 2023.
188. IAEA Lise Meitner Library (англ.). International Atomic Energy Agency. 15 July 2016. Архів оригіналу за 7 January 2024. Процитовано 7 January 2024.
189. Lise Meitner Programme (англ.). International Atomic Energy Agency. 17 February 2023. Архів оригіналу за 7 January 2024. Процитовано 7 January 2024.
190. Lutz D. Schmadel. Dictionary of Minor Planet Names. — 5-th Edition. — Berlin, Heidelberg : Springer-Verlag, 2003. — 992 (XVI) с. — ISBN 3-540-00238-3.

Література

• Ліза Майтнер та відкриття ядерного розпаду //Світ науки. Травень 1998 р. С. 60-66.
• Bernstein, Jeremy (1 May 2011). A Memorandum that Changed the World (PDF). American Journal of Physics. 79 (5): 441—446. Bibcode:2011AmJPh..79..440B. doi:10.1119/1.3533426. ISSN 0002-9505. S2CID 7928950. Архів оригіналу (PDF) за 4 March 2019.
• Crawford, Elisabeth; Sime, Ruth Lewin; Walker, Mark (1997). A Nobel Tale of Postwar Injustice. Physics Today. 50 (9): 26—32. Bibcode:1997PhT....50i..26C. doi:10.1063/1.881933. ISSN 0031-9228.
• Cropper, William H. (2004). Great Physicists: The Life and Times of Leading Physicists from Galileo to Hawking. Oxford: Oxford University Press. ISBN 978-0-19-517324-6. OCLC 917369352.
• Dawidoff, Nicholas (1994). The Catcher was a Spy. New York: Pantheon Books. ISBN 978-0-679-41566-4. OCLC 29313997.
• Fergusson, Jack E. (July 2011). The History of the Discovery of Nuclear Fission. Foundations of Chemistry. 13 (2): 145—166. doi:10.1007/s10698-011-9112-2. ISSN 1386-4238. S2CID 93361285.
• Frisch, Otto Robert (1970). Lise Meitner. 1878–1968. Biographical Memoirs of Fellows of the Royal Society. 16: 405—426. doi:10.1098/rsbm.1970.0016. ISSN 0080-4606.
• Frisch, Otto Robert (1979). What Little I Remember. Cambridge: Cambridge University Press. ISBN 0-521-40583-1. OCLC 861058137.
• Hahn, Otto (1958). The Discovery of Fission. Scientific American. 198 (2): 76—84. Bibcode:1958SciAm.198b..76H. doi:10.1038/scientificamerican0258-76.
• Hahn, Otto (1966). Otto Hahn: A Scientific Autobiography. Переклад: Ley, Willy. New York: Charles Scribner's Sons. OCLC 646422716.
• Hughes, Jeff (29 December 2008). Making isotopes matter: Francis Aston and the mass-spectrograph. Dynamis. 29: 131—165. doi:10.4321/S0211-95362009000100007. hdl:10481/77556. ISSN 0211-9536.
• Lanouette, William; Silard, Bela (1992). Genius in the Shadows: A Biography of Leo Szilard: The Man Behind The Bomb. New York: Skyhorse Publishing. ISBN 1-626-36023-5. OCLC 25508555.
• Offereins, Marianne (27 April 2011). Lise Meitner (1878–1968). У Apotheker, Jan; Simon Sarkadi, Livia (ред.). European Women in Chemistry. Weinheim, Germany: Wiley-VCH Verlag GmbH & Co. KGaA. с. 69—74. doi:10.1002/9783527636457.ch18. ISBN 978-3-527-63645-7. OCLC 773564825.
• Perutz, Max F. (2002). Splitting the Atom. I Wish I'd Made You Angry Earlier: Essays on Science, Scientists, and Humanity. New York: Cold Spring Laboratory Press. ISBN 978-0-87969-524-8. OCLC 37721221. Архів оригіналу за 19 January 2023. Процитовано 11 July 2020.
• Rhodes, Richard (1986). The Making of the Atomic Bomb. New York: Simon and Schuster. ISBN 0-671-65719-4. OCLC 224864936.
• Segrè, Emilio G. (July 1989). Discovery of Nuclear Fission. Physics Today. 42 (7): 38—43. Bibcode:1989PhT....42g..38S. doi:10.1063/1.881174.
• Sexl, Lore; Hardy, Anne (2002). Lise Meitner (нім.). Hamburg: Rowohlt Verlag. ISBN 978-3-499-50439-6. OCLC 770105690.
• Sime, Ruth Lewin (August 1986). The Discovery of Protactinium. Journal of Chemical Education. 63 (8): 653—657. Bibcode:1986JChEd..63..653S. doi:10.1021/ed063p653. ISSN 0021-9584.
• Sime, Ruth Lewin (May 1989). Lise Meitner and the Discovery of Fission. Journal of Chemical Education. 66 (5): 373—376. Bibcode:1989JChEd..66..373S. doi:10.1021/ed066p373. ISSN 0021-9584.
• Sime, Ruth Lewin (March 1990). Lise Meitner's Escape from Germany. American Journal of Physics. 58 (3): 262—267. Bibcode:1990AmJPh..58..262S. doi:10.1119/1.16196. ISSN 0002-9505. Архів оригіналу за 8 February 2022. Процитовано 25 September 2020.
• Sime, Ruth Lewin (August 1994). Lise Meitner in Sweden 1938–1960: Exile from physics. American Journal of Physics. 62 (8): 695—701. Bibcode:1994AmJPh..62..695S. doi:10.1119/1.17498. ISSN 0002-9505. Архів оригіналу за 8 February 2022. Процитовано 25 September 2020.
• Sime, Ruth Lewin (1996). Lise Meitner: A Life in Physics. Berkeley: University of California Press. ISBN 978-0-520-08906-8. OCLC 32893857.
• Sime, Ruth Lewin (2005). From Exceptional Prominence to Prominent Exception: Lise Meitner at the Kaiser Wilhelm Institute for Chemistry (PDF). History of the Kaiser Wilhelm Institute under National Socialism. Geschichte der Kaiser-Wilhelm-Gesellschaft im Nationalsozialismus. No. 24. Архів (PDF) оригіналу за 30 October 2013. Процитовано 26 November 2015.
• Sime, Ruth Lewin (15 June 2010). An Inconvenient History: The Nuclear-Fission Display in the Deutsches Museum. Physics in Perspective. 12 (2): 190—218. Bibcode:2010PhP....12..190S. doi:10.1007/s00016-009-0013-x. ISSN 1422-6944. S2CID 120584702.
• Spence, Robert (1970). Otto Hahn 1879–1968. Biographical Memoirs of Fellows of the Royal Society. 16: 279—313. doi:10.1098/rsbm.1970.0010.
• Steinhauser, G. (2016). Hahn and Strassmann's First Credible, Yet Erroneous Approximation to the Discovery of Nuclear Fission. European Physical Journal H. 41 (3): 265—266. Bibcode:2016EPJH...41..265S. doi:10.1140/epjh/e2016-70043-y. ISSN 2102-6459.
• Stolz, Werner (1989). Die Arbeitsgemeinschaft Hahn – Meitner [The Hahn-Meitner Work Group]. Otto Hahn/Lise Meitner. Biographien Hervorragender Naturwissenschaftler, Techniker und Mediziner (нім.). Leipzig: Vieweg+Teubner Verlag. с. 19—41. doi:10.1007/978-3-322-82223-9_3. ISBN 978-3-322-00685-1. OCLC 263971970.
• Stuewer, Roger H. (October 1985). Bringing the News of Fission to America. Physics Today. 38 (10): 48—56. Bibcode:1985PhT....38j..48S. doi:10.1063/1.881016. ISSN 0031-9228.
• Van der Kloot, W. (2004). April 1915: Five Future Nobel Prize-Winners Inaugurate Weapons of Mass Destruction and the Academic-Industrial-Military Complex. Notes and Records of the Royal Society of London. 58 (2): 149—160. doi:10.1098/rsnr.2004.0053. S2CID 145243958.
• Walker, Mark (May 2006). Otto Hahn: Responsibility and Repression. Physics in Perspective. 8 (2): 116—163. Bibcode:2006PhP.....8..116W. doi:10.1007/s00016-006-0277-3. ISSN 1422-6944. S2CID 120992662.
• Watkins, Sallie A. (June 1983). Lise Meitner and the Beta-Ray Energy Controversy: An historical Perspective. American Journal of Physics. 51 (6): 551—553. Bibcode:1983AmJPh..51..551W. doi:10.1119/1.13201. ISSN 0002-9505.
• Watkins, Sallie A. (January 1984). The Making of a Physicist. The Physics Teacher. 22 (1): 12—15. Bibcode:1984PhTea..22...12W. doi:10.1119/1.2341442. ISSN 0031-921X.
• Yruma, Jeris Stueland (November 2008). How Experiments Are Remembered: The Discovery of Nuclear Fission, 1938–1968 (Дипломна робота PhD). Princeton University. OCLC 297148928.

Подальше читання

• Frisch, Otto Robert, ред. (1959). Trends in Atomic Physics: Essays Dedicated to Lise Meitner, Otto Hahn, Max von Laue on the Occasion of their 80th Birthday. New York: Interscience. OCLC 1547540.
• Goldberg, Stanley (July 1996). With friends like these . ... Bulletin of the Atomic Scientists: 55—57. doi:10.1080/00963402.1996.11456645. Сучасний огляд біографії Майтнер Рут Левін Сайм.
• Lykknes, Annette; Van Tiggelen, Brigitte, ред. (2019). Women In Their Element: Selected Women's Contributions To The Periodic System. New Jersey: World Scientific. ISBN 978-9-811206-28-3. OCLC 1104056222.
• Meitner, Lise (2005). Hahn, Dietrich (ред.). Erinnerungen an Otto Hahn [Recollections of Otto Hahn] (нім.). Stuttgart: S. Hirzel. ISBN 978-3-7776-1380-2. OCLC 180889711.
• Rife, Patricia (1999). Lise Meitner and the Dawn of the Nuclear Age. Boston: Birkhäuser. ISBN 978-0-8176-3732-3. OCLC 38130718.

Зовнішні посилання

• Біографія Лізи Мейтнер (Віденський університет) [Архівовано 18 червня 2009 у Wayback Machine.] (нім.)
• Науковий фонд Лізи Майтнер та Ервіна Шрьодінґера (Австрія)
• Каталог [Архівовано 5 November 2021 у Wayback Machine.] документів Лізи Мейтнер в Архівному центрі Черчилля [Архівовано 22 December 2019 у Wayback Machine.]
• "Lise Meitner" [Архівовано 24 December 2019 у Wayback Machine.] , "Внесок жінок ХХ століття у фізику" (CWP), Каліфорнійський університет, Лос-Анджелес
• Wired.com: «11 лютого 1939: Ліза Майтнер, «Наша мадам Кюрі»» [Архівовано 5 March 2014 у Wayback Machine.]
• «Lise Meitner», Б. Вайнтрауб, Хімія в Ізраїлі, №. 21, травень 2006, стор. 35. [Архівовано 3 August 2020 у Wayback Machine.]
• Meitner, Lise [Архівовано 1 February 2023 у Wayback Machine.] в біографічній Енциклопедії австрійських жінок
• Elise Meitner: співвідкриватель ядерного поділу. [Архівовано 16 March 2023 у Wayback Machine.]