|
Лисичанський содовий завод
ВАТ «Лисичанська сода» — колишній великий виробник кальцинованої та харчової соди, синтетичних мийних та пральних засобів в Україні, що існував з 1892 по 2011 роки. Історія У 1880-х роках у Лисичанську бував Мендєлєєв. Ця поїздка корінним чином змінила долю Донбасу, а особливо Лисичанська. Особливий вплив мала протекціоністська політика. Мендєлєєв пише імператору Миколі ІІ у 1897 році, що подібна політика посприяла тому, що у 1886 році виплавлялося приблизно 32 млн пудів чавуну, а у 1896 році — понад 95 пудів. Крім того Мендєлєєв зазначав[2]:
Кажучи про виготовлення соди на Донці, Мендєлєєв писав саме про Лисичанськ. У своїй праці «Майбутня сила, що покоїться на берегах Дінця» він зазначав:
У 1887 році бельгійський інженер-технолог Ернест Сольве та пермський купець Іван Любімов створили акціонерне товариство «Любімов, Сольве і К°» для виробництва соди у Росії та почали підготовку до будівництва содового заводу у селі Верхнє Бахмутського повіту Катеринославської губернії. Сольве на той момент вже мав два содових заводи у Франції та один на Уралі. При будівництві заводу Сольве застосував нову і передову технологію, на той час, виробництва соди: із застосуванням аміаку[3].  У селян Верхнєго були викуплені ділянки та на початку 1890-го року почалося будівництво. У кінці квітня 1892 року завод почав давати першу продукцію кальцинованої соди. У листопаді цього ж року був збудований цех з виробництва каустичної соди, яка виготовлялася ферритним способом. У 1898 році виробництво соди було доведено до 200 тон на добу, що становило 70 000 тон кальцинованої соди на рік, що робило його першим у Росії та другим у Європі за виробництвом. Крім того завод випускав хлорне вапно та нашатирний спирт. Понад три чверті століття завод називався по імені річки, на якій стїть — Донецьким, згодом був перейменований на Лисичанський. На початку XX століття на заводі працювало 900 постійних робітників, у 1916 році — 1 554 робітники.  Для забезпечення заводу паливом, компанія-власник взяла в оренду шахту «Дагмара», а у 1896 році побудувала нову шахту «Костянтин Скальковський». У 1902 році на ній було видобуто 6,8 млн пудів вугілля, а число робітників перевищило 900 чоловік. Для транспортування вугілля у 1896 році була побудована дротово-канатна дорога. Крім палива по «канатці» доставлялася крейда від кар'єру поблизу села Мілове (Секменівка). Крейдяний кар'єр був відкритий у горі, яка була взята в оренду у верхнянських селян. У порівнянні з доставкою солі доставка крейди і вугілля була відносно дешевою. Сіль доставлялася з виробництва з-під Бахмута. Її везли на підводах до залізничної станції Деконська, а звідти — потягом. Дешевше було робити розсіл. Для цього у 1912 році був збудований розсольний промисел. Він став одним з найбільшим у Європі. Для насосних електродвигунів були побудовані лінії електропередач у 20 000 вольт, довжиною 35 кілометрів. Вона стала першою в Донбасі. Для вивозу продукції з содового заводу була побудована залізниця. 1895 року Лисичанськ був зв'язаний залізницею з Куп'янськом. Видобуток соди у Лисичанську стимулював побудову у Лисичанську заводу з виробництва скла. Для доставки крейди і вугілля на завод у 1896 році була побудована дротово-канатна дорога від кар'єру поблизу села Мілове (Секменівка) —крейда, та шахти «Костянтин Скальковський» — вугілля[2]. Після жовтневого перевороту Лисичанський содовий завод був націоналізований. 1923 року заводу було присвоєно ім'я В. І. Леніна. У 1942-1943 роках, під час Другої світової війни завод був майже повністю зруйнований. У липні 1944 року була отримана перша партія кальцинованої соди з часу відновлення заводу після війни. 19 січня 1949 року завод був нагороджений орденом Леніна. У 1950 році був відновлений цех Бікарбонату натрію.  У період 1994-1999 рр. була здійснена приватизація заводу з перетворенням в акціонерне товариство відкритого типу — ВАТ «Лисичанська сода». З 2005 по 2007 рік підприємством володіла група Приват. У 2007 році завод був проданий Російській содовій компанії підприємців Михайла Гуцерієва та Валерія Закоптєлова.[4]. З 2010 року підприємство не працює. Власник заводу звинувачує міську та обласну владу у відмові підтримати компанію[5]. Російські власники також конфліктують з територіальною громадою міста Лисичанськ[6]. Водночас влада звинувачує власників заводу[7]. 25 жовтня 2011 року Господарський суд Луганської області визнав банкрутом і відкрив ліквідаційну процедуру ВАТ «Лисичанська сода»[8]. У 2012 році губернатор Луганської області, Володимир Пристюк, сказав про можливе перетворення потужностей заводу на виробництво цементу (Цементний завод)[9][10]. У грудні 2013 губернатор Луганської області — Володимир Пристюк — у прямому ефірі ЛОТ сказав, що ведуться переговори по перетворення Лисичанського содового заводу в цементний завод. Експонати музею заводу «Донсода»
Світлини
ЕкологіяСтаном на 22 лютого 2011 р. Лисичанський содовий завод входив до десяти об'єктів, які є найбільшими забруднювачами довкілля в Україні.[11] Дорадянська архітектура та інфраструктура содового заводу60.jpg) Поблизу заводу було збудовано дві великі лікарні, школа, гуртожиток на 200 чоловіків, будинок керуючого, готель, декілька десятків двоповерхових житлових будинків. Все це збудовано з червоної цегли, скоріш за все, виробництва власного заводу, бо на цій цеглі відсутнє маркування. Про європейський рівень технології та культури свідчить багато що: 3-поверхова лікарня була обладнана ліфтом. Її дах був вкритий французькою черепицею, а підлога якісною плиткою фірми Бергенгейма. У школі був кінозал. До родовища солі Карфаген, що поблизу Бахмута, був прокладений трубопровід з багатьма насосними станціями підкачки на електродвигунах. По одній трубі качали воду з Дінця до родовища, по іншій у зворотньому напрямку — соляний розчин. Галерея
Посилання
Примітки
|
||||||||||||||||||||||||||||||||
55.jpg)
Portal di Ensiklopedia Dunia
