|
Камера сенсорної депривації Камера сенсорної депривації — звуко- та світлонепроникний бак, де людина плаває в солоній воді, щільність якої дорівнює щільності тіла і температура якої дуже близька до температури тіла. Така камера була вперше використана Джоном Ліллі в 1954 році для вивчення ефектів сенсорної депривації. Такі камери також використовуються для медитації, розслаблення і в нетрадиційній медицині. ІсторіяВперше камера сенсорної депривації була використана Джоном Ліллі для вивчення ефектів сенсорної депривації[1]. Джон Ліллі, практикуючий лікар і нейропсихолог, у процесі вивчення психоаналізу в Національному інституті психічного здоров'я почав проводити експерименти з фізичною ізоляцією[2][3][4]. У той час у нейрофізіології стояло питання про те, що потрібно мозку для роботи та звідки він бере енергію. Одна з думок полягала в тому, що джерело енергії є біологічним і внутрішнім, тобто не залежить від довкілля, інша, що якщо всі стимули прибрати, то мозок засне. Ліллі вирішив перевірити цю гіпотезу, створивши середовище, повністю ізольоване від зовнішніх впливів, і почав досліджувати свідомість і її зв'язок з мозком. Він розробив проєкт камери для сенсорної депривації, у 1954 році створив першу таку камеру і відразу ж почав її використовувати. У той час він також займався дослідженнями ЛСД та низки інших речовин і їхній впливу на свідомість. Лікар використовував камеру для посилення їхнього ефекту. Наприкінці 1970-х років можливості терапевтичного застосування камер сенсорної депривації вивчали Пітер Сьюдфелд та Родерік Боррі з Університету Британської Колумбії. Їхня техніка отримала назву «Терапія обмеженої стимуляції середовищ» (Restricted Environmental Stimulation Therapy, REST)[5]. Альтернативна медицинаКамера сенсорної депривації сягає корінням в альтернативну медицину[6], де її використання та популяризація відбувалися здебільшого поза науковими рамками. Ранні наукові дослідження щодо використання цих камер були зупинені «політичними активістами, [які] розглядали сенсорну депривацію як аналогію одиночному ув'язненню та тортурам». Внаслідок цього з'явились низка «ворожих публікацій у популярних ЗМІ та професійних журналах [і] реальне фізичне насильство проти дослідників»[7][8]. Сенсорна депривація широко рекламується як форма альтернативної медицини, яка має низку переваг для здоров'я, але твердження часто перебільшені та погано підтверджені[9]. Попри відсутність наукової підтримки, люди звертаються до сенсорної депривації при багатьох захворюваннях, зокрема м'язова напруга, хронічний біль, гіпертонія, ревматоїдний артрит, ПМС[10]. Використання камери відомими людьмиДосвід перебування в камері сенсорної депривації знаменитого фізика Річарда Фейнмана описаний у книзі «Та ви жартуєте, містере Фейнман!»[11]. Фейнман отримав запрошення від Джона Ліллі після того, як останній послухав лекцію Фейнмана з квантової механіки. Актор Ніколас Кейдж провів деякий час у камері сенсорної депривації для того, щоб вивчити почуття клаустрофобії, під час підготовки до фільмування у «Всесвітньому торговому центрі». Його герой, сержант поліції, був похований у завалах ВТЦ[12]. Використовував камеру й срібний призер Олімпійських ігор 2004 та 2008 років чемпіон світу у залах 2008 року легкоатлет Філліпс Ідову. Рік, що передував іграм, він провів у боротьбі з травмою спини, і сенсорна депривація цілком себе виправдала[13]. Примітки
Див. такожПосилання Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Камера сенсорної депривації
|
Portal di Ensiklopedia Dunia
