|
Киценко Микола Петрович
Микола Петрович Киценко (4 грудня 1921[1], Нижній Куркулак — 10 травня 1982[1], Запоріжжя) — український журналіст, краєзнавець, партійний і радянський працівник, один із організаторів Державного історико-культурного заповідника на острові Хортиці та Музею історії запорозького козацтва. БіографіяНародився 4 грудня 1921 року в селі Нижньому Куркулаці (тепер село Покровське Токмацького району Запорізької області) в селянській родині. У 1939 році закінчив Новомосковський педагогічний технікум і почав трудову діяльність учителем сільської школи в Запорізькій області[2]. З 1939 по 1946 рік служив в Червоній армії. Брав участь у німецько-радянській війні. Після демобілізації п'ять років був на партійній роботі. У 1954 році закінчив Вищу партійну школу при ЦК КПУ за спеціальністю «Журналістика». У 1954–1957 роках був головним редактором Запорізького обласного комітету з питань радіомовлення і телебачення, у 1957–1959 роках — начальник обласного управління культури, у 1959–1962 роках — завідувач відділом пропаганди та агітації Запорізького обласного комітету КПУ, у 1963–1964 роках — секретар Запорізького сільського обласного комітету КПУ, а від кінця 1964 до 1973 року — заступник голови Запорізького обласного виконавчого комітету. З його ім'ям пов'язані спорудження нових приміщень обласної наукової бібліотеки та обласного архіву, відкриття у Запоріжжі музичного училища, обласного художнього музею, Театру юного глядача[1]. Одночасно з 1966 по 1973 рік був головою правління обласної організації Українського товариства охорони пам'яток історії та культури. Тоді було взято на облік для охорони і затверджено облвиконкомом 1 182 пам'ятки історії та культури. 21 березня 1973 року звільнений з посади заступника голови Запорізького облвиконкому у зв'язку із «серйозними методологічними прорахунками», а по суті був звинувачений у націоналізмі. У 1973 році був начальником облсоюздруку. У 1973–1982 роках — завідувач відділу праці Запорізького обласного виконавчого комітету. Помер в Запоріжжі 10 травня 1982 року, де і похований на Південному кладовищі[1]. Бібліографія
Громадська і творча діяльністьВивчав історію Запорожжя, дбав про відродження та збереження національної історико-культурної спадщини й духовності, історичних пам'яток українства. 1965 року, під час підготовки до 200-річчя Запоріжжя, разом із начальником обласного управління культури С. Кириченком ініціював розгляд у ЦК КПУ та РМ УРСР питання про оголошення острова Хортиці заповідником і створення на ньому козацького історико-культурного меморіалу, після чого президія ЦК КПУ 31 серпня і РМ УРСР 18 вересня 1965 року ухвалили постанову «Про увічнення пам'ятних місць, зв'язаних з історією запорозького козацтва». Острів Хортиця оголошувався Державним історико-культурним заповідником. Микола Петрович цілковито поринув у створення названого меморіалу. Він постійно поглиблював свої знання з історії запорозького козацтва, глибоко вивчав наукові розвідки академіка Дмитра Яворницького, праці інших істориків-козакознавців, і вже 1967 року виходить його книга «Хортиця в героїці і легендах» про місце й роль острова в історії запорозького козацтва. Крім цього, його перу належать книги «Запоріжжя в бурях революції» (1969) та «Хортиця» (1970), був автором віршів, оповідань, нарисів, радіопередач. ВідзнакиНагороджений двома орденами «Знак Пошани», орденами Трудового Червоного Прапора, Дружби народів, медалями. Лауреат Державної премії імені Дмитра Яворницького (1992, посмертно; лауреатський знак № 1)[2]. Вшанування пам'яті В 1993 році на приміщенні Хортицького козацького музею була встановлена меморіальна дошка з портретом Миколи Киценка (автор П. Чаговець)[3]. В селі Жовтневе (з 2016 р. — Покровське) Токмацького району названа вулиця[4] та бібліотека[5] іменем Миколи Петровича Киценка. Примітки
Джерела та література
Посилання
|
||||||||||||||||||||||||||||||||
Portal di Ensiklopedia Dunia
