Ліванська криза (1958)

Ліванська криза (1958)
Холодна війна та Арабська холодна війна^[en]
Американський морський піхотинець сидить в окопах за межами Бейрут, 1958
Дата 15 липня — 25 жовтня 1958 (3 місяці, 1 тиждень та 3 дні) Місце Порт Бейруту^[en], Міжнародний аеропорт Бейрут, Ліван Причина політична і релігійна напруженість в країні Результат Перемога ліванського уряду
Сторони
Уряд Збройні сили Лівану Катаїб Сирійська соціальна націоналістична партія ВРФ^[en]  США	Опозиція Наджджаде^[en] Прогресивно-соціалістична партія Ліванська комуністична партія^[en] Мурабітун Радянський Союз  Об'єднана Арабська Республіка
Командувачі
Каміль Шамун Наїм Могабгаб^[en] Ген. Фуад Шегаб П'єр Жмаєль Дуайт Ейзенхауер	Рашид Караме Саїб Салам Аднан Аль-Хакім^[en] Камаль Джумблат Ібрагім Кулайлат^[en] Гамаль Абдель Насер
Втрати
± 1,000 загиблих або поранених Сполучені Штати: 1 загинуло 1 поранений	+ 5,000 загиблих або поранених

Ліванська криза (1958) — політична криза в 1958, викликана політичною і релігійною напруженістю в країні. Супроводжувалась введенням американських військ, результатом якого стало ослаблення напруженості.

Передумови

Під час Суецької кризи загострилися ізраїльсько-єгипетські відносини. Це було пов'язано з тим, що прозахідний президент Каміль Шамун (мароніт за віросповіданням) не став розривати дипломатичних відносин з західними державами, які напали на Єгипет, і тим самим розлютив президента Єгипту Гамаля Абделя Насера. Напруженість між двома країнами зросла, коли Ліван почав зближуватися з учасниками Багдадського пакту. Насер вважав, що прозахідний Багдадський пакт представляє загрозу для арабського націоналізму.

Політичний устрій Лівану, згідно з яким президент повинен бути християнином-маронітом, а прем'єр-міністр — мусульманином, і протилежна зовнішньополітична орієнтація цих фігур призвели до наростання не тільки політичної, але і релігійної напруженості. У 1957 мусульманська опозиція утворила Національний фронт, вимагаючи проведення політики «позитивного нейтралітету» і дружби з арабськими країнами. У травні-червні в країні пройшли масові антиурядові демонстрації.

Громадянська війна

У 1958 президент Шамун зробив спробу змінити конституцію, щоб залишитися при владі на новий термін. У відповідь у травні спалахнуло мусульманське повстання, очолене колишніми прем'єр-міністрами Рашидом Караме і Абдаллахом Яфі і головою парламенту Хамаде. Воно швидко переросло в громадянську війну, і через деякий час повстанці заволоділи чвертю території країни. Незабаром президент Шамун звернувся в Раду Безпеки ООН, звинувативши Об'єднану Арабську Республіку в постачанні зброї бунтівникам через територію Сирії[1]. Рада безпеки ООН прийняла резолюцію 11 червня 1958, в якій рекомендувалося відправити групу до Лівану, щоб «забезпечити відсутність незаконного проникнення персоналу або постачання зброї чи інших матеріалів через ліванські кордони». «Група з трьох»—Гало Пласа, Раджешвар Даял^[en] та Одд Булл^[en]—Даґ Гаммаршельд, генеральний секретар ООН, і члени Організації ООН з нагляду за перемир'ям^[en] незабаром були направлені до Лівану для створення Групи спостереження ООН у Лівані^[en] (UNOGIL)[2][3].

Революція 14 липня в Іраку, повалила прозахідний уряд країни, поряд з внутрішньою нестабільністю, змусила президента Шамуна в той же день звернутись за воєнною допомогою до Сполучених Штатів.

Операція «Блакитний кажан»

Патруль морської піхоти США в Бейруті, літо 1958

Президент США Дуайт Ейзенхауер відповів негайною згодою, призначивши операцію «Блакитний кажан» на наступний день — 15 липня. Це було перше застосування доктрини Ейзенхауера, яка проголосила право США на втручання у випадку, якщо якій-небудь з країн загрожує «комуністична загроза». Згідно з планом операції, в день висадки американськими військами були зайняті міжнародний аеропорт Бейрута в декількох кілометрах на південь від міста, бейрутський порт і підступи до міста. В операції взяли участь близько 14000 чоловік, включаючи 8509 військовослужбовців 1-ї повітряно-десантної оперативної групи, 187-го піхотного полку, контингенту з 24-ї повітряно-десантної бригади 24-ї піхотної дивізії, що базувалася у ФРН, а також 5670 солдатів і офіцерів морської піхоти. Підтримку з моря їм надавав флот у складі 70 кораблів і 40000 моряків[4].

Наслідки

Американські війська змогли швидко взяти ситуацію під свій контроль, після чого Ейзенхауер послав до Лівану дипломата Роберта Д. Мерфі як свого особистого представника. Мерфі переконав президента Шамуна подати у відставку, а також відіграв значну роль у виборі на зміну Шамуну помірного християнина Фуада Шехаба. Один з лідерів бунтівників, Рашид Караме, став прем'єр-міністром.

США вивели свої війська 25 жовтня. Втрати серед американців були дивно невеликими: 3 солдата померли в результаті нещасних випадків, і один був убитий снайпером.

Література

• Mesquita, Ana Guedes; White, Nigel D. (2015). United Nations Observation Group in Lebanon (UNOGIL). У Koops, Alexander; MacQueen, Norrie; Tardy, Thierry; Williams, Paul D. (ред.). Oxford Handbook of United Nations Peacekeeping Operations. Oxford, United Kingdom: Oxford University Press. с. 153—159. ISBN 978-0-19-968604-9.

Книги

• Agwani, Mohammed Shafi. The Lebanese Crisis, 1958: A Documentary Study, 1965.
• Alin, Erika G. The United States and the 1958 Lebanon Crisis, American Intervention in the Middle East, 1994.
• Gammal, Pierrick el. Politique intérieure et politique extérieure au Liban de 1958 à 1961 de Camille Chamoun à Fouad Chehab. — Paris: Sorbonne University, 1991.
• Gendzier, Irene L. Notes from the Minefield: United States Intervention in Lebanon and the Middle East 1945—1958, 1997.
• Korbani, Agnes G. U.S. Intervention in Lebanon, 1958—1982: presidential decisionmaking, 1991.
• Murr Nehme, Lina. Le Liban Assassiné. — Aleph Et Taw, 2008.
• Murr Nehme, Lina. Les Otages Libanais Dans les Prisons Syriennes. — Aleph Et Taw, 2008.
• Salam, Nawaf. L'insurrection de 1958 au Liban. — Paris: Sorbonne University, 1979.
• Schulimson, Jack. Marines in Lebanon 1958. — Historical Branch, G-3 Division, Headquarters, U.S. Marine Corps, Washington, Department of the Navy, United States Marine Corps, 1966. — 60 p.
• Yagub, Salim. Containing Arab Nationalism, The Eisenhower Doctrine and the Middle East, 2003.
• The Lebanon Operation. — U.S. Army Center for Military History. — (Contingency Operations). — Historical Manuscript Collection 2-3.7 AC.F Tab D.

Статті

• Gerges, Fawaz A. The Lebanese Crisis of 1958: The Risks of Inflated Self-Importance. // Beirut Review. — 1993. — P. 83-113.
• Lesch, David W. Prelude to the 1958 American Intervention in Lebanon. // Mediterranean Quarterly. — 1996. — Vol. 3 (7). — P. 87-108.
• Little, Douglas. His Finest Hour? Eisenhower, Lebanon, and the 1958 Middle East Crisis. // Diplomatic History. — 1996. — Vol. 1 (20). — P. 27-54.
• Ovendale, Ritchie. Great Britain and the Anglo-American Invasion of Jordan and Lebanon in 1958. // The International History Review. — 1994. — Vol. 2 (16). — P. 284—304.
• Tinguy, Edouard de. The Lebanese crisis of 1958 and the U.S military intervention. // Revue d'Histoire Diplomatique. — Paris: A. Pédone. — 2007. — Vol. 4.

Примітки

1. Kona Nayudu, Swapna (3 квітня 2018). 'In the very eye of the storm': India, the UN, and the Lebanon crisis of 1958. Cold War History (англ.). 18 (2): 221—237. doi:10.1080/14682745.2018.1445997. ISSN 1468-2745. S2CID 218578102.
2. Kona Nayudu, Swapna (3 квітня 2018). 'In the very eye of the storm': India, the UN, and the Lebanon crisis of 1958. Cold War History (англ.). 18 (2): 221—237. doi:10.1080/14682745.2018.1445997. ISSN 1468-2745. S2CID 218578102.
3. Mesquita та White, 2015, с. 154.
4. Amphibious Warfare History. Архів оригіналу за 3 вересня 2020. Процитовано 14 листопада 2014.

Посилання

• Операція «Блакитний кажан» [Архівовано 27 листопада 2020 у Wayback Machine.]

Rapid Deployment Logistics: Lebanon, 1958 [Архівовано 11 грудня 2018 у Wayback Machine.]